Чому мир за будь-яку ціну неможливий

У контексті ініціатив, спрямованих  на подолання наслідків війни в Україні, — організації платформ примирення, розробки політик захисту прав людини в конфлікті, створення консультативних рад, — згадується одна історія.

Це сталося  під час війни в Афганістані, коли британці в рамках безпекових миротворчих заходів виділяли грошові компенсації сім’ям афганців за вбитих родичів із-поміж цивільних осіб. Спочатку платили за дорослих — більші суми,   за дітей — менші. Здалося, що це  неправильно. Тому, керуючись високим принципом рівної вартості життя людини, стали  виділяти однакові суми. Несподівано збільшилася кількість сімей, які привозили трупи дівчаток, застрелених у спину. Після підвищення компенсацій мертві дівчатка для їхніх  сімей стали коштувати дорожче, ніж   живі. Так найкращі наміри місії миротворців, без розуміння особливостей країни, призвели до трагедії.

За десятки років міжнародного миробудування таких трагічних історій нагромадилося безліч. Ці історії про те, що не може бути   єдиних  формул  на кшталт: «Перехідне правосуддя — гарно звучить. Робимо все, як теорія пропонує, — права, амністії, компенсації…»  Не може бути простих, лінійних рішень, адже практика свідчить  — такі підходи не працюють.

Так само, як не може бути безсистемних рухів: тимчасових робочих груп, експертів «під настрій і гранти», несподіваних платформ примирення та  заяв,  відірваних  від загального плану. Питання рішень стосовно  конфлікту — це питання загальнодержавної стратегії, що має бути прийнята й реалізована впродовж  десятиліть  відповідальним органом влади та людьми, котрі  розраховують і розуміють наслідки власних дій на кілька кроків уперед.

Ніхто не говорить про повну відмову від міжнародних практик. Але  для відновлення країни потрібно  будувати власну історію, з урахуванням вироблених міжнародних принципів та  підходів, але без їх фанатичного копіювання.

Насамперед,  в основу будь-яких рішень має лягати  принцип недопущення повторення. Слід розуміти, що, навіть попри активні заходи розбудови миру, конфлікти повертаються. За даними досліджень, у 50% випадків упродовж  п’яти років у  конфліктних країнах знову починається війна. У нашому випадку, коли ворогом є Росія, що маніпулює суспільною думкою та вчиняє акти інформаційної агресії, ризики повернення конфлікту, вже у вигляді справжньої громадянської війни, майже стовідсоткові. Всі передумови у вигляді розділеного війною українського суспільства для цього створені.

Щоб зрозуміти, як це може спрацювати, спробуймо уявити ідеальний сценарій повернення українських територій. Ситуацію, коли Росія не витримала пандемічного навантаження, міжнародного санкційного тиску й відступила. Російські військові, інструктори, куратори, окупаційна влада залишили українські землі, захопивши з собою учасників терористичних «ополченій», керівників квазіреспублік та інших зрадників. Україна відновила кордони. Це найкращий план розвитку подій, із найменшими жертвами та втратами ресурсів.

І що далі?

За шість років війни між нами та людьми, які живуть на окупованих територіях, утворилася прірва. Зв’язки, практично, порушені навіть із тими, хто не брав участі в терористичних угрупованнях, із тими, хто не був в окупаційних процесах і лише намагався вижити. Звісно, ця прірва є наслідком політики ворога, побудованої на ненависті й неприйнятті всього українського. У цьому контексті, варто згадати досить показове дослідження DT.UA, згідно з  яким лише 18,5% бачать себе в Україні, а 64,3% вважають, що нинішні окуповані території мають стати частиною Росії.

На жаль, наша влада досить довго  не зважала на це, навіть більше — відштовхувала окупованих людей і переселенців. Влада створила перешкоди для реалізації їхніх прав, що ставило людей у нерівні умови,  порівняно з іншими українцями. Громадськість неймовірними зусиллями — переговорами, публічними заходами, інформаційними кампаніями — всі шість років намагалася повернути українцям рівні права. Але навіть риторика влади була неприпустимо агресивною. Можемо лише уявляти, скільки людей в окупації більше не ідентифікують себе частиною української нації.

З іншого боку, з патріотично налаштованими людьми в Україні — військовими, ветеранами, волонтерами — ніхто не співпрацював у питаннях роз’яснення цивілізованих шляхів закінчення війни та досягнення миру. На сьогодні чимало їх  мають свій, досить  войовничий погляд на повернення територій. Для таких людей неприпустиме   ведення переговорів, адже їм болять  втрати близьких і друзів. Окремі навіть не готові «сідати за один стіл» із переселенцями.

