Неканонічна територія

Поділитися
Переговори про перехід українських неканонічних церков під омофор Вселенського патріарха тривали довго і, попри підтримку з боку державної влади, фактично безуспішно...

Переговори про перехід українських неканонічних церков під омофор Вселенського патріарха тривали довго і, попри підтримку з боку державної влади, фактично безуспішно. Остаточним, здавалося, провалом стала відмова патріарха Філарета від входження до складу Константинопольської церкви, що звело слова патріарха Варфоломія про намір «брати участь в українських справах» до рівня декларації. Але, втративши незручного союзника в особі патріарха Філарета, Константинопольський патріархат доволі несподівано набув іншої точки опори в Україні — в особі предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія (Кудрякова).

Протягом останніх кількох років очолювана митрополитом Мефодієм Українська автокефальна православна церква вела переговори про возз’єднання з Українською православною церквою (в єдності з Московським патріархатом). Ці переговори важко було назвати успішними, оскільки всередині церков — учасників діалогу не було єдиної думки. Однак сторони від них не відмовлялися, і можна було очікувати, що рано чи пізно з трьох православних деномінацій у нас залишаться тільки дві. Наміри предстоятеля УАПЦ ніколи не оцінювалися однозначно — і всередині церкви, і сторонніми спостерігачами — та принаймні досить тривалий час він залишався їм вірним.

Радикальні зміни відбулися в останні півроку, позначені смертю патріарха Алексія і візитом його наступника в Україну. Півроку, які розкрили не лише зовнішні, а й внутрішні проблеми УПЦ і з усією ясністю продемонстрували істинний стан справ у цій церкві. Спочатку більшість архієреїв УПЦ відмовилися затвердити статус своєї церкви на Помісному соборі РПЦ, а потім патріарх дав зрозуміти, хто в хаті хазяїн і якою цій хаті належить бути. Патріарх і його піар-служба постаралися внести повну ясність: ідея «української церкви» є хибною і надуманою, а істинною нашою метою мусить стати російсько-українсько-білоруський духовний простір, втілений у РПЦ. Причому така риторика, як і відверте свавілля на території «церкви з правами широкої автономії», не викликали ані найменшого опору з боку архієреїв цієї церкви — навпаки, більшість із них висловили найпалкішу підтримку своєму патріархові і його починанням.

Усе це не могло не викликати відторгнення у людей, причетних до невизнаних українських церков, які об’єднують приблизно половину українських православних. Але якщо керівництво УПЦ КП могло тільки знизати плечима і сказати «а ми вас попереджали», то керівництво УАПЦ опинилося в двоїстому становищі — адже питання, куди вони ведуть свою «автокефально» налаштовану паству, стало руба. І вони вийшли із цього становища досить швидко — адже в рукаві вже давно було дещо припасено.

Програма приєднання УАПЦ до Константинопольського патріархату розроблялася давно. По суті, вона була сформульована в заповіті останнього патріарха цієї церкви Димитрія (Яреми). Однак суперечності, які шматували УАПЦ зсередини, підкріплені зусиллями ззовні, загальмували виконання цієї програми, а потім вона й зовсім лягла під сукно, а УАПЦ взяла орієнтацію на діалог з УПЦ. Питання «орієнтації» стало причиною конфлікту між в.о. патріарха митрополитом Мефодієм, прибічником переговорів із УПЦ, і архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем (Ісіченком), котрий, навпаки, був палким прибічником входження УАПЦ під омофор Вселенського патріарха. Конфлікт переріс у некрасиве протистояння, в результаті якого архієпископа було виведено за штат. Нинішня ситуація цікава тим, що тексти звернень останнього Архієрейського собору УАПЦ повторюють риторику документів, що їх готував років десять тому архієпископ Ігор.

На Архієрейському соборі УАПЦ було ухвалено послання, яке задекларувало зміну політики подолання канонічної ізоляції. Якщо дотепер не дуже явно, нишком говорилося про возз’єднання Української православної церкви, тобто фактично об’єднання з УПЦ, то тепер ідеться про відмову від таких переговорів і новий курс — на Константинополь. Собор ухвалив звернення до патріарха Варфоломія, в якому попросив про приєднання УАПЦ до Константинопольської церкви на правах автономії. «Ми готові на якийсь час відмовитися від автокефального статусу», підкреслюється в посланні Собору. На цю поступку рік тому категорично відмовився йти патріарх Філарет, згорнувши тим самим переговори між Україною і Фанаром.

Ці переговори мають уже свою історію, героїв і уроки. Наприклад, урок про те, що неможливо спочатку подолати розкол, усім об’єднатися, а вже потім говорити про канонічний статус. «Московська церква» і «розкольники» не стануть об’єднуватися, так само як не стануть об’єднуватися Кудряков, Ісіченко і Філарет. Забагато жупелів. Замало реальних приводів для об’єднання. Занадто зміцнилися сумніви не лише в тому, що воно є можливим, — навіть у тому, що воно просто потрібне. Ненормальність ситуації, по суті, тільки в одному — в тому, що приблизно половина православних християн на території України, будучи вірними церкви, залишаються «неканонічними» і перебувають поза благодаттю. І якщо для виправлення цієї потворної ситуації потрібне створення ще однієї юрисдикції, і є церква, яка готова цю юрисдикцію прийняти, то чому б цього не зробити? Коли в Україні з’явиться «немосковська» канонічна церква, питання ліквідації розколу та об’єднання церков вирішиться саме по собі — було б навколо чого об’єднуватися. Наявність же двох «полюсів тяжіння» на одній території, швидше за все, позитивно позначиться на якості церковного життя.

Чимала частина українських вірян хоче зберегти єдність із Московським патріархатом — і має на це повне право. Але дивно відмовляти в праві на єдність із Константинопольським патріархатом тим православним, які цього бажають. Єдиний аргумент «проти» — «канонічна» територія, улюблений зворот мови борців «за єдність». Це своєрідне церковне кріпосництво більш-менш подолано на мікрорівні — кожен вірянин відвідує ту парафію, яка йому підходить, і змінює її за власним бажанням. Але на макрорівні воно зберігається настільки надійно, що навіть бажання тисяч вірян виявляється недостатньо, щоб «змінити патріархат». Напевно, у випадку з православною церквою, яка не має єдиного керівного центру, недотримання цього принципу призвело б до хаосу. Але чого вартий принцип, що позбавляє благодаті десятки тисяч православних християн, котрі перебувають «у розколі»?

У православному світі є позитивні приклади співіснування двох юрисдикцій на території однієї держави — тож для України не доведеться винаходити нічого нового. До речі, про можливість реалізації в Україні «Елладського проекту» вже заговорили в пресі богослови — йдеться про устрій церкви на території Греції, де співіснують Елладська і Константинопольська юрисдикції.

Запитання лише в тім, як далеко готовий зайти Вселенській патріарх у протистоянні з патріархом Московським. Українська церква — вагома частина світового православ’я, за яку варто поборотися. Але Вселенський патріарх потребує співробітництва з Московським патріархом, особливо нині, коли за дійової участі РПЦ триває процес підготовки Всеправославного собору. Чи стане українська церква — вкотре — заручницею високих міжцерковних компромісів?

Поки ж пропозиції керівництва УАПЦ розглядатимуть на Синоді в Стамбулі наприкінці вересня. Після Синоду планується візит в Україну делегації Вселенського патріархату для «вивчення ситуації» і зустрічі з митрополитом Мефодієм.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі