Навіщо Україні документувати злочини агресії

Здається, головний наратив останніх заяв влади - прощати і просити вибачення, будувати платформи примирення та домовлятися. Про що ці розмови? Невже про тотальне і всеосяжне вибачення всім усіма? Про мир за будь-яку ціну і жертвування інтересами України? Це, в кожному разі, не спрацює. Примирення й вирішення конфліктів, які є наслідком агресії іншої держави і належать до гібридних воєн, не будуються на тотальному вибаченні, всеосяжних "братерських" обіймах та забутті того, що сталося в рамках однієї держави. Чудово відображає ситуацію аналогічна картинка побутового рівня: у твій дім зайшов сусід, анексував кухню, вбив брата, а теща, яка живе з тобою, вважає, що про це можна забути, примиритися й не викликати правоохоронців, не судити за злочин.

Аспекти конфлікту треба не забути, а опрацювати, оцінити причини, зафіксувати події, що відбулися впродовж конфлікту, і, що важливо в нашому випадку, - чітко визначити й назвати його безпосередніх учасників. Необхідно розгорнути нагромаджені кривди, знайти і висвітлити інформаційні маніпуляції та показати правду людям обабіч лінії розмежування. Насамперед - правду про тортури, яких застосовували до наших захисників і захоплених цивільних осіб, про те, як людей примушували воювати на боці терористичних угруповань або отримувати паспорти невизнаних республік, правду про те, хто насправді безпідставно обстрілював цивільні об'єкти на окупованих територіях і як обстрілювали територію України з боку Росії. Важливо встановити, хто й коли перетнув межу людяності, вчинив дії, за які обов'язково має настати покарання, адже безкарність породжує нові злочини. Надважливо це для України, що потерпає від постійних інформаційних атак із боку агресора.

Вирішення конфлікту неможливе через забуття, адже втрати, хоч вони і в минулому, нагромадження кривд, ненависть нікуди не подінуться, - потреба справедливості породжуватиме нові проблеми, нові конфлікти між людьми з протилежними поглядами на події, особливо якщо ці погляди підкріплені втручанням зовнішнього агресора і є наслідком інформаційних операцій. І це шлях до громадянської війни в майбутньому.

Що каже з цього приводу міжнародне гуманітарне право? Згідно з його нормами, збройні конфлікти поділяють на внутрішні (громадянські конфлікти в межах однієї країни) чи зовнішні (війна між двома країнами). В наукових колах говорять також про змішані конфлікти, так звану гібридну війну. Від того, як ми називаємо цей конфлікт, залежать плани подальших дій. Перш ніж прийняти те чи інше рішення щодо примирення і вибачення, слід визнати, що в Україні - гібридна війна, країну атакував зовнішній ворог - Російська Федерація. Наслідком агресії стали анексія Криму, окупація частини території України та утворення підконтрольних російській владі незаконних, терористичних угруповань. Особи, які брали участь у таких терористичних формуваннях, не можуть вважатися тими, кого називають законними комбатантами. В законних комбатантів є права, наприклад бути відпущеними після завершення конфлікту без суду та покарання. У законних комбатантів є право воювати і знищувати сили протилежної сторони. Однак це не стосується учасників терористичних угруповань, утворених за наказом та підконтрольних іншій державі, але не визнаних нею. Вони не повинні бути прощеними й відпущеними.

Потойбіч, в окупації, є інші люди - цивільні особи, які не брали активної участі у війні, не входили до незаконних формувань, не вбивали українських військових. Серед них є українські патріоти, є байдужі, є родичі бойовиків, а також є люди, котрі перебувають під впливом пропаганди агресора і не сприймають Україну за свою державу. Саме з останніми слід намагатися будувати діалог, доносити правду про цей конфлікт, якщо ми хочемо відбудувати Україну і повернути окуповані території та убезпечити країну від майбутньої громадянської війни.

У світі застосовують різні інструменти для діалогу між сторонами конфлікту. Досить часто у внутрішніх конфліктах використовують комісії з примирення. Вони працюють паралельно з правоохоронною системою, адже їхня мета - не забезпечити розслідування злочинів та невідворотність покарання для кожного встановленого злочинця, а шукати справедливість для жертв, збирати документальні свідчення і визначати політичні шляхи вирішення ситуації. Мабуть, такий досвід хочуть застосувати ініціатори платформи примирення, однак ми не можемо забувати про наявність зовнішньої агресії. Недавно ми спостерігали, як влада відклала питання створення платформи після нападу ворога на сході України та намагання прорвати лінію оборони. Зрозуміло, що такі ситуації будуть повторюватися, і про примирення варто забути.

Україні, яка протидіє гибридній агресії, слід шукати власні способи діалогу з людьми на окупованих територіях, і не через платформи примирення. Маючи свою унікальну ситуацію, слід створити систему збору та висвітлення інформації про події, пов'язані з окупацією, - створити систему висвітлення правди. Це могло б робити колишнє Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, адже серед його завдань були такі: проведення моніторингу стану дотримання прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованих територіях України, проведення моніторингу дотримання норм міжнародного гуманітарного права та вжиття заходів реагування на факти їх порушення. Виконання цих завдань мало б забезпечити реалізацію повноважень із формування політики щодо тимчасово окупованих територій і населення, яке там проживає. Однак цього не зробили.

Тільки недавно питання документування подій, пов'язаних із агресією та окупацією України, зрушило з мертвої точки. 31 січня цього року на засіданні Міжвідомчої робочої групи з вирішення проблемних питань Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим і м. Севастополь під головуванням прем'єр-міністра було погоджено створення Національного центру документування фактів порушень прав та свобод людини на тимчасово окупованих територіях України. Цей центр має забезпечити реалізацію повноважень зі збору інформації про порушення прав людини на окупованих територіях, про порушення норм міжнародного гуманітарного права тощо. Повноваження створювати такий Центр і організовувати його роботу мають перейти після розділення міністерств до новоутвореного міністерства реінтеграції. Це усуне можливий конфлікт інтересів усередині Мінветеранів, коли документуватися будуть порушення, вчинені захисниками України.

Незважаючи на необхідність такого рішення для забезпечення ефективного функціонування міністерства, у нього з'явилися критики. Зокрема, зазначається, що документувати порушення на окупованих територіях має Генпрокуратура, або МЗС, або СБУ, або якісь люди. Це помилкова думка, адже СБУ забезпечує захист від розвідувально-підривної діяльності, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму. Прокуратура здійснює представництво в судах, нагляд за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а МЗС захищає національні інтереси України у сфері міжнародних відносин, дипломатичними засобами і методами здійснює захист суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів України і не працює з квазідержавними утвореннями типу "ЛДНР". Тобто жоден із перелічених органів не забезпечує акумулювання інформації для прийняття державою політичних рішень. Саме тому Центр документування має існувати як частина міністерства, яке опікується окупованими територіями і наслідками конфлікту. Такий центр забезпечить збір та аналіз інформації для вироблення політики держави стосовно окупованих територій, він здатен протидіяти інформаційній агресії, збираючи дані та оприлюднюючи власні правдиві висновки про події конфлікту. Діяльність такого Центру, як неправоохоронної структури, відповідає встановленим у сучасному світі практикам.

На сьогодні завданнями Центру можуть бути:

1) моніторинг дотримання норм міжнародного гуманітарного права та вжиття заходів реагування на виявлені факти їх порушення;

2) організація документування злочинів проти людяності та військових злочинів, що вчиняються на окупованих територіях і вздовж лінії розмежування, надання можливості висловитися постраждалому населенню;

3) акумулювання інформації про порушення прав людини, шкоду, заподіяну окупацією окремих територій України, забезпечення обміну інформацією з іншими органами влади;

4) проведення наукових досліджень, аналітичної роботи у сфері дотримання прав людини, шкоди, завданої населенню України, та вироблення пропозицій для захисту і відновлення порушених прав;

5) сприяння поінформованості населення в Україні та за кордоном про реальну ситуацію з порушенням прав людини на окупованих українських територіях та на територіях, охоплених бойовими діями;

6) надання об'єктивної інформації про ситуацію з правами людини на окупованих територіях та в районах бойових дій керівництву держави;

7) розробка проєктів політик і стратегій у сфері захисту прав та свобод громадян, що порушені внаслідок збройного конфлікту та/або тимчасової окупації частини території України;

8) проведення роз'яснювальної роботи серед комбатантів з числа українських захисників з питань застосування норм міжнародного гуманітарного права;

9) сприяння встановленню інформації про військовополонених та заручників, пошуку зниклих безвісти у зв'язку зі збройним конфліктом;

10) сприяння розбудові миру через відновлення правди, зокрема про причини, характер, ступінь та наслідки порушення прав людини, сприяння встановленню справедливості.

Можливо, в Україні, на відміну від інших країн, з'ясування правди конфлікту відбуватиметься не після, а під час конфлікту. Однак в умовах інформаційної війни фіксація і висвітлення правди - неоціненні й життєво необхідні.