Нічого особистого

Вона - набір протиріч, страхів, залізного характеру, академічного розуму, відсутності власної сторінки у Вікіпедії та суворих політичних переконань.

Люди, які знають її близько, називають її мозок унікальним живим комп'ютером, здатним по-хірургічному беземоційно відсікати зайве і продумувати розвиток подій на кілька кроків наперед. А ще часто говорять про її майже параноїдальний страх перед зламом електронної пошти чи вмісту її "блекбері".

Вона уникає електронного листування і залишає всі важливі розмови для зустрічей віч-на-віч, майже не говорить по телефону і не пише повідомлень. Від моменту останніх відвідин Росії її пошту ламали двічі, щоправда, цей факт вона ретельно приховує.

Вона - колишній офіцер розвідки.

Її звуть Фіона Хілл і вона - найімовірніший кандидат на посаду головного радника Трампа з питань Росії.

Дівчинка з британської родини "синіх комірців" - тата-шахтаря і мами-медсестри, - яка спромоглася закінчити один з найстаріших шотландських університетів Сент-Ендрюс, була стажеркою "Щоденного шоу" на NBS і робила каву для зірки Марії Шрайвер. Свій шанс Фіона отримала після того, як випадково стала учасницею розмови з американським професором, котрий розгледів у ній неабиякий академічний розум. Науковець тоді допоміг знайти стипендію в Гарварді. Там вона отримала аж два наукових ступені, причому обидва стосувалися вивчення Радянського союзу та його спадку.

Тяжіння до академічних студій у поєднанні з довгим життям у Москві дало блискуче володінням російською.

А ще - присутність не на одній званій президентській вечері, які, звісно, були не просто "формальними вечерями" з російським президентом. За дивним збігом обставин, з американської сторони на них були тільки двоє: Майк Флінн і вона.

Присутність колишнього американського генерала була пов'язана із стратегічними інтересами російського керманича. До того ж, вносила певний гротеск у церемонні прийняття - колишній розвідник Флінн і справді виглядав "весільним генералом".

Присутність Фіони Хілл, на перший погляд, виглядала довгостроковою інвестицією очільника Кремля, що був добре поінформований про її неабиякі аналітичні здібності та прискіпливий інтерес до російських питань. З дослідницької точки зору наче й нічого особистого: поїздки на Валдай і життя в Москві були потрібні їй для написання книжки, яку вона назвала доволі невигадливо: "Містер Путін: Оперативник у Кремлі". Книжка головному героєві не сподобалася. Настільки, що вміст її особистого телефону і електронної пошти чи не наступного дня перестав бути приватним: смс і листи потрапили до хакерів. За дивним збігом обставин, російських.

До Москви Хілл відтоді більше не їздила - не тягнуло.

До того ж вона розраховувала на посаду в Білому домі за будь-яких погодних і політичних умов, а для цього потрібно було ще раз пройти перевірку на безпеку і безвиїзно пожити в США. Демократи, до листопада 2016 року включно, радо обговорювали з Фіоною її кар'єрні перспективи, республіканці - придивлялися до знавця російського закулісся, чекаючи власної перемоги перш, ніж почати переговори.

На момент виборів вона очолювала одну з найбільш демократичних за духом та напрямком аналітичних структур США - Інститут Брукінгса. Свого часу, ця інституція посідала перше місце серед найкращих світових аналітичних центрів, працювала над планом Маршалла в роки Другої світової війни. Її співробітники - колишні кар'єрні дипломати, відставні розвідники та науковці зі стажем, яких охоче запрошували на роботу до адміністрацій чи не кожного з президентів США від моменту існування Брукінгса.

Саме в Брукінгсі вийшла перша книжка Хілл, написана в співавторстві з колегою Кліффордом Геді - "Сибірське прокляття: як комуністичні планувальники заморозили Росію" - про необхідність переселення частини мешканців Сибіру в більш теплі регіони через тамтешні надзвичайно низькі температури, про надзвичайно високу затратність життєздатності тамтешніх міст і про вади планової радянської економіки. Книжка спричинила багато галасу - західні економісти та дипломати оцінили її надзвичайно високо, росіяни зустріли агресивно, традиційно виступивши з захистом, схожим скорше на атаку аналітичних здібностей Хілл. У США книгу випустили друком 2003 року, в Росії - 2007-го, коли пристрасті трохи вщухли.

