Не говорить і не показує Україна

Ніколи раніше (це в нас тепер часто) з таким подвійним почуттям не чекала вітального спічу президента України до Дня незалежності. Навіть без соцдосліджень знаю - тих, хто очікує підбадьорливого послання провідника важко пораненої та місцями ампутованої України в анексованому Криму багато. І чекають вони адресного послання, оскільки все, що було раніше, - було розраховано на іншу публіку. Всі ці "Крим був, є і буде" адресувалися, в першу (та й останню) чергу кому завгодно - Росії, Заходу, виборцям в Україні - але тільки не кримчанам. І легко припустити, чому. По-перше, тому що цій цільовій аудиторії треба дати відповідь на прості запитання: як і коли?

Крім розмитих (колись, після війни на Донбасі) та фантастичних (коли Україна стане процвітаючою, Крим сам повернеться), відповідей у політиків немає. Ні в кого. І немає чіткого сигналу, який дозволяє думати, що в Києві цю відповідь принаймні шукають і діють за планом. Або її знайдено, але це - військова таємниця?

По-друге, як вбачається, ніхто в українському топ-політикумі до пуття не уявляє - хто вона, ця цільова кримська аудиторія? Хто вони, власне, ці "громадяни України, які проживають на тимчасово окупованих територіях"? Кого має бачити перед собою президент, звертаючись до жителів Криму, та яких слів від нього чекають? І навпаки - чого чекає та має очікувати від кримчан Петро Порошенко?

Добротної соціології не вистачає не тільки керівництву країни - її не вистачає громадянам України, причому всім, а не тільки тим, хто живе на втраченому півострові. Щоб не на дотик - не за промовистими знаками в одязі та аксесуарах, не за нічними написами на парканах, не за постами у соцмережах, не за душевними розмовами в таксі чи купе поїзда Сімферополь-Київ розуміти: сьогоднішній Крим - це Україна чи Росія? Або ні те й не інше (цілком можливий варіант). Якщо, звичайно, мати на увазі, що Крим - це не тільки територія, яку потрібно повернути, а й люди, які мають цього хотіти. Тому Києву треба чітко знати - що думають у Криму про його дії (та бездіяльність), які рішення не терплять зволікання та на яку підтримку з боку кримчан він може розраховувати.

І навпаки - "український Крим" має точно знати, що його питання - на порядку денному не тільки Радбезу ООН, а й уряду відгородженої від нього країни, мати можливість обговорювати і навіть брати участь у підготовці рішень, що його стосуються, і бачити час і місце застосування власних зусиль. Усе це здасться простим і очевидним, якщо тільки перестати сприймати Крим як величезну проблему, її невирішеність - як тягар і гальмо для країни, а побачити та зрозуміти людей, які з тобою, насправді, однієї крові.

DT.UA зв'язалося майже з десятком найбільших соціологічних центрів України з метою довідатися, чи не проводилися ними в останні місяці дослідження в анексованому Криму. В усіх, посилаючись на складності організаційного чи ресурсного плану, відповіли негативно. Можливо, ми не все знаємо, а відсутність позитивної відповіді чи публікацій результатів опитувань - не показник того, що їх не було. А ось те, що в Криму проводять закриті російські соцопитування, причому щомісяця та не однією структурою, - давно не таємниця. Сімферополь - маленьке місто з досить критичним до сьогоднішнього свого буття населенням, яке за звичкою, прищепленою за десятиліття "життя при Україні", відкрито ділиться враженнями та висновками. Регулярні заміри "температури" анексованого Криму проводять найбільші "градусники" - "ВЦИОМ", "Левада-Центр", "Фонд общественного мнения". На їхніх сайтах у відкритому доступі є результати досліджень думок росіян про приєднання Криму, однак даних у розрізі самого Криму знайти не вдалося. Зі слів опитуваних відомо, що російські соціологи заміряють ставлення кримчан до широкого спектра питань: від оцінки соціально-політичної ситуації на півострові до оцінки власного добробуту. Кримчан просять оцінити якість роботи чиновників по всій вертикалі - від президента Путіна до міських/районних керівників "нових суб'єктів" РФ. Особливий інтерес становлять питання, покликані уточнити (закріпити?) самоідентифікацію жителів Криму. В одному з досліджень ставилося запитання про національність респондентів. Варіантів відповіді було лише чотири - росіяни, українці, кримські татари та інші. За словами, скажімо так, російського колеги, який був ознайомлений з результатами, відповіді на це запитання його, котрий знає структуру населення півострова, ошелешили: майже чверть опитаних по всьому Криму своєю національністю зазначили неіснуючу - "кримчани". Є, однак, про що замислитися.

