Не бути Познером

Відносини України і Росії завжди нагадували стосунки Паніковського і Балаганова - з постійними переходами від дружби до риторики в стилі "А ти хто такий?!"... Діло, як кажуть, звичне. Проте ситуація з Познером чомусь по-справжньому засмутила. Нагадаю, цей мастодонт радянської і російської телевізійної сцени, якого запросили в Україну для вручення премії "Людина року", в інтерв'ю одній з газет на запитання, що він думає про українців, відповів, що, мовляв, багато про українців не знає, але, як йому доводилося чути, "серед них було багато наглядачів". Після цього благополучно, під оплески, отримав свій приз (не погребував!) і поїхав. Ні тобі пояснень, ні вибачень. Така ось ситуація. Мастодонт виявився троглодитом. Україна залишилася "стоять на полустаночке", дивуючись - що це було?

Як я розумію, Познер образився. Познеру не дали в ресторані меню російською. "Ну, чого ще чекати від нації наглядачів?" - мабуть, сказав він собі і пішов давати інтерв'ю. Вражає, що це, таке нерозумне й неінтелігентне, пролунало з вуст людини, яка вважалася розумною й інтелігентною. Для тих, хто пам'ятає, - це все одно, якби Дмитро Ліхачов вилаявся матом і харкнув під ноги співрозмовника. Чи якби Андрій Сахаров всівся поруч із Янаєвим за стіл ГКЧП. Як нині висловлюються - "розрив шаблону". Проте, якщо хто чекає, що я просто піддам попелу на бідову познерівську голову, - можете далі не читати. Тим паче що всі крапки над "і" вже розставив Сергій Рахманін. Ітиметься не про Познера, а про "познеризм" як явище. А воно, у моєму розумінні, ширше, ніж великодержавна зарозумілість щодо України. Йтиметься про інтелігентську зарозумілість як таку.

Отже, що зробив Познер? Повісив ярлик на те, що йому незрозуміле й неприємне. Хіба не так само чинимо й ми, коли робимо геть немислимі узагальнення про "западенців" чи "східняків"... Чи "совків"... Чи "донецьких"... Ну, хіба не познери ми, наприклад, коли спотворюємо українську мову в російській транслітерації? Чи російську в українській? І чому тих, кого дратує презирлива "нэзалэжность" у вустах Дмитра Кисельова, так тішить не менш презирливе "шота ви, дєвачькі, наварна, нє понялі" талановитої Ірени Карпи? Адже суть та сама - виставляти інших, не таких, як ти, дурнями. Або, для різноманітності, - наглядачами, п'яницями, хамами.

Коли ми збираємося за святковими чи несвятковими столами, то рано чи пізно настає Він - момент, коли ми торкаємося теми про негаразди нашої країни. І часто, в дусі біблійних канонів, робимо висновок, що проблеми України буде розв'язано, коли народ 40 років "походить пустелею" і вмре останній раб. Тобто остання людина, яка народилася в Радянському Союзі. Отаке розв'язання проблем. Мовляв, ми вихідці з країни, яка була втіленням зла. Вона сконала, але залишила свій вірус, вірус зла. І вірусу цього, як лупи, не позбутися інакше, як із допомогою гільйотини.

Проблема не в тому, що, кажучи таке, більшість із нас оголошує себе рабами, принижує самих себе. І навіть не в тому, що ми тим самим принижуємо своїх батьків, бабусь і дідусів, котрі, як і заведено в людей, заповідали нам усе, що мали, - і хороше, й погане. Проблема в тому, що, ведучи ці розмови, ми робимо те, до чого наш інтелектуальний клас так схильний, - самоусуваємося, прибираючи личину трагічного героя, який випередив свій час і переріс свій народ. Героя, який живе в це злощасне сорокаліття і тому не спроможний щось змінити через відсталість, "совковість", рабське мислення тутешнього люду.

Зайдіть на Фейсбук, почитайте інтелектуальні журнали, потусуйтеся на інтернет-форумах. Звідусіль чути стогони українських інтелектуалів, у тон із відомим анекдотом: усі навколо "совки" - один я д'Артаньян. Невмирущий мотив про те, як нашим інтелектуалам не поталанило з народом, звучить у статтях, журналах, блогах, на круглих столах. Залежно від рівня самовпевненості, "д'артаньяни" поділяються на дві категорії: ліберали і радикали. Ліберали закликають виховувати нетямущий народ, викорінювати його, народу, "совковість". Радикали ж прямо заявляють, що все це марно, і що становище безвихідне: потрібен український Піночет. Щоб зламав голову, кому треба, нагорі і вправив мізки тим, хто внизу.

У нас на кожному кроці заведено таврувати "совковість". Не скажу, що мені це чуже, але ж немає ясності, у чому вона, ця сама "совковість", полягає. За моїми спостереженнями, у кожного - своя, суто особиста інтерпретація. Для мене, наприклад, "совковість" - це насамперед жлобство. Тобто інтелектуальна й моральна обмеженість, провінційність, життєва ідеологія "моя хата скраю". Але вважати, що це суто пострадянське явище, - помилка. У кожній країні - свої "совки". В Америці, наприклад, їх називають "червоношиїми" - rednecks. Оскільки це істотна частина електорату, то й викликає вона в інтелектуальному класі почуття, м'яко кажучи, змішані. Але не приведи Господи якомусь політикові сказати про них щось зневажливе. Бо червона в людини шия чи біла - вона теж народ. І функція інтелектуального класу, як і всієї еліти, - не вправляти народу мізки, а розуміти його і подавати приклад.

Узагалі, американці полюбляють колірну диференціацію. Подекуди вона дуже навіть у тему. Наприклад, градація населення на "білих" і "синіх комірців". Білі - це люди, які не заробляють на життя фізичною чи механічною працею. Сині - це всі інші. Щось є в цій простоті критеріїв.

Отже, з тим, щоб "розуміти і подавати приклад", у наших "білих комірців" і справді туго. Найпростіше - це нарікати на народ і осуджувати його за те, що він хоче не того, чого хочеш ти. Набагато важче - розуміти його, приймати і, приймаючи, рухати вперед. І з цього погляду, слава Богу, що в нас з'явилася "Ініціатива Першого грудня", яка об'єднує і посивілих дисидентів, і молодих філософів, котрі розуміють: трансформація країни - це питання не політичних баталій, а духовного зростання над собою. Процес, про який колись так чудово писав Реріх, нагадуючи, що слова "подвиг" і "подвижництво" - одного кореня. Та чи багато хто чує їхній голос?

На жаль, нашим "білим комірцям" набагато більше властивий "познеризм" - причому як прозахідним, так і проросійським. Прозахідні понуро твердять: мовляв, кожен народ заслуговує на свою владу, але таки гряде велика кров. Вона змиє і нинішню владу, і нинішніх багатих, і взагалі всіх, хто їм, прозахідним, не до вподоби. Проросійські - ще масштабніші. Мовляв, буде "глобальна боротьба за ресурси", яка змете з Землі весь цей прогнилий Захід. А заразом і гнилих прозахідних інтелектуалів. А заразом, на їхню думку, і цю, "штучно зачату" у пробірках австро-угорського генштабу, націю на околиці їхньої великої імперії.

І ті, й інші, не тямлячи себе, навіюють Україні, що вона гірша за всіх. Мовляв, "не ту країну назвали Гондурасом". "Це твоя Батьківщина, синку". Ну хай уже вони, чужинці. Але ми самі за що її, цю Батьківщину, так не любимо? Чому нас так дратує наш власний народ - з його суржиком, пуховими хустками, потертими картузами, спортивними штаньми та весіллями під Вєрку Сердючку? У будь-якій країні світу є розрив між білими і синіми комірцями. Розрив, але не провалля, як у нас.

Пригадується потік злоби, що вилився у Фейсбуці на головного редактора журналу "Кореспондент" Віталія Сича, коли той, повернувшись з Індонезії, необережно зауважив, що ця сама Індонезія ще бідніша за Україну. Людину не забарились оголосили ренегатом і апологетом влади. Чому так коле наш мозок сама думка про те, що ми таки не гірші за всіх, і що наші проблеми аж ніяк не найтяжчі в цьому світі? Чому навіть моменти, які, за ідеєю, мали б бути моментами національної гордості (те ж таки Євро-2012), усіляко принижуються? Чому ми так догідливо підхихикуємо гостям із Заходу, коли вони глузують з нашої країни? Чи нас дратують тільки російські "познери"?

У Росії це явище дістало влучну назву "релігія самоненависті". На жаль, цим грішать навіть найрозумніші і найталановитіші. Золоте перо української журналістики, людина з позицією Віталій Портников не втомлюється дорікати українцям, що, мовляв, не мають вони гордості, якщо не ходять на революцію. Віталію Едуардовичу, шановна, дуже розумна людино! Ну наскільки часто повинен наш народ на неї ходити?! Тим паче після таких "обломів", як після 2004 р. Тим паче під прапорами людей, до цих "обломів" причетних. Ви дорікаєте українцям, що, мовляв, греки за свої права, ледь що, - то відразу на барикади, а наші, мовляв, тільки за подачки й тільки із безвольно обвислими прапорами на вудлищах. Ну навіщо ж так? Хіба ж ви, побувавши у світах, не знаєте, що "там" на барикади протестувальники лізуть саме за "подачки", на які вони так успішно й комфортно жили останніми десятиліттями й від яких відмовлятися не хочуть? Наші люди живуть хоча й бідно, але за свої. Ви цим їм дорікаєте?

Винниченко писав колись, що покоління української інтелігенції епохи УНР виросло з "великої ніжності". Ніжності до спогадів дитинства, пісень матері, звучання рідної мови. Ніжності до народу. Іноді складається враження, що нинішнє покоління українських "білих комірців" народилося із самої лише великої злості. І ось тут, можливо, і криється відповідь на запитання, чому люди не ходять на революцію. Адже це й справді небезпечна ілюзія, що злість може Україну об'єднати й надихнути. В інших частинах нашої планети - може, й так. А в нас - виходить, що ні. Хай там що кажуть, але наш народ, коли й ходить на революції, то на піднесенні, на позитиві. Щоб гімн разом заспівати, щоб відчути поруч плече такого самого ближнього, нехай навіть і в потертому картузі. "Бог є світло, і немає в Нім жодної темряви", - сказано в Писанні. Іноді хочеться сказати нашій еліті (інтелектуальній і політичній): знайдіть у собі це світло, переможіть свою гординю, подайте приклад безкорисливості й подвижництва - і люди підуть за вами.

Наш інтелектуальний клас перекладає на народ свої власні гріхи. Дорікає йому тим, що мав би виконати сам. А саме: об'єднати його, дати йому відчуття Вітчизни, великої й відкритої для кожного - спочатку україномовної, а потім і російськомовної. Спочатку для національно свідомого трудівника, а потім і просто - трудівника. Наш інтелектуальний клас мав би сформулювати для народу Вітчизну. А якоюсь мірою і стати її втіленням. На жаль, та обставина, що на третьому десятилітті незалежності серед нашої еліти, крім Святійшого Любомира Гузара, мабуть, і немає людини, яка підходила б під поняття "совість нації" - це ж не народ винен, не "Гондурас", а саме ті, хто так полюбляє про цей самий "Гондурас" розводитися.

Ви можете запитати, а чого це ти, добрий чоловіче, так розійшовся? Тебе хто призначив д'Артаньяном? Ніхто не призначив. "Я тоже такой, только хуже - я говорю то, что вижу…". А по-справжньому прорвало, коли нещодавно померла гарна, молода ще людина, Андрій Фіалко, - радник президента Януковича, а за сумісництвом один із найоригінальніших, найяскравіших умів, з якими мене зводило життя. У відповідь український Інтернет вибухнув задоволеним гиканням - мовляв, усім вам, яничарам, туди дорога! Ну всім чи не всім - це Богу вирішувати. А мені прикро за Андрія Олександровича. Мені прикро за просунутих, переважно міських, які вважають себе проєвропейськими, користувачів українського Інтернету, котрі опустилися до такої злоби. Мені прикро за всіх нас.

Якщо ми справді хочемо зробити щось для цієї країни, якщо нас не влаштовує те, що ми бачимо навколо, то не злостивитися треба, а щось робити. Як, приміром, зовсім недавно, у Велику Ніч Єднання 23 березня, коли Київ заморозило й засипало снігом, і коли ми всі витягали одне одного з цього снігу - національно свідомі й не дуже, україномовні й не дуже, корінні й ті, що понаїхали. Засмучувалися, лаяли владу, але таки щось робили. Адже було в тих сніжних днях щось справжнє. І це були теж ми, наш "Гондурас".

Україні потрібні вчинки, дії. Сказати правду. Допомогти. Пробачити. Врешті-решт, просто перестати бути "познером". Це все-таки більше, ніж стікати пустою безсилою злобою перед анонімним екраном комп'ютера. Як там було в Цоя? "Встать и выйти из ряда вон". Чи нас єднає лише те, що зледеняє?