НАРОД ТА АРМІЯ ЗАНАДТО ЄДИНІ

Багаття на Івана Купала слов’яни запалюють споконвіку. Цього року поблизу села Вербляни на Львівщині хтось вирішив істотно модернізувати архаїчну традицію, підкинувши до вогню автомобільну шину, начинену танковим снарядом і облиту бензином. П’ятьом молодим людям така «забава» коштувала життів. Четверо загинули на місці, п’ятий помер дорогою до лікарні. Вибух був настільки потужним, що осколком зачепило жінку за 300 метрів від епіцентру. Трагедія могла б бути ще більшою, якби дітлахи, що бавилися «зі своїм снарядом» за 200 метрів від того фатального вогнища, наблизилися до старшої компанії...

Те, що інцидент стався з жителями саме цього села, нікого не дивує. Воно розташоване відразу біля Яворівского полігона. Знайти що-небудь вибухонебезпечне тут і раніше не було важко, а тепер і поготів. Торік українському військовому керівництву вдалося перетворити цей полігон у «міжнародний центр підготовки миротворчих сил». Підготовку їх поставлено на конвеєр. Стріляють тут часто. Звісно, набої під контролем, але... У прес-центрі Західного оперативного командування (ЗОК) про те, як снаряди могли опинитися в руках цивільних осіб, дотримуються такої версії: «У вогонь кинули не вкрадені зі складів снаряди. Йдеться про зібрані на полігоні снаряди, що не вибухнули». Статистичних відомостей про те, скільки з випущених на навчаннях снарядів не вибухає, прес-центр не має.

Лиш у дуже небагатьох не викликає сумніву думка, що в нашій армії ще є, так би мовити, простір для маневру з наведення ладу. І проведене слідство, очевидно, вкаже на деякі прорахунки в організації армійського процесу. Результати можуть стосуватися не тільки якості охорони військових об’єктів. Не такий уже це великий військовий секрет, що який-небудь прапорщик чи сержант може запросто виміняти у цивільних на самогон або ще на щось танковий шолом, солярку, кабель, деталі від апаратури і т.п. Проте випадок у Верблянах пояснюється, радше, рівнем культури деяких представників навколишнього населення. За всієї безалаберності наших військовиків навряд чи це вони в іванокупальське багаття снаряд підкинули.

Жителі навколишніх сіл активно експлуатують ресурс полігона. Вони тут випасають худобу (майже в кожному подвір’ї тримають по 3—4 корови), косять траву, збирають гриби, ягоди і... набої. Як повідомив власкору «ДТ» керівник прес-служби ЗОК Микола Гуцуляк, особливе бажання позбирати дарунки природи в місцевих з’являється саме після стрільб. Зело любі збирачам гільзи (немає значення, порожні чи ні), що містять латунь і приймаються в пунктах збору металобрухту як кольоровий метал. (Такі промисли дозволяють селянам з прилеглих сіл якось легше зводити кінці з кінцями, ніж це вдається робити у віддалених від полігона населених пунктах.) Часом доходить до того, що збирачі не чекають, поки вмовкне канонада. Начальник полігона полковник Андрющенко Володимир Федорович відповідально заявив, що він «під час маневрів «Козацький експрес», які відбувалися місяць тому, затримав на директрисі стрілецької зброї трьох з п’ятьох нині загиблих хлопців». «Затримані», зі слів полковника, тоді висловили невдоволення: «Куди хочемо, туди й ходимо! Це наша земля!» Одного з п’ятьох, Івана Кузьмича, за даними прес-центру ЗОК, міліція вже якось затримувала за зазіхання на майно полігона.

Місцеве населення вважає, що воно має право ділити з військовими вигоди від існування полігона. І варто зазначити, така позиція небезпідставна. Полігон у Яворівському районі створили в 1945 році. Щоб звільнити місце для танків, артилерії й піхоти, радянська влада силоміць виселила, за деякими відомостями, близько тисячі сімей з понад ста сіл і хуторів. Між персоналом полігона і цивільним населенням дотепер існує певний антагонізм. Незважаючи на те, що армія вже начебто своя, українська. Крім уже перерахованих прикладів стихійного протесту існує ще й організована форма «відновлення справедливості». Депортовані з земель, відведених під полігон, об’єдналися в громадську організацію і домагаються компенсації матеріальних збитків.

Персонал полігона, відчуваючи певну провину армії, не дуже вигонить цивільних із ввіреної йому території в паузах між бойовими заняттями. Зробити це дуже проблематично: дуже вже великий полігон. Та й інструкції, як кажуть у прес-центрі ЗОК, яка б передбачала абсолютну закритість об’єкта, немає. Військові затримують цивільних на полігоні тільки під час бойових дій. До речі, натівські полігони ніхто не охороняє навіть під час бойових навчань. Там просто виставляють периметром полігона попереджувальні знаки. І ніхто потім військового не каратиме, якщо він поцілив у того, хто наважився не повірити написаному. Найбільше, на що зважуються наші військові щодо запеклих порушників, то це передати їх у руки захисників правопорядку. А місцеві МВС, СБУ, прокуратура, зі слів начальника прес-центру ЗОК, не особливо прагнуть доводити справу до кінця. Причина: всім тут жити, і бажано — мирно.

Зараз, після настільки резонансного вибуху (у прямому й переносному значенні) місцеві владні структури змушені проводити роботу з населенням, закликаючи здавати боєприпаси. На сесії Львівської обласної ради, що відбулася 10 липня, новоспечений її голова Ярослав Гадзало повідомив: «Сьогодні правоохоронні органи отримали вказівку збирати снаряди... Вже зібрано декілька десятків снарядів...» Значним результатом згадані «декілька десятків» назвати важко. Адже тільки в одному подвір’ї, що за двадцять метрів від сільради Верблян, військові випадково помітили штук 200 мін, просто під відкритим небом, без усякого маскування. І, мабуть, немає газди в навколишніх селах, котрий не мав би хоч одного боєзаряду. Як констатували на тому ж сесійному засіданні, «у кожному подвір’ї є від кількох до декількох десятків снарядів». Відгукуватися на заклик влади люди не поспішають. Спостерігається дещо неадекватна реакція. Замість того, щоб здавати «небезпечні предмети», народ, побоюючись переслідувань, заходився викидати їх у болота. Така поведінка небезпечна. Рано чи пізно хтось снаряд або міну зачепить.

Взагалі ж, влада зазначеними зусиллями ефективно розв’язати питання не може. Вибухова хвиля у Верблянах тільки на деякий час струсила пилюку з низки нерозв’язаних проблем. Головна, банальна до оскоми, — загальноекономічна. Злиденне населення приречене вдиратися не тільки на полігони. Ні для кого не є новиною розорення трансформаторних будок і ліній електропередач, продірявлення нафто- і продуктопроводів... Інша проблема, специфічніша, стосується безпосередньо цього полігона. Наша держава зобов’язана спокутувати гріх свого попередника, Радянського Союзу, і задовольнити справедливі майнові вимоги депортованих. У такому разі у військових з’явиться і моральне право вимагати від населення більшої дисциплінованості. Але оскільки у вирішенні зазначених проблем зрушень не видно, логічний сумний прогноз: нинішніми п’ятьма жертвами справа не обмежиться.