Нехитрий «КОД»

«Кожна опозиція лише тоді чогось варта, коли вона вміє огризатися». Так, майже по-ленінськи, дипломований історик і практикуючий борець із антинародними режимами Володимир Філенко свого часу обґрунтовував необхідність створення Форуму національного порятунку.

Перевірку на здатність огризнутися недавно створений КОД (Комітет опору диктатурі) пройшов відносно успішно. Чи здатен він на більше, й чи довго протягне ще одне об’єднання противників влади? Більш-менш предметно розмірковувати над перспективами новоявленого опозиційного руху можна буде лише після того, як Печерський суд винесе вирок Юлії Тимошенко, а Верховна Рада - новому виборчому закону. Чекати залишилося не дуже довго.

Чи є в країні реальний попит на створення альянсу опозиційних сил? Чи така вже гостра в ньому потреба? Різні дослідження громадської думки не дають зрозумілої відповіді на це запитання. Самі противники влади переконані – так. Незважаючи на не дуже високий рейтинг опозиційних вождів і партій. Рівень довіри до влади помітно падає, однак рівень довіри до її ворогів не особливо підростає. Виборець цілком очевидно втомився від набридлих облич, заяложених фраз та вічних сварок.

З іншого боку, альтернативи об’єднанню опозиції, за логікою, просто немає. Щоб дати шанс появі нових імен, ідей і надій, треба якщо не зупинити, то бодай пригальмувати могутній пос­туп безнадії та безідейності. Впоратися з таким завданням можуть лише наявні опозиційні політики та структури. І лише разом. У країні має існувати відчутна альтернатива. Хай дії політсил інколи скидаються на безпорадні, а обличчя їх поводирів інколи видають відверту розгубленість. Хай учасники проекту під назвою КОД ставлять перед собою різні цілі і мають намір добиватися їх різними засобами. У цій країні і в цій ситуації інакше, мабуть, і бути не могло. Тож висока ціна навіть просто означеної готовності огризатися разом.

Різношерстість опозиції в ни­нішніх умовах, - швидше плюс, ніж мінус. Недовговічний і неміцний альянс Мороза, Ти­мо­шенко, Симоненка і Ющенка, що ввійшов у новітню історію держави української під назвою «Повстань, Україно!», мав колосальне значення для розвитку віт­чизняної політики. Він не тіль­ки продемонстрував здатність досить егоїстичних українських політиків домовлятися. Він дуже багато чого змінив у пси­хології статичної частини про­тестного електорату. Саме тоді до більшості населення стало доходити, що владу можна скинути. Той опозиційний союз не міг, та й не мав існувати довго. Він розвалився, а відчуття уразливості влади залишилося. І в 2004-му це відчуття природним шляхом переросло у впевненість. За мінімальної участі політиків, хто б що з них нам потім не розповідав.

Як відомо, КОД виник 5 серпня, зразу після взяття під варту Юлії Тимошенко. Жорсткі санкції, вжиті до вождя БЮТ, стали і приводом, і причиною для формалізації об’єднаної опозиції. Версію про те, що деякі учасники процесу бачили в ньому шикарний привід попіаритися, безумовно, відкидати не можна. Але навряд чи це було єдиним резоном. Були й інші обставини.

Те, що Тимошенко потрапила за ґрати, ніде правди діти, неабияк налякало всіх. Як щирих опозиціонерів, так і вітринних. Навіть тих, хто мав власні надійні канали спілкування з Банковою. Взяттям екс-прем’єра під варту влада однозначно продемонструвала готовність не зупинятися ні перед чим. У такій ситуації прагнення збитися в тісне коло абсолютно природне. Гасла гаслами, інтриги інтригами, домовленості домовленостями, а в тюрму не хочеться нікому. Приходило розуміння, що там може опинитися будь-хто. Об’єднання не було гарантією безпеки, не могло бути загрозою трону, але воно було додатковим чинником впливу на події. І це розумів кожен, хто вирішив увійти до КОД. І Турчинов, і Тягнибок, і Яценюк. І кожен інший. Попри всю їхню взаємну підозріливість. Попри очевидну різницю загроз кар’єрі, безпеці та свободі кожного з них.

Хоч би як це засмутило щирих симпатиків Юлії Володими­рівни, але якби вона залишилася на волі, КОД не відбувся б. По­зиція Тимошенко - об’єднуватися виключно навколо неї - всім була відома й нікому не подобалася. Отож «посадка» найрейтинговішого опозиційного політика, хоч як це парадоксально, мимоволі прислужилася противникам режиму. Без неї їм виявилося простіше змовитися хай про створення союзу, хай і трохи недоношеного, але цілком реального. Який не передбачає єдності завдань і цілей, але дає можливість координувати дії та узгоджувати позиції.

Песимісти стверджують: як­що вирок у справі Тимошенко виявиться виправдувальним, КОД помре, так до пуття і не народившись. Паростки злагоди опозиціонерів виявляться розтоптаними могутньою ходою тендітної переможниці. Усі скажуть «спасибі», і всі будуть вільні. Втім, такі песимісти скоріше мають вигляд оптимістів. Так, справа потворна, процес карикатурний, і обвинувальний вирок виглядатиме ляпасом правосуддю. Але воно звик­ло підставляти щоки. Юлії Воло­димирівні та її прихильникам є сенс готуватися до гіршого.

