Незалежний Тягни-Штовхай

Країні — 19. Усе як завжди напередодні свята. У столиці з сотень білбордів президент закликає її любити, а сам лаштується їхати до Канева за неї молитися. До Дня шахтаря наказано виплатити гірникам усю до копійки заборгованість із зарплати. Напевно, готується щось урочисте. Парад не відбудеться, він уже був у Севастополі.

До Дня народження країна прийшла з четвертим президентом. Прем’єра вирахувати важко: 14-й, якщо не брати до уваги п’ятьох в.о., але якщо Юлію Володимирівну і Віктора Федоровича порахувати двічі, як годиться, то Микола Янович буде 19-м, здається. А скільки побувало за цей час служивих на Банковій, слуг народу на Грушевського і міністрів по всій столиці та в її околицях! Держдачі вже закінчуються, — рік-два, і, чого доброго, дарувати в довічне користування буде нічого. І всі ці служиві, нами обрані й ними призначені, будували незалежну нашу державу...

Тому і як завжди напередодні свята соціологічна служба Центру Разумкова запитала громадян про їхнє ставлення до незалежності — факту і свята, а також до всього цього служивого люду — президента, парламенту, уряду. А отримавши відповіді, з’ясувала, що ситуація в країні та її політикумі дуже нагадує далекий уже серпень 2005 року. Чому — про це нижче.

Спочатку свято і що про нього думають громадяни.

Незалежність: факт, дійсність і свято

У референдумі 1 грудня 1991 року взяли участь 84% громадян.

Із них підтримали державну незалежність України — 90%, проголосували проти — близько 8%.

Історичний факт

Почнемо з хорошого.

Ми досі здебільшого підтримуємо незалежність країни. Якби відповідний референдум відбувся сьогодні, то за незалежність проголосували б 59% громадян, проти — 21%. Не прийшли б на дільниці або сумнівалися б до їх закриття — 20%. Останніх із подальшого викладу виключаємо: і так цифр — не проштовхнутися, а до ста всі рахувати вміють, коли є що.

Важливі також три обставини.

Перша — попри всі наші відмінності, кількість прибічників незалежності перевищує кількість її противників у всіх регіонах: від 86% проти 7% на Заході до 46% проти 34% на Сході.

Друга — незалежність має майбутнє. Її підтримують у всіх вікових групах, але серед молоді більше: 18—29-річні — 65% проти 13%. У старшій групі (60 років і більше) — 59% проти 24%.

Третя — навіть ті, чия родина, на їхню думку, від здобуття країною незалежності більше втратила, ніж виграла, сьогодні все одно проголосували б за незалежність. Серед тих, хто, радше, виграв, незалежність підтримують 87% проти 6%, серед тих, хто програв, — 38% проти 39%. Менше, але все ж. Тим більше коли врахувати, що в цілому тих, хто вважає себе у виграші, — 26%, а тих, хто, швидше, втратив, — 42%...

Але не будемо про сумне, краще — про цікаве.

Цікаво було порівняти дані 2010 року не тільки з даними року попереднього, як ми це зазвичай робимо. А врахувати, що серпень-2010 дуже схожий на серпень-2005. І тоді країна зустрічала свято з новим президентом — Віктором Андрійовичем Ющенком, і тепер — із новим, Віктором Федоровичем Януковичем. І тоді на момент свята президент і його помаранчева команда перебували при владі півроку, і тепер біло-синій команді стільки ж...

Порівняти — так, але цифр неміряно, а редактор сказав, щоб жодного частоколу, менше цифр, більше думок. Із думками зовсім зле, допіру народного депутата Лук’янова послухала, то досі оговтатися не можу, болісно розмірковуючи, хто ж Українську державу створив — чи то податкова, чи то сам Микола Янович. Не чули?

Тому цифр буде багато. Але якщо глянете — не пожалкуєте.

Отже, повторимо: сьогодні за незалежність проголосували б 59% громадян, проти — 21%. Торік, на останньому році каденції Віктора Андрійовича: за — 51% проти — 25%.

Тепер подивімося на серпень 2005-го: за — 60%, проти — 20%. І, відповідно, на 2004-й, останній рік каденції Леоніда Даниловича: за — 53%, проти — 28%.