Хілл не любить Росію, більш ніж жорстко ставиться до її керівництва. Але, попри це, поважає Путіна як гідного супротивника. Утім, ставиться до нього не без гумору - кілька років тому вона всерйоз пропонувала тодішньому президентові Обамі, з адміністрацією якого їй теж довелося співпрацювати (як, власне і з адміністрацією Джорджа Буша-молодшого), призначити на посаду посла США в Росії голлівудську зірку Арнольда Шварценеггера. Мовляв, його кінороботи дуже подобаються Путіну, вони могли б разом займатися спортом і говорити німецькою - бо ж ніщо не є настільки гарантованою запорукою вдалого шлюбу чи дружби, як спільні хобі чи справи.

Хілл пішла на роботу в адміністрацію Трампа майже без сумнівів. У неї нема політичних забобонів і партійних зобов'язань, вона не демократка і не республіканка. Безжальний прагматизм і чіткий розрахунок завжди відчуваються в її холоднокровних рішеннях та логічних порадах. Її голос дорадчий, а радити доводиться чоловікам, які звикли до жіночої покори.

Кандидатуру Фіони Хілл як беззастережного знавця Росії обговорювали ще за часів, коли Майк Флінн керував національною радою безпеки. Вони, до слова, близькі. Але не настільки, щоб генерал робив їй протекцію, так само як не робили цього ані керманич Пентагону Джеймс Меттіс, ані головний радник з нацбезпеки генерал Макмастер. Утім, їй не звикати самій пробивати собі дорогу (вона перша в родині отримала вищу освіту), чи працювати з непростими та владними чоловіками. Вона чекала на пропозицію, і вона її отримала.

Вона - самостійний, жорсткий і некомандний гравець. Від неї навряд чи варто чекати м'якості до Росії, чи ініціювання курсу на потепління відносин з Кремлем. Так само, як і поблажливості до України, насамперед, через корупцію і десятків узятих, але невиконаних Києвом обіцянок. "Україна говорить охоче, та робити не хоче" - вільний переклад розповсюдженого у Вашингтоні вислову "Ukraine talks the talking, but not walks the walking".

Її голос - важливий, але дорадчий. Вона вміє пояснювати дипломатично, але жорстко. Правда, поки невідомо, наскільки Хілл вдаватиметься це з Дональдом Трампом. Утім, у неї є особливі переваги - так зване Гарвардське братство Білого дому. У ньому і Джаред Кушнер, і Стів Беннон (хоча з останнім вона не знайома близько). Гарвард закінчували і керівник міністерства внутрішньої безпеки Майк Помпео, і міністр торгівлі Вілбур Росс, і міністр транспорту Ілейн Чао, і номінант на посаду міністерства праці Александр Акоста.

Її найближчим другом впродовж багатьох років залишається Стівен Пайфер - колишній посол Сполучених Штатів в Україні, один з директорів Брукінгс і один з найпомітніших адвокатів Києва у Вашингтоні, який попри загально-демократичну налаштованість інституції, від самого початку війни відкрито заявляв про необхідність надання Україні летальної підтримки. Дружба з Пайфером дає примарну, але все ж надію на те, що за Київ на найвищому рівні є кому попросити. За умови, що Київ припинить бути просто прохачем.

Певно, Хілл на цьому етапі потрібна Трампові більше, ніж він їй. У потрібний момент сама її присутність у Білому домі слугуватиме йому щитом. Або, в разі потреби, принаймні створюватиме вигляд не надто проросійськи налаштованої адміністрації. Однак, через непоступливий і жорсткий характер, Хілл так само може перетворитись і на меч для самого президента: вона не мовчатиме, якщо дії адміністрації не співпадатимуть з її прагматичним баченням відносин з Росією і надто небезпечними заграваннями з Путіним.