Недорозуміючи Україну, переоцінюючи Росію

Розчарування західної громадськості політикою Януковича щодо європейської інтеграції України - лукаве. Поки Брюссель не прийме всерйоз своє партнерство з Києвом, а також україно-російський конфлікт навколо європейської інтеграції України, Угоду про асоціацію не буде підписано. Насамперед країни - члени ЄС мають установити взаємовідносини між своєю інтенсивною торгівлею з Росією з одного боку та інтересами ЄС у країнах Східного партнерства - з іншого і дати зрозуміти про цей взаємозв'язок Москві. Конфронтація між Росією і Заходом через Україну має не тільки геополітичне значення. Вона доленосна й для європейської безпеки. Якщо ЄС не використає сьогодні своєї економічної ваги для забезпечення суверенітету та європеїзації України, його можуть очікувати політичні потрясіння та збройні сутички на своїх східних кордонах у майбутньому.

Українська непослідовність
і західна інтровертність

Ще до фіаско з непідписанням Угоди про асоціацію між Україною і ЄС наприкінці минулого року авторитарна внутрішня й нестійка зовнішня політика Віктора Януковича зазнавала критики в сотнях звітів, доповідей, публіцистичних статей і газетних коментарів. Повторюючи протягом кількох років, що він повністю підтримує європейську інтеграцію України, Янукович увів в оману ЄС і український народ. Він навіть спантеличив власний урядовий апарат, свою ж Партію регіонів, а також дипломатичний корпус України стосовно того, що відбуватиметься на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі наприкінці листопада 2013 р. Своєю непередбачуваною поведінкою український президент усіх здивував і мав не вельми гарний вигляд на саміті у Вільнюсі.

На сьогодні ні жителі України, ні Захід не мають чіткого уявлення про те, якими є перспективи європейської інтеграції України і як розвиватимуться в найближчому майбутньому відносини між Брюсселем і Києвом. Янукович вступив у напівтаємну змову з російським керівництвом. Він, чи то тимчасово, чи то остаточно, припинив роботу над підписанням Угоди про асоціацію з ЄС, порушивши тим самим дух українського закону про основи внутрішньої та зовнішньої політики. З появою нових потужних масових акцій протесту наприкінці 2013 р., які нагадують помаранчеву революцію 2004-го, режим Януковича похитнувся, і йому загрожує завершення ще до закінчення нинішнього президентського терміну в 2015 р. Шанси Януковича на переобрання та його політичне майбутнє видаються туманними. Рано чи пізно нинішньому українському президентові доведеться заплатити ціну - можливо, високу - за його численні помилки, ляпсуси й перегини.

Однак, попри невтішні підсумки діяльності Януковича як глави держави й представника українського народу за кордоном, загальний осуд його нинішньої мінливості стосовно ЄС частково невиправданий. У випадках же, коли ця критика лунає від представників ЄС та його держав-членів, вона видається навіть у чомусь недоречною, якщо не лицемірною. Зневага до Києва з боку багатьох західних політиків, дипломатів і журналістів часто є результатом певної наївності щодо сумних реалій внутрішньополітичних справ і міжнародного контексту, в рамках яких оперують пострадянські політичні лідери. Розглядаючи ситуацію, що склалася, з позицій Заходу, може здатися, що Янукович & Ко - просто безвідповідальні шахраї, що само по собі, може, й слушно. Однак проблеми внутрішньої політики та міжнародних відносин сьогоднішньої Східної Європи є комплексними.

Більшість західних країн насолоджуються розкішшю бути більш-менш економічно незалежними, політично суверенними, адміністративно консолідованими, інституційно вбудованими та міжнародно безпечними. На відміну від них, вирішальний контекст нинішнього існування Української держави полягає в тому, що вона розташована в одному з найбільш нестійких постімперських регіонів північної півкулі. Пострадянський простір і надалі залишається кризовим, містить низку держав, що не відбулися і є невизнаними, а також сепаратистських регіонів і пережив за останню чверть століття кілька громадянських війн, часто з безпосередньою або непрямою участю Росії. Велика частина території України колись належала царській, а пізніше радянській імперії і пройшла через століття деспотизму, спустошливі воєнні конфлікти, державний терор і масові вбивства.

Внутрішні детермінанти путінського євразійського проекту

Нинішнє керівництво Кремля вважає, що царське й радянське минуле України та інших пострадянських країн означає, що вони, у силу їхньої спільної історії, і в майбутньому мають коритися Москві. Справді, можна аргументувати, що загальний трагічний досвід боротьби проти іноземних воєнних вторгнень, наприклад наполеонівської Франції чи гітлерівської Німеччини, а також гноблення всіх радянських націй під час сталінізму, створює спільну історію страждань народів колишньої імперії. Однак це популярне в Росії прочитання історії цілеспрямовано ігнорує багато проблематичних моментів у царській і радянській національній політиці. Воно не враховує, зокрема, того факту, що неросійські народи й культури, не в останню чергу й українська, мали інший статус як при романовському, так і при комуністичному режимах, ніж етнічні росіяни та їхня культура й мова.

Слідуючи дивній логіці не тільки Путіна, а й багатьох простих росіян, століття коли більш, коли менш жорстокого придушення української мови та культури царями й більшовиками зобов'язують сьогоднішню Україну возз'єднатися з Росією в так званий Митний союз. Але така пропозиція Кремля включає сигнал тривоги в Україні. Так само як Радянський Союз не був ні радянським (тобто справді радянською демократією), ні союзом (тобто об'єднанням рівноправних), Митний союз також не має своєю основною метою митне врегулювання і також не є справжнім союзом. Швидше, він є одним з інструментів Кремля, покликаних забезпечити авторитарний режим Путіна з допомогою побудови нової імперії на базі ефемерної "євразійської" цивілізації - нібито унікальної наднаціональної культури між Азією і Європою.

Митний союз, за яким у 2015 р. має відбутися заснування ще більш інтегрованого Євразійського союзу, - головна фішка національної мрії, яку просуває Кремль, про відродження Великої Росії як самодостатнього полюса в міжнародній політиці. Цей проект створено для відволікання уваги населення Росії від багатьох вад путінського режиму. Оскільки нинішнє керівництво Росії може похвалитися лише небагатьма справжніми успіхами в реформуванні російської корумпованої державної адміністрації, незбалансованої соціальної системи та застійної економіки, реалізація нового амбіційного геополітичного проекту покликана забезпечити політичну легітимність для продовження мало чим видатного в інших аспектах правління Путіна. Багато про що свідчить, наприклад, той факт, що Митний союз, нібито виключно економічний блок, нині веде переговори про включення до свого складу Сирії Асада.

Проте саме приєднання України до Митного/Євразійського союзу є найважливішим інструментом російського колективного ескапізму. Інкорпорування України в російський проект перетворить президента Путіна на нового "збирача" російських земель, а також на історичну постать, яка відновила Росію-Євразію як політичну силу світового масштабу нарівні зі Сполученими Штатами, Європейським Союзом і Китаєм. Реалізація проекту вже йде повним ходом, і в ній утилізується безліч зв'язків між Москвою і Києвом - політичних, економічних, наукових, культурних, - з допомогою яких Кремль впливає на внутрішні й міжнародні справи України. Саме це підґрунтя і, меншою мірою, корумповане керівництво України, її напівавторитарна політична система й захланні олігархи є глибинним джерелом поточних внутрішніх і міжнародних вагань Києва - чинником, значимість якого європейська громадськість продовжує недорозуміти, оцінюючи діяльність Януковича.

Під час холодної війни в Західній Німеччині існувала приказка, що ключ до німецької єдності зберігається в Москві. Щось подібне можна сказати також і про майбутнє загальноєвропейської єдності. Європеїзація пострадянської Східної Європи відбудеться тільки тоді, коли Росія, з тієї чи іншої причини, дасть на це добро або її змусять це дозволити.

ЄС має усвідомити й адекватно відреагувати на ту обставину, що сьогоднішні виклики у відносинах з його східними сусідами багато в чому обумовлені відкритим або
негласним втручанням Москви. Звичайно, причини проблем Брюсселя з його "Східним партнерством" не обмежуються виключно саботажем з боку Росії. Віктор Янукович, Олександр Лукашенко або Серж Саргсян - далеко не ангели, а їхні вотчини, як і Російська Федерація, - досить своєрідні схрещування держкапіталізму, напівавторитаризму та неопатримоніалізму. Та Янукович проводить таку невизначену зовнішню політику значною мірою виходячи з того, що в нього мало інших альтернатив. І хоч би хто став його наступником як правитель України, він матиме справу з такими самими проблемами. Навіть якщо новий президент України набагато більшою мірою підтримуватиме українську європеїзацію, він або вона будуть змушені мати справу з подальшим, а може й з іще рішучішим, спротивом Росії європейській інтеграції України.

Стратегія Москви та невикористаний потенціал ЄС

Погрожуючи вжити "захисних заходів", якщо Київ підпише Угоду про асоціацію з Брюсселем у 2013 р., Москва різко підвищила очікувані в Україні витрати на реалізацію європейської інтеграції. Де-факто Кремль зробив заручниками сотні тисяч (особливо східноукраїнських) співробітників промислових компаній, які виробляють споживчі товари, технічне обладнання та апаратуру для російського ринку. Простий меседж Москви такий: "Ви можете робити все, що схочете, але якщо ви йдете на Захід, ми закриємо наші ринки (вживемо "захисних заходів")". Після експериментального п'ятиденного російського бойкоту імпорту з України в серпні 2013 р. серед багатьох українських робітників, менеджерів та інженерів, а також їхніх родин - а це мільйони українських громадян - панує страх перед можливою подальшою відплатою Кремля. Ця загроза - реальна чи тільки уявна - є сьогодні важливим джерелом політичної легітимності непопулярного режиму Януковича, а також основною причиною його нестійкої зовнішньої політики.

Парадоксальне в сумній історії нинішніх труднощів для українського прагнення до асоціювання з ЄС те, що на сьогодні найбільшим зовнішньоекономічним партнером Росії є не хто інший, як Євросоюз. Близько половини міжнародної торгівлі Росії припадає на держави - члени ЄС, від них вона отримує три чверті своїх іноземних інвестицій. Німецькі, голландські, французькі, італійські і т.д. платежі за, зокрема, російські енергоносії (газ, нафта, вугілля) щомісяця поповнюють бюджет РФ і фінансово заправляють російську економіку. Вигідне, авторитетне й ефективне економічне співробітництво ЄС з Росією є сьогодні одним з чинників, що забезпечують функціонування і легітимність путінського режиму.

Європейська економіка, з іншого боку, значно меншою мірою спирається на російські імпорт та експорт, які становлять лише невелику частку значної зовнішньої торгівлі країн - членів ЄС. У єдиній сфері, де, як здається на перший погляд, існує певна європейська залежність від Росії - поставки російського природного газу в Європу, - ця залежність насправді взаємна. Можна навіть припустити, що газовий російсько-європейський зв'язок ставить Москву у менш вигідне становище, бо Росія на цей час має зовсім небагато інших способів транспортування свого газу в інші частини світу. Більшість її трубопроводів ведуть на захід, а різні потенційні альтернативи експорту ще далекі від того, щоб замінити великий європейський ринок. До того ж Російській державі необхідні регулярні й надійні західні валютні перекази за поставки російського газу для виплати заробітної плати, пенсій і стипендій. Крім того, "Газпром" потребує стабільного доходу від експорту в Європу, щоб втриматися на плаву. Натомість країни ЄС з кожним роком мають дедалі більше можливостей замінити російський газ іншими енергоносіями або джерелами, як, наприклад, сланцевим, норвезьким або скрапленим газом. Характер і контекст російсько-європейського газового бізнесу сьогодні такий, що створюється, щонайменше, взаємозалежність або, швидше, певна російська залежність від ринків ЄС.