Схоже? Коливання не вельми, але помітні, і вже самі по собі цікаві. Далі — більше.

Якщо порівняти серпень-2005 і серпень-2010, то різниці в загальних цифрах немає. Але якщо придивитися пильніше, то виявляється, що різниця є — і полягає, як їй і годиться, в деталях — регіональних.

Почнемо із сьогодні.

Сьогодні різко підвищився рівень підтримки незалежності країни жителями Півдня. Якщо торік на гіпотетичному референдумі незалежність підтримали б 36% південців, то тепер — 65%. Не підтримали — 32% і 15%, відповідно.

У 2005 році такого піднесення на Півдні не спостерігалося: тоді за незалежність проголосували б 43% південців, проти — 30%.

Піднесення було в центрі країни: за незалежність віддали б голоси 66% жителів, а проти — тільки 15%. Зате тепер «за» готові проголосувати 54% («проти» — 10%). Трохи менше, еге ж?

У динаміці підтримки/не підтримки незалежності жителями Заходу та Сходу особливих перепадів не спостерігається. На Заході підтримка незалежності стійка, попри все: як було торік 86% проти 4%, так практично й залишилося.

Чому немає різких перепадів на Сході — сказати важко, Схід є Схід, однак деякі коливання помітні. Так, якщо торік за незалежність проголосували б 41% жителів регіону, то тепер — 46%, так само, як і в серпні-2005. Тоді противників незалежності, правда, було менше — 30%, а останніми роками їх 34—35%.

Наступне запитання до громадян — чи вважають вони свою країну, вже 19 років незалежну де-юре, незалежною де-факто?

Як з’ясувалося, не дуже. І знову — з цікавими особливостями.

У серпні-2005 справді незалежною країну вважали 49% громадян проти 37%, впевнених у протилежному, баланс — позитивний. У серпні 2009 — уже 33% проти 54%, як бачимо, баланс негативний.

Зараз справді незалежною країну вважають 43% її громадян проти 45%, баланс, фактично, нульовий, зважаючи на похибку.

Істотна зміна позицій знову спостерігається у жителів Півдня, Центру і цього разу — Заходу.

Південь. У серпні-2005 незалежність країни де-факто відзначили тільки 35% південців проти 51% впевнених у протилежному. Ці цифри практично не змінювалися протягом усього періоду каденції Віктора Андрійовича і торік становили 36% проти 52%, відповідно. Зате тепер країну вважають справді незалежною вже 67% жителів регіону проти 23%. Я ось теж вважаю: сказав Путін «незалежна» — значить, незалежна...

Захід. У серпні 2005-го справді незалежною країну вважали 66% жителів регіону проти 25%, які відчували інакше. У серпні 2009-го — уже менше, 59% проти 28%. А сьогодні — тільки 48% проти 38%.

Тобто, якщо придивитися, — Захід і Південь помінялися місцями.

Центр. У серпні 2005-го країну незалежною де-факто вважали 56% жителів регіону проти 34%, баланс позитивний. Минулого року, нагадаємо, останнього в каденції Віктора Андрійовича, — уже тільки 29% проти 55%, і з негативним балансом. Так залишилося і в серпні 2010-го: підтверджують дійсну незалежність своєї країни лише 39% жителів Центру проти 48%.

Схід. У серпні-2005 тут вважали країну дійсно незалежною 41% громадян проти 44%, упевнених у протилежному. Торік — лише 21% проти 69%. Тепер — 33% проти 56%. Що зі Сходом не роби, а справжньої незалежності він упритул не бачить.

Гаразд. Ну а як же дані? Вони неупереджено кажуть, що наше ставлення до незалежності країни хоч де-юре, хоч де-факто, але піддається коливанням і перепадам, які дивно збігаються з президентськими виборами і зміною владних команд. А ще — з нашими, так би мовити, електоральними симпатіями. Прийшов Віктор Андрійович — піднесення настроїв на Заході і в Центрі, спад — на Півдні. Прийшов Віктор Федорович — піднесення на Півдні, спад на Заході і в Центрі... Схід, правда, трохи із суворої закономірності випадає як електоральне поле Віктора Федоровича. Хоча, може, там про нього щось знають, від чого не дуже схильні до піднесення…

А загалом і в цілому: серед тих, хто на цей момент повністю підтримує дії Віктора Федоровича, вважають країну справді незалежною — 59%, серед решти — тільки 38%.

Так. Можливо, є ще безліч причин і обставин дивної мінливості нашого ставлення до незалежності країни, особливо незалежності де-факто. Можливо. Проте зараз проглядається й така: «наш» президент прийшов — ми за, не «наш» — тут ще подумати треба...

Це саме стосується й нашого ставлення до Дня незалежності як свята.

У серпні 2005-го цей день вважали великим святом 22% громадян, офіційним святом — 40%, звичайним вихідним — 30%. А 5% вважали, що й вихідним цей день робити нічого.

У серпні 2009-го — великим святом тільки 15% громадян, офіційним — 38%. А звичайним вихідним — уже 37%, хотіли б бачити день робочим — 8%.

У серпні 2010-го, порівняно з минулим роком, ситуація загалом не змінилася, так, у межах похибки.

Загалом. Але не в деяких, регіональних деталях.

У Центрі й на Сході вони, правда, мало помітні. У Центрі святкові настрої особливо високими не були: у серпні-2005 День незалежності вважали великим святом лише 23% жителів регіону, а тепер — ще менше: 17%. Схід і тут безпристрасний: як вважали у серпні-2005 День незалежності великим святом 11% жителів, так досі і вважають.

Та ось Захід і Південь...

На Півдні країни цього року День незалежності святкуватимуть: як велике свято — 15% (проти 7% торік), як офіційне — 51% (проти 35%). У серпні-2005 порив був трохи слабшим. Тоді День незалежності лаштувалися святкувати як велике свято 13% жителів Півдня, як офіційне — 37%.

На Заході — все навпаки. Нинішнього року святкуватимуть День Незалежності як велике свято лише 29% жителів регіону (проти 37% торік і 45% у серпні 2005-го).

Отже, наші прийшли — святкуємо?

Про «наших»

В Україні помітно поліпшується економічна ситуація і зростає популярність керівництва Януковича.

Зі ЗМІ, серпень 2010 р.

Про «наші» — владні команди тобто — цікаво говорити, порівнюючи деякі цифри. Момент вдалий: як уже зазначалося, 2010-й схожий на 2005-й. І в тому, і в іншому випадках — на час свята країну вже півроку очолювали нові президенти і, відповідно, уряди на чолі з новими прем’єрами, їм були видані аванси і щодо них громадяни починають потроху запитувати, оцінюючи, зокрема, правильність розвитку подій.

Для коректності авансів виберемо один і той самий місяць — квітень. І порівняємо підтримку дій інститутів влади та осіб, які їх очолювали й очолюють, у квітні і в серпні 2005 року та, відповідно, у квітні і в серпні 2010-го.

Отже, про правильність курсу, який прокладався свого часу помаранчевою командою Віктора Андрійовича, а тепер прокладається — біло-синьою Віктора Федоровича.

У квітні-2005 більшість (54%) громадян були впевнені в тому, що події у країні розвиваються в правильному напрямі, — і тільки 23% стверджували протилежне. Про тих, хто сумнівався, як уже казали, не згадуємо.

У серпні-2005 впевнених у правильності курсу різко поменшало — до третини (32%), а
43% громадян спробували повідомити новій влади, що з курсом щось не те. Негативний баланс — 11%. Вона, пригадується, відреагувала трохи пізніше і зовсім не так...

У квітні-2010 аванси біло-синій команді були видані скромніші, та все ж таки відносна більшість (42%) громадян її курс вважала правильним, 37% — ні, проте баланс на користь перших.

У серпні-2010 напрям розвитку подій вважають правильним лише 26% громадян країни, неправильним — рівно половина. Негативний баланс — 24%. «Однак потрібно щось робити», — писалося в «ДТ» у серпні 2005 року стосовно точно такої самої ситуації помаранчевої влади…

До речі, про аванси. Не полінуйтеся, зазирніть у таблицю з відповідями громадян на запитання «Як Ви вважаєте, яким чином, порівняно з 1991 роком, змінилася ситуація в таких сферах?» Особливо розчулює поліпшення ситуації з рівнем демократії у країні, але про це іншим разом.

Зараз — про підтримку дій нових президентів.

