НАБОЛІЛЕ

Якщо до завершеної сесії українського парламенту спробувати вжити параметри художнього твору, то очевидні всі ознаки такого методу структурної організації, як кільцева строфа. Це коли опус закінчується практично тим самим, із чого починався. Публічно висловлені після завершення політсезону Президентом України сумніви щодо здоров’я депутатського корпусу, що з’явилися в гаранта через маніакальну впертість, з якою Верховна Рада не хоче йти на компроміс щодо закону про вибори, сьогодні повторює вся світова спільнота. І мало хто пам’ятає, що тема психічного здоров’я народних обранців виникла ще на одному із перших сесійних засідань. Щоправда, на відміну від Леоніда Кучми, Михайло Бродський, запідозривши, що з колегою щось негаразд («Я спочатку думав, що Кармазін божевільний»), до діагностування підійшов грунтовніше («Я уважно спостерігаю за ним уже кілька років»), і це дозволило йому докопатися до «істини»: «Ні, він не божевільний, він провокатор!» Але від специфічної термінології так і не відмовився: «І прошу звернути увагу, що в нього завжди весною спалахи». Загалом, як свідчать «компліменти», адресовані народними обранцями одне одному, з представників депутатського корпусу цілком можна сформувати дві-три палати якщо не психдиспансеру, то якогось елітного неврологічного пансіонату вже точно.

«Сьогодні в цьому залі кілька разів прозвучали висловлювання, що характеризують стан психічного здоров’я наших колег, — заступився якось за всіх «принижених та ображених» депутат із фракції НДП Сергій Шевчук. — Я хотів би всім вам нагадати, що ми ухвалили закон про психіатричну допомогу. Цим законом затверджено презумпцію психічного здоров’я. А це означає, що кожен громадянин України, зокрема народний депутат, є психічно здоровим, якщо комісія лікарів не визначила інакше».

Проте, як зазначив одного разу комуніст Павло Кузнєцов, ми живемо в країні, де для багатьох закон не писаний, а коли й писаний, то не читаний, а коли читаний, то не зрозумілий, а коли зрозумілий, то не так. Утім, жодна з презумпцій не в змозі заховати за своїми широкими плечима очевидні прояви таких симптомів хвороби, як нервові зриви й галюцинації. «Я сьогодні не можу виконувати належним чином свої депутатські обов’язки в цьому залі. У мене ноги й руки трусяться, і серце б’ється, бо протягом останніх трьох днів психологічно на мене тиснуть ті загони правоохоронців, які перебувають на вулицях Інститутській, Банковій, Лютеранській, — волав про допомогу до керівництва парламенту член фракції КПУ Володимир Пустовойтов одного з тих історичних днів, коли центр столиці оточили натовпи опозиції, з одного боку, і доблесні охоронці порядку — з другого. — Я не міг належним чином підготуватися до сьогоднішнього засідання, оскільки на Банковій регулярно прогрівали автобуси, а в мене алергія на вихлопні гази». — «Будемо захищати», — зафіксувала стенограма обіцянку головуючого на тому засіданні першого віце-спікера.

Як засвідчує аналіз, знов-таки, стенограми, народні обранці частенько мусують тему якихось неймовірних, за мірками встановленого ними на цій сесії прожиткового мінімуму, грошових сум, що обертаються в парламенті. Так, на початку сесії Євген Мармазов, про чий вихід із рідної фракції комуністів було оголошено напередодні, усвідомивши помилковість розпочатого демаршу, відкликав свою заяву. А сприяла усвідомленню непристойна пропозиція, яку отримав вірний ленінець: «Особисто мені пропонували десять тисяч доларів за перехід до іншої фракції». На провокацію «трудовика» Коновалюка («Нехай пояснить, хто й коли йому пропонував. Може, це комуністи й запропонували, аби він назад повернувся») Євген Васильович не піддався, з героїчною витримкою зберігши таємницю внеску, що так і не відбувся. Зате наприкінці сесії Олександр Чародєєв, нітрохи не вагаючись, назвав ім’я «змія-спокусника», котрий намагався спокусити його «астрономічною сумою» за аналогічне гріхопадіння. Грошові знаки, переважно іноземних держав, ввижалися мешканцям парламентського палацу й під час прем’єріади, коли стали вперто поширюватися чутки про вимагання за підтримку одного з кандидатів у прем’єри однієї з лівих фракцій не те що астрономічної, а просто неймовірної суми, вираженої семизначним числом. Ну а тих, хто божився, що на власні органи зору бачив привид суми не настільки вражаючої, але також семизначної, яка перекочувала до кишень членів іншої лівої фракції за підтримку іншого кандидата, і зовсім набереться на ціле лікарняне відділення.

Але що стосується методів поповнення рядів парламентських груп і фракцій, то, як заявив від імені всіх підозрюваних Олександр Волков, його депутатська зарплата не дозволяє проводити таких масштабних трансферних угод. Щодо інших випадків нав’язливих видінь американських банкнот ризикнемо припустити, що, вибираючи між звинуваченнями в продажності й підозрами у схильності до галюцинацій, депутати віддадуть перевагу другому.

А видіння, до речі, з’являються перед народними обранцями не лише у вигляді матеріальних благ. Щоб запобігти «неодноразовим випадкам голосування за народних депутатів сторонніх осіб», представник фракції Народного руху України Богдан Костинюк підготував доповнення до закону про статус народного депутата, згідно з яким парламентарії мають обов’язково носити в приміщеннях Верховної Ради депутатські значки. Проблема ідентифікації живих депутатських душ, котрі буквально губляться серед багатьох мертвих, викликала вельми високоінтелектуальну дискусію. «Раніше, — згадував старі добрі часи Іван Плющ, — один значок давали на гвинтику, а ще один— на застібці, щоб ті, кому