На цьому тлі саботаж Кремлем брюссельського проекту "Східного партнерства" є дивним випадком помилкової взаємної оцінки в міжнародній дипломатії. Росія проводить жорстку політику проти міжнародного гравця - ЄС, від стабільного співробітництва з яким вона залежить у низці сфер, наприклад зовнішньої торгівлі, іноземних інвестицій, наукових проектів тощо. ЄС, у свою чергу, чомусь не використовує своїх значних важелів впливу на Росію для забезпечення власної політики асоціації щодо своїх східних сусідів. Навпаки, Брюссель намагається щось вирішити з допомогою тиску на українське керівництво, що перебуває під ковпаком Росії, яка, у свою чергу, залежить від європейського ринку. Замість усвідомити суть питання, політики ЄС відволікають себе і своїх виборців на різні звернення до Києва. Свідомо чи несвідомо ігноруючи складний виклик, перед яким сьогодні стоїть сам Євросоюз, європейські політики воліють пафосно критикувати російську політику на пострадянському просторі, невпинно висувати вимоги щодо мирного характеру українських протестів, виголошувати мантри про дотримання прав людини, закликати до поваги суверенного вибору кожної країни, до досягнення компромісу і т. ін.

Якщо врахувати всі аспекти нинішньої ситуації, складається враження, що сьогоднішня безвихідь у Політиці сусідства Брюсселя в пострадянській Європі має своє коріння у звичайному прагненні зберегти дипломатичний комфорт. Корінь дефекту "Східного партнерства" - у простих інтелектуальних і/або політичних лінощах європейських діячів, а не в якихось заборонних організаційних та економічних обмеженнях використання трикутника ЄС-Україна-Росія для просування європейських цінностей. ЄС міг би відносно простим способом задіяти свою економічну потугу й оголосити Росії про відповідні заходи, які він застосує у випадку, якщо Москва каратиме Київ за асоціацію з ЄС.

Але він, очевидно, не хоче цього робити, оскільки це може створити труднощі для нинішніх зручних і прибуткових бізнес-відносин ЄС із Росією. І це незважаючи на те, що таке попередження навряд чи дорого коштуватиме Євросоюзу, бо Росія навряд чи поставить під загрозу свою і без того хистку нинішню економічну й бюджетну стабільність. Проте для країн ЄС некомфортно ризикувати, йти на конфронтацію з Росією та замислюватися над тим, як реструктурувати джерела своїх енергетичних поставок у тому малоймовірному випадку, якщо виникне потреба в реальних санкціях проти Росії. Насправді, ніяких широкомасштабних заходів, імовірно, не знадобиться, тому що навіть натяку на таку можливість буде достатньо, щоб Кремль переглянув свою позицію щодо угод про асоціацію. Однак ЄС, як, очевидно, вважають його керівники і дипломати, не повинен діяти подібним чином, а виключно з допомогою переконань, посередництва і пошуку компромісів, тобто підходів, до яких у Москві ставляться з гумором.

Час дій для ЄС

Оскільки Брюссель продовжує діяти нерішуче, Росія продовжує блефувати, що вона у змозі переформатувати пострадянський простір згідно зі своїми уявленнями. Фактично ж для цього Кремль не має ні стійкої економічної моделі, ні відповідних політичних інститутів, ні потрібного морального авторитету, ні адекватних адміністративних інструментів. Під неефективним керівництвом Москви, що перевитрачає свої обмежені ресурси і переоцінює свої скромні управлінські здібності, пострадянський простір залишатиметься джерелом нестабільності. Із цих причин у власних інтересах Брюсселя - подолати свою нинішню несміливість і, нарешті, використати значну економічну й політичну вагу країн ЄС для тиску на Москву для того, щоб та акцептувала угоди про асоціацію з Молдовою, Грузією і, насамперед, з Україною (а можливо, і Вірменією).

Ризики, які містить для Брюсселя подальша бездіяльність, можуть бути більш безпосередніми, ніж йому це зараз здається. На можливе рішення Януковича офіційно або неофіційно приєднати Україну до Митного/Євразійського союзу з Росією, не погодиться більша частина українців, особливо із західних і центральних регіонів країни. Принциповий опір, на який нова російська гегемонія в Україні наразилася б у Галичині, Волині або Києві, за найгіршого варіанта розвитку подій, може розірвати країну і призвести до громадянської війни.

Ще до фіаско з непідписанням української Угоди про асоціацію у Вільнюсі співтовариство українських політиків, експертів, журналістів і дипломатів, які підтримують євроінтеграцію, ставало дедалі менш терплячим щодо ЄС і того, як їхні колеги в Центральній і Західній Європі ставляться до українських справ. Наприклад, Брюссель наполягав і продовжує наполягати на тому, що Україна не може розраховувати на отримання навіть довгострокової, умовної перспективи членства в ЄС. І це незважаючи на те, що за останні тижні Євромайдан іще раз підтвердив, що Україна - європейська країна. Парадоксальним чином сьогодні, за даними опитування грудня 2013 р., більшість населення Німеччини згідна з майбутнім вступом України до ЄС (40% підтримують приєднання України протягом найближчих 10 років і 24% - через 10-20 років), але німецький канцлер Ангела Меркель не готова надати Україні навіть перспективу можливого членства в Союзі, яка мало до чого зобов'язує ЄС.

Київ уже протягом кількох років дозволяє громадянам ЄС безвізовий в'їзд в Україну. Однак більшість українців досі ще змушені проходити тривалий, принизливий і дорогий процес подачі й розгляду заяви, щоб одержати навіть короткострокову Шенгенську візу. При цьому особливо західноєвропейські консульства нерідко поводяться з українськими заявниками, як з потенційними злочинцями, та іноді відхиляють їхні візові запити на сумнівних підставах.

Німеччина, спільно з "Газпромом", побудувала дорогий підводний газопровід через Балтійське море, головна функція якого полягає для Москви в тому, щоб обходитися без української газотранспортної системи, яка тепер не використовується на всю потужність. "Північний потік" тим самим надав у розпорядження Кремля додаткові важелі для тиску на Київ. Більше того, кілька країн - членів ЄС нещодавно погодилися співпрацювати з Росією у будівництві подібного, але ще дорожчого трубопроводу через Чорне море. Завершення цього "Південного потоку" забезпечить Росії повну незалежність від української ГТС. Дивно і те, що обидві дочірні компанії "Газпрому", тобто Nord Stream і South Stream, очолюють відомі відставні політики Соціал-демократичної партії Німеччини - колишній канцлер ФРН Герхард Шредер і колишній мер Гамбурга Хеннінг Фошерау.

Новий уповноважений Міністерства закордонних справ Німеччини з питань німецько-російських відносин - соціал-демократ Гернот Ерлер в одному з нещодавніх інтерв'ю наголосив на континуїтеті цих відносин. Українські оглядачі побоюються, що жертвою прагнення німецького МЗС під керівництвом СДПН будь-що зберегти "стратегічне партнерство" ЄС із Росією стане європейська інтеграція України. Більшість українських зовнішньополітичних експертів, напевно, із симпатією ставляться до наміру Ерлера зробити "кроки до розрядки напруги, які виведуть нас із ситуації або-або" стосовно інтеграційних моделей України. Але багато українців залишаться скептичними щодо шансів політики, яка спрямована на те, щоб - як це уявляє собі Ерлер - "не провокувати російську сторону ще більше" і яка обходиться "без того, щоб застосувати тиск" на Москву. У Києві такий підхід до вирішення брюссельської суперечки з Кремлем навколо Угоди про асоціацію ЄС-Україна вважатимуть, у найкращому разі, наївним.

За минулі кілька років ЄС втратив дорогоцінні час, можливості і довіру через його непослідовність у побудові відносин зі своїми пострадянськими сусідами. Сьогодні Євромайдан привертає підвищену увагу Заходу не тільки до значних політичних ризиків, а й до шансів європеїзації колишнього СРСР. Чи почнуть, нарешті, Брюссель, Берлін, Париж і т.д. серйозно ставитися до "Східного партнерства"? І в ширшому сенсі: чи почне ЄС розглядати себе як справжнього партнера, а не просто як учителя українців, грузинів чи молдован? Чи означає запропонована їм Євросоюзом асоціація насправді те, про що говорять назви і змісти цих угод? Чи ця пропозиція Брюсселя має на увазі лише зобов'язання країн-партнерів перед ЄС, але не навпаки? Коли ЄС зробить свій власний "європейський вибір", який він постійно закликає зробити своїх східних партнерів? Коли Брюссель почне втілювати в життя європейські цінності стосовно своїх східних сусідів не з допомогою претензійного читання лекцій, а через послідовну політику, адекватну дипломатію, і, за необхідності, реальні дії на пострадянському просторі?