У квітні 2005-го повністю підтримували дії Віктора Андрійовича майже половина (47%) громадян країни плюс підтримка окремих дій — 27%, разом — 74%. Уявляєте, що можна було зробити навіть за півроку, маючи таку підтримку суспільства, зіщулений парламент і переляканих тих, кому обіцяли в’язниці? Так. А не підтримували дії президента тільки 21%.

У серпні 2005-го кількість тих, хто беззастережно підтримує президента зменшилася до 30%, прибічники переходили у стан тих, хто підтримує «окремі дії», — і стан зріс до 38%. Тих, хто не підтримує, трохи побільшало — до 26%. Як показав час, тенденція виявилося стійкою і привела Віктора Андрійовича до 5,45% голосів на виборах-2010, а Віктора Федоровича — до заповітних 48,95%.

Аванси Віктору Федоровичу видали трохи дрібніші, але видали.

У квітні 2010-го його дії як президента країни повністю підтримували 41% громадян, ще 25% — підтримували окремі дії; не підтримували — 29%. Проте підтримка сумарно — 66%, теж можна, спираючись на дві третини суспільства, зовсім свій парламент і зовсім своїх олігархів, зробити чимало для поліпшення життя вже сьогодні. Але.

У серпні 2010-го кількість беззастережних прибічників дій президента зменшилася до 23%, тих, хто підтримує окремі дії — зросла до 39%, тих, хто не підтримує, — до 33%. Нічого не нагадує?

Ставлення громадян до дій парламенту й уряду демонструє ту ж саму тенденцію — зниження їх повної підтримки: парламенту — з 17% у квітні-2010 до 11% у серпні; уряду — з 27 до 14%. Але якщо сумарна підтримка дій парламенту ще тримається (як у квітні, так і в серпні — 50%), то уряд втратив у сумарній підтримці (у квітні — 61%, у серпні — 55%) і надбав у кількості тих, хто не підтримує (з 29 до 38%).

Власні втрати/надбання прем’єр-міністра. У квітні-2010 повну підтримку дій Миколи Яновича висловили 27% громадян, у серпні — тільки 17%. Зате кількість тих, хто не підтримує дії прем’єра, зросла з 33% до 45%.

Так уже було. У 2005 році повна підтримка дій парламенту знизилася з 22% у квітні до 12% у серпні; уряду леді Ю — з 36 до 22%. Ну а потім...

Про вічного спікера пана Литвина особисто говорити не дуже охота, але його посада зобов’язує. Квітень 2005 р. він зустрів із повною підтримкою 35% громадян країни, серпень того ж року — з 21%. Квітень 2010 р. — 27%, серпень — 10%. І майже рекордна за весь час його кількох перебувань на посаді спікера кількість тих, хто не підтримує, — 51%. Сказати навмання, чому так, — важко. Але багатьом сподобався його виступ на одному з ток-шоу, де спікер і голова Народної партії пояснював, чому він заслужено користується купою пільг та ще й — 50-відсотковою знижкою на оплату комунальних послуг. Та я в квартирі не живу, сказав спікер, я живу на дачі...

Кілька слів про тепер «не наших». У особистому рейтингу політиків за рівнем повної підтримки Юлія Володимирівна посіла четверту позицію (11%) після «наших» В.Януковича, С.Тігіпка та М.Азарова. Віктор Андрійович із 3% підтримки випередив номінального вже київського мера Черновецького (1%) і посів 19-ту позицію з 20 наведених у списку політиків...

…А особистий рейтинг політика (а не президента) Віктора Федоровича поки що високий: сумарна підтримка його дій становить 58% проти 37% тих, хто підтримувати його не хоче.

Проте ось що цікаво. Є в команді людина, в котрої сумарна підтримка дій така ж само висока (60%), а баланс підтримки/не підтримки кращий, бо не підтримують його дії тільки 32%. Звати людину Сергій Леонідович Тігіпко. Під час виборів-2004 — керівник штабу Віктора Федоровича, під час виборів-2010 — самостійний кандидат, до фінішу прийшов третім. Питання, звісно, в тому, що конкретно громадяни підтримують, оскільки нічого особливого Сергій Леонідович не зробив, окрім різних заяв та невідомо якого варіанта Податкового кодексу, але це інша проблема.