Звичайно, українські соціологи (як і журналісти, і правозахисники) можуть зіткнутися з масою проблем під час проведення досліджень у Криму. Але, з другого боку, либонь ніхто, ще й не пробував! І якщо потреба є, виходить, треба шукати можливостей. Нагадаємо, що у квітні, коли російська пропаганда, прокладаючи в головах місцевих жителів шлях своїй спецурі на Південь і Схід України, насаджувала у свідомість існування "бунтівливого Південного Сходу", журналісти DT.UA виконали за державних мужів неоціненну роботу. Створену ними анкету було покладено в основу дослідження Київського міжнародного інституту соціології, яке було проведено у восьми областях - Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській та Херсонській. Вивчення громадської думки дало вражаючий результат - жодного "Південного Сходу" з сепаратистськими настроями не існує. Точніше, він існує тільки у ворожій пропаганді та російському телевізорі. І цінність цього дослідження, як тепер вбачається, не тільки в тому, що міф кремлівських технологів не зміг закріпитися, і не тільки в тому, що жителі восьми областей змогли побачити себе в цьому дзеркалі. А й у тім, що жителі іншої частини України змогли довідатися - хто є та чого хочуть люди, які населяють Південь, Схід і кожну область окремо. І, здається, саме тепер настав час довідатися, хто є сьогодні Крим, аби розвіяти як чужі міфи, так і власні ілюзії.

Перевірено на собі: варто на материку людині, яка тебе не знає, сказати, що ти з Криму, як відразу ставиться запитання з відповідною інтонацією: "Ну, що ви там, прозріваєте?" Спроба пояснити, що багато хто в принципі й не сліпнув, а навіть наполегливо просив Київ протерти державні очі, породжує наступне, закономірне, запитання: "То чого ж ви тоді на референдумі поголовно проголосували?!" Ну й жорстко, але справедливо: "Якби ви в Криму тоді чинили спротив - у нас війни не було б!".

Образа взаємна - на півострові багато хто переконаний, що Крим здали, продали, ним розплатилися. Хто, кому та за що - варіантів багато, аж до всесвітньої змови. Однак відрив від України досить умовний, але це видно тільки звідси та знизу. Готова посперечатися, що мало хто за межами Криму може собі уявити, що люди з окупованої території спеціально їздять до Києва, аби навідати в госпіталі поранених у боях за Донбас хлопців і передати їм гроші на лікування чи продукти. Зовсім незнайомих, а побачених, наприклад, у сюжеті українського каналу. Що 565 дуже знайомий кримчанам номер. Що багато етнічних росіян виявилися більшими українцями, ніж етнічні українці (переконатися в цьому можна, подивившись на списки дітей у збережених українських класах). Що формула "всі нормальні виїхали, залишилися самі колоради" несправедлива ні для Донбасу, ні для Криму. А вже розповіді про те, що громадяни України на півострові сьогодні більше за столичних політиків і чиновників підтримують жорсткі санкції щодо Криму, тобто - за погіршення свого й без того непростого становища, і зовсім у Києві на віру не беруться.

У центру з автономією завжди була погана комунікація. Найчастіше - торги, які закріплювали черговий "договірняк" між "елітами". Сьогодні український Крим та Україна одне одного, здається, взагалі майже не чують і не бачать. Порадувала мало помічена ЗМІ новина: у Херсоні завершується оформлення нового кримського представництва Концерну РРТ, який планує встановити польські аналогові передавачі, безкоштовно передані Україні. Мета зрозуміла - забезпечити трансляції українських телеканалів на частину території Криму з території Херсонської області. Що ж, степовий Крим (а саме там проживає багато етнічних українців і кримських татар) можна "накрити". Але головне - які сигнали йтимуть звідти. Ні, я не закликаю українське керівництво щоранку по-єльцинськи запитувати себе: "Що я зробив для повернення Криму?". Прохання до перших осіб просте: щоразу, звертаючись до народу України, згадувати, що в Криму проживає його частина. Як кажуть, у горі і в радості. Як це, наприклад, робить грузинський прем'єр Іраклій Гарібашвілі. 27 червня в Брюсселі він закликав жителів Абхазії та Південної Осетії скористатися можливостями щойно підписаної угоди про асоціацію з ЄС, пообіцявши їм, громадянам Грузії, "всі блага європейського ринку, візового режиму, європейської освіти".

Друге, чого чекають від перших осіб України не тільки в Криму, - заборони собі та чиновникам брехати. Зведення брехні в розряд держполітики - одна з найголовніших розбіжностей між "сильною" Росією та "слабкою" Україною, яку уже вдосталь розсмакували жителі Криму. Не треба вчитися поганого, особливо намагаючись застосовувати відпрацьовані під час виборів брудні політтехнології замість професійної контрпропаганди. Не треба виправдовувати власну неадекватність і безвідповідальність у перші тижні окупації тим, що захищати та обстоювати Крим було нікому. Було! Особливо в перші дні, коли "зелені чоловічки" ще не розплодилися, а проросійських активістів, які вийшли до захопленої будівлі ВР автономії, не вистачало навіть для пристойної картинки для російського ТБ, і переодягнених військових стали завозити автобусами з Севастополя, а "спецтуристів" - військовими бортами з Росії. Що завадило Києву провести АТО проти лише кількох сотень спецназівців, які забарикадувалися у двох адмінбудівлях? Страх, з одного боку, взяти на себе відповідальність та, з іншого, - готовність перекласти її на Захід, який обіцяв вирішити проблему дипломатичним шляхом. Тільки не провокуйте Путіна на пряме вторгнення! - висіли на руках керівників, які щойно прийшли до влади в Україні, європейські лідери, впритул не помічаючи, що вторгнення вже відбулося. Тільки не провокуйте, Захід нам допоможе! - висіли українські політичні лідери на руках керівництва Меджлісу, попутно плутаючись у ввідних воєначальникам, а ті - командирам військових частин, при цьому на весь світ заявляючи: у нас немає армії, щоб захищатися. Брехня, породжена відсутністю політичної волі та некомпетентністю, помножена на політичну корупцію, що проявилася в призначеннях на посади в секторі безпеки за партійними квотами.

Загалом, повернення Криму (і людей, і території) має розпочатися з правди. По-перше, про його втрату, хоч би якою болючою вона була б, і недопущенням до високих постів тих, хто в цьому винний. Свого роду самолюстрація влади. Із цієї точки розпочнеться поновлення довіри людей одне до одного, без чого неможливий рух назустріч як найбільш бажаний, безкровний варіант зшивання країни. А решту зроблять реальні реформи та боротьба з корупцією. Це поверне довіру людей до держави і тих, кого ми вповноважили нею управляти. Блискучий початок для цього руху - на поверхні та в усіх у Криму на вустах. У багатьох українських топ-чиновників і політиків, включаючи президента та керівництво його адміністрації, а також дружніх їм і не дуже олігархів, на окупованих територіях є різної ваги бізнес. Відмова перереєструватися за російськими законами та платити податки окупантам - чудова можливість для демонстрації солідарності з людьми, готовими віддати не майно - життя за Батьківщину. Хто перший?