На даному етапі доводиться  говорити, що ментальне об’єднання України, практично, неможливе. Протистояння, недовіра, ненависть, бажання розплати за біль і втрати  стоятимуть   між розділеними війною частинами українського суспільства. Нереалізована потреба справедливості, некомпенсований біль людей обабіч  лінії розмежування даватимуться  взнаки.   Навіть через 150 років, як це відбувається зараз у США. Але, швидше за все,  впродовж  п’яти років після зупинення війни країна знову вмиється кров’ю українців.

Державі вже давно потрібно з цим щось робити.

Якщо подивитися  на досвід миророзбудовних місій, теоретично, вони мають відбуватися  за певним сценарієм. Перший етап  — відновлення безпеки, припинення вогню. Будь-які подальші ініціативи, спрямовані  на припинення конфлікту і об’єднання країни, будуть безрезультатними,  доки триватимуть обстріли і в сім’ї привозитимуть  убитих. Звісно, Росія не зацікавлена в таких рішеннях, продовження вогню — це її спосіб маніпулювати українцями, підштовхуючи до прямих переговорів. Для Росії нічиї життя не важливі. Якщо країна сама не впорюється  з припиненням вогню, можливе   введення миротворчих місій. Далі — відновлення належного врядування на територіях, охоплених конфліктом. Потім — економічний і соціальний розвиток  регіонів, які постраждали. Після цього, на етапі виходу з конфлікту, включається перехідне правосуддя. І останніми можуть застосовуватися заходи примирення. Але примирення — це завжди через певний час після припинення вогню, коли «рани трохи загояться»  і люди будуть готові обговорювати спільні проблеми.

Що буде, коли  порушити логіку подій? Згадаймо, чим закінчилися ініціативи про створення платформи примирення або консультативної ради із залученням представників ОРДЛО. Початок роботи платформи суперечив навіть теорії, яка передбачає послідовність дій у подоланні конфліктів, не кажучи вже  про українські реалії. Платформа викликала суспільне обурення, адже для багатьох означала блюзнірство над смертями захисників. Як наслідок  — слова «примирення», «розбудова миру» стали  сприйматися негативно, владу звинуватили  у спробі здати інтереси України  за так званий «мир за будь-яку ціну». Лише згодом, завдяки діям представників української влади в ТКГ, які припинили  наміри Росії легалізувати в переговорах терористів, показавши їхні російські паспорти, певну частину довіри було відновлено. Зокрема  до керівництва Мінреінтеграції. І це дуже важливо, адже прийняття рішень щодо війни владою, якій не довіряють, —  прямий  привід до внутрішніх конфліктів.

З набагато гіршим результатом можуть  сьогодні закінчитися запуск та реалізація ініціатив щодо амністії терористів і виплати компенсацій людям  в окупації: обурення суспільства, звинувачення у зраді, масові протести, ветерани зі зброєю, кривавий Майдан... Навіть фіксація цього в державній політиці призведе до суспільного протистояння. Так, амністії й компенсації є  в міжнародній теорії миробудування і вважаються дійовими засобами, однак їх  черга настає  на останніх етапах виходу з конфлікту, тобто коли українську владу на окупованих територіях буде відновлено. На даний момент — вони   передчасні й неприйнятні.

Отже,   реакція суспільства, яку ми спостерігали,  свідчить, що аморфні миробудівні теорії та  гарні фрази про примирення не підходять. Потрібні    відчутніші дії держави, які  забезпечать повернення людей і територій.

Досить ефективним у питаннях відновлення України в межах конституційних територій видається економічний розвиток прилеглих до лінії розмежування регіонів. Ідею економічної реінтеграції як найголовнішу свого часу було закладено в грузинську стратегію реінтеграції. Основні думки документа від 2010 року «Державна стратегія щодо окупованих територій: взаємодія через співпрацю» були про те, що економіка допоможе відновити зв’язки з людьми в окупації. За задумом авторів грузинської стратегії, людей, які живуть у достатку, важко примусити воювати. Звісно, Росія всіляко перешкоджала   реалізації цього плану, і він, практично, не вдався.

Всі наявні  теорії та  практики миробудування свідчать, що мир за будь-яку ціну  неможливий. Щоб  його досягти, необхідно  налагодити  діалоги всередині українського суспільства з різними зацікавленими групами: переселенцями, ветеранами, свідомими українцями з окупованих територій. Не можна приймати  рішення щодо окупованих територій, не погодивши їх  із людьми, яких торкнувся конфлікт. До того ж ці рішення   мають пропонувати ті представники влади, котрим  довіряють українці. І — так, це складна боротьба з дуже потужним ворогом. З безліччю помилок та неефективних рішень. Час покаже, чи можливий у цьому успіх.