А тепер проблема може бути іншою — як у всіх, у кого колись рейтинг був не те щоб вищий, ніж у першої особи...

Так, отож якщо ситуацію 2005 року екстраполювати, жартома, трохи вперед, то очікувати можна двох речей. Першої — 24 серпня. Президент виступить із промовою й серед іншого розкаже, що в нього унікальна й найкраща у світі команда, згуртована, професійна і працездатна, як новий і справжній столичний градоначальник, що сказав: «Відпочивати на пенсії будемо». Другої — трохи згодом, десь восени. Президент виступить із промовою і розповість, що уряд нікуди його курс не веде, і призначить прем’єром, наприклад, Сергія Леонідовича, або Андрія Петровича, або Бориса Вікторовича...

Про гаранта особисто

Я хотів би ще раз підкреслити — я надзвичайно ціную підтримку і думку своїх виборців.

Переконаний: коли проявляться результати того курсу, який ми комплексно проводимо, таких виборців стане більше.

В.Янукович,
3 червня 2010 р.

Президент достойний особливої розмови — і тому, що посада, і тому, що вище написано. Деякі сумніви викликає, щоправда, турбота про підтримку і думку «своїх виборців», яких, як відомо, було близько третини дорослого населення країни, якщо порахувати...

У квітні 2010-го майже половина (47%) громадян країни була переконана, що дії Віктора Федоровича спрямовані на захист загальнонаціональних інтересів. Підозрювали його в захисті інтересів власних і власного ж політичного оточення — 34%. Інші, зрозуміло, над питанням задумалися.

До серпня картина дзеркально змінилася. Зараз іще думають, що Віктор Федорович невтомно дбає про ті самі загальнонаціональні інтереси, тільки третина громадян країни — 33%, а 48% — непристойно вказують пальцями на інтереси особисті вкупі з оточенням.

І регіонально переорієнтація громадської думки Віктору Федоровичу не особливо сподобається, якщо він справді про підтримку і думку своїх виборців так уболіває. Тут навіть безпристрасний Схід виявив деякі почуття. У квітні 67% жителів регіону думали, що їхній земляк захищає загальнонаціональні інтереси, вважали інакше — 19%. У серпні на загальнонаціональні інтереси вказали вже тільки 44%, а на особисті — 39%. Те саме й із Півднем. У квітні добре думали про «надії Криму» 70%, не особливо добре — тільки 16%; у серпні при хорошій думці залишилися 57%, а погано оцінили —
уже 26%.

…Не інакше, день народження справив враження разом з епічним фільмом «Президент». Особливо ті кадри, де президент із печаткою на чолі турботи про країну задумливо гуляє алеями маєтку. Навколо столітні дуби, і Віктор Федорович статурою міцний... Межигір’я, мабуть. У містах таких дубів давно не бачили…...

Чи все-таки з курсом щось не так?

Трохи про курс

Ми не використовуємо Росію в якихось вузьких політичних цілях, а розвиваємо з нею таке стратегічне партнерство, результатом якого стане сучасний економічний комплекс, найбільша у світі територія зростання, здатна здивувати цей світ, а українцям — забезпечити високі життєві стандарти.

В.Янукович, 3 червня 2010 р.

Як відомо, 21 квітня Віктор Федорович підписав із Дмитром Анатолійовичем угоди, широко відомі в народі під назвою Харківських або ще простіше: «газ — флот». Уже тоді «цей світ» здивувався. Залишалося забезпечити українцям високі життєві стандарти. І спочатку згадані українці на це й розраховували, принаймні на те, що ціни на газ не підвищуватимуться, як і обіцяв Віктор Федорович...

У квітні з числа громадян, поінформованих про зміст угод, більшість (59%) щиро вважали, що угоди ці принесуть Україні більше користі, ніж шкоди, думали навпаки — 24%. У серпні тих, хто думав про користь, поменшало — 47%, а тих, хто думав навпаки — побільшало (33%). Пройняло, напевно, підвищення... І це ж ще без платіжок.

Подовження строку перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України в квітні підтримали 54% громадян країни, не підтримали — 33%. У серпні підтримку висловили вже тільки 44%, негативне ставлення — 37%.

У серпні на пряме запитання, чи варто було підписувати угоди, якщо ціни на газ для населення підвищені й надалі підвищуватимуться, 45% опитаних відповіли «ні», а продовжують обстоювати правоту Віктора Федоровича — менше ніж третина (30%).

При цьому 48% опитаних погодилися з тезою про те, що керівництво країни свідомо вводило громадян в оману, коли переконувало, що підписання угод допоможе не підвищувати ціни. І тільки 36% упевнені, що означене керівництво ціни підвищувати щиро не планувало, але було змушене зробити це під тиском «зовнішніх обставин», бідненьке. Хто б міг подумати, що інтереси пана Фірташа для керівництва країни настільки «зовнішні»...

Що ж до майбутніх високих життєвих стандартів для українців, то самі українці не впевнені, що стратегічне партнерство цьому сприятиме.

Так, у пропозиції стратегічного партнера об’єднати газові і ядерні сектори обох країн, бачать його бажання «допомогти Україні з добросусідських міркувань» тільки 15—16% громадян. А понад 70% — вбачають різні, але дуже меркантильні міркування.

У тому, що рішення у разі створення ядерного холдингу зі стратегічним партнером прийматиме переважно українська сторона, переконані тільки 7%, що російська — 43%. І тільки 35% опитаних упевнені, що Україна взагалі зможе зберегти контроль над активами своїх підприємств, якщо вони ввійдуть у зазначений холдинг...

Що там казали про високі життєві стандарти, які принесе нам вітер з північного сходу?

І останнє. Так, перед святом можна було б не вести мову про сумне. Але ця інформація в курс вкладається...

Це про те, чого ми досі не зазнали, на щастя, на власній шкурці, — про тероризм. Хотілося б, щоб його не зазнав ніхто, ніде й ніколи, але...

У громадян запитали, чи існує, на їхню думку, можливість акцій кавказьких терористів на території України у зв’язку з перебуванням у ній Чорноморського флоту? А що як вийде із Севастополя пару разів крейсер «Москва» на захист російських громадян або співгромадян, або співвітчизників, або просто російськомовних, «Русский мир» великий...

У квітні упевнене «ні» сказали 16% громадян, у серпні — 11%.

Допускали, що це «малоймовірно», 35 і 37% відповідно; «з певною імовірністю» — 26 і 31%; з «високою імовірністю» — 6 і 8%.

Коментувати це можна як завгодно. Одне можна сказати точно: питання це для громадської думки досить чутливе. Тим паче що українці стали набагато тверезіше ставитися і до розрекламованого нейтралітету разом з іноземною військовою базою, яка розташована на нашій території. Відносна більшість (46%) опитаних вважає, що Україні навряд чи вдасться залишитися нейтральною в ситуації, коли в Криму — Чорноморський флот, а Росія вступить у конфлікт з іншою державою. Щоправда, оптимістів теж вистачає: 38% сподіваються, що незавидна доля нас омине...

Може, варто було все-таки Віктору Федоровичу чутливість питання для нас теж урахувати, а не тільки те, що «питання перебування російського флоту в Севастополі через відомі історичні та інші причини досить чутливе для наших російських партнерів, та й для громадської думки Росії». З усією повагою до Росії. Але ж є і буде така незалежна країна — Україна.

І, можливо, її громадяни навчаться не святкувати прихід «наших» і відхід «не наших», не радіти, коли думка однієї частини нас використовується, щоб виправдати дії влади. Можливо, ми навчимося разом вимагати, щоб наша думка, чутлива й не дуже, думка всіх, а не однієї частини проти іншої, будь-яка владна команда враховувала завжди і скрізь.

Можливо, ми навчимося й обирати цю саму владну команду не за принципом «наші» і «не наші». Можливо...

Опитування проведено 10—15 серпня 2010 року. Опитано 2009 респондентів віком після 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки — 2,3%.

У викладі результатів використано такий регіональний поділ країни: Схід — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області; Захід — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області; Центр — Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області; Південь — АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Повний виклад результатів дослідження див. на сайті: www.razumkov.org.ua

Для порівняння використано дані інших досліджень Центру, зокрема — проведених у квітні та серпні 2005 року й у квітні 2010 року. Всі дослідження проведено за вибіркою, яка репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками: віком, статтю, регіоном проживання, типом поселення.