Чи є в лідера БЮТ шанс? Складні відносини з Кремлем змушують офіційний Київ активніше шукати додаткові точки дотику із Заходом. Звільнення Ти­мошенко могло б стати демонст­рацією готовності української влади йти на поступки. Але одночасно воно ставало б демонстрацією її слабкості. На Банковій, за інформацією різних джерел, готують ерзац-варіант: засудити і амністувати. Законопроект про «декриміналізацію» кримінальної статті про перевищення влади з’явився, мабуть, не випадково. До речі, його появі багато хто радий щиро. Справа Тимошенко - розкриття ящика Пандори. У нас за перевищення половину політи­куму посадити можна. Коли Хар­ківські угоди ухвалюються за явної відсутності кворуму - це що? Так отож.

Словом, шанси вийти на волю в Юлії Володимирівни залишаються. В разі амністії влада вбиває двох зайців: іде на поступку За­ходу і позбавляє очільницю БЮТ можливості обиратися. Що­правда, є деякі юридичні нюанси, але кого й коли вони тут зупиняли?

З’явився шанс вийти на волю й у Луценка. Проект закону про його амністування ну зовсім випадково вніс Геннадій Москаль. Зберігається надія на те, що Юрію Віталійовичу змінять запобіжний захід у зв’язку із серйозною хворобою, лікування якої попросту неможливе в умовах СІЗО. Спо­діватися на милосердя влади нерозумно, розраховувати на здоровий глузд - складно, але інстинкт самозбереження в неї має бути присутній? Залишати людину з таким діагнозом за ґратами не можна, і якщо в Києві цього досі не зрозуміли, то їм можуть підказати з-за кордону. Чи почують? По­бачимо. Ходять чутки про те, що жагу помсти влада задовольнила, строк за вироком Луценкові «підгонять» під строк перебування в СІЗО і в недалекому майбутньому відпустять. Чи це так, побачимо. Хоча обвинувальний вирок у справі, що розвалюється на очах, виглядатиме політичним замовленням.

Принаймні звільнення Луцен­ка сьогодні видається імовірнішим, ніж звільнення Тимошенко.

Чи означає виправдання Юлії Володимирівни неминучий кінець КОД? Не факт.

І не тільки тому, що звільнення екс-прем’єра не є й не може бути головною і, тим більше, єдиною метою такого багатоликого об’єднання, як КОД. Понад те, ок­ремі впливові учасники процесу, думаю, тільки зраділи б, якби найвідоміша ув’язнена «сіла» надовго. Річ ще й в іншому. Абсо­лютно очевидно, боротьба за свободу Тимошенко з різних причин не стала ідеєю, здатною підняти маси. Розмаїття учасників Коміте­ту опору й розмаїття цілей збільшують шанси опозиції прирости прибічниками. Отже, і шанси країни.

Будь-який вирок у справі Ти­мошенко стане для КОД випробу­ванням на міцність. Якщо її звільнять, комітет зобов’язаний продемонструвати здатність не розвалитися. Якщо засудять - швидко й адекватно відповісти владі. Ре­зультат процесу покаже, наскільки великий страх в одних «комітетчиків» і наскільки велике відчуття відповідальності - в інших.

Не виключено, що на КОД очікують й інші випробування. Ходять чутки, що наступним кандидатом на «посадку» у списках влади є Турчинов. В обезголовленій партії розпочнеться неминуча боротьба за владу, яку підігріватиме влада. У такому разі в інтересах учасників КОД збереження організації як повноцінної політичної одиниці. Бо, за великим рахунком (не в образу всім іншим) тільки вона, хай і з дуже великою натяжкою, є повноцінною партією. З кадрами, структурами, фінансами та більш-менш масовою підтримкою. З більш-менш масовою підтримкою. Варіант об’єднання значної кількості партій КОД під прапором «Бать­ківщини», хай і несміливо, але обговорювався. Проговорювався й інший: відомі члени інших політ­організацій припиняють своє членство в рідних партіях і домовляються про спільний похід у Раду за списками «Батьківщини». У такого плану безліч вад. Сьогод­ні він видається не цілком очевидним із погляду логіки, зовсім фантастичним у сенсі реалізації. І в чомусь навіть порочним. Але він обговорюється. Тому що багато хто в КОД вважає обов’язком опозиції скористатися будь-яким шансом отримати гідне представництво в майбутньому парламенті. Інакше майбутні президентські вибори виграє влада.

Народ лає політику «за одні й ті самі знайомі обличчя», але дуже рідко голосує за незнайомі. Протестний електорат лає опозицію за вічні чвари, клянеться більше не ходити на вибори, але вочевидь зрадіє, побачивши в бюлетенях не 20 опозиційних партій, а одну. Чи хоча б три.

Ні для кого не секрет, що «Сво­бода» і «Фронт змін» підуть на парламентські вибори самос­тійно. Незалежно від долі Тимо­шенко й від долі виборчого закону, Тягнибок і Яценюк грати в єдиний список і в єдину партію не будуть. Можна довго сперечатися, чи вважати ці дві політсили справжньою опозицією. Але незаперечно те, що в кожної з них є свій виборець. Який, із різних причин, не хоче, не може й не голосуватиме за Партію регіонів. Отже, за визначенням, є протестним. Незалежно від того, які саме плани виношують Арсеній Петро­вич і Олег Ярославович. І чим довше та яскравіше вони підкреслюватимуть свою альтернативність владі, тим гірше для цієї ж таки влади. Яка явно не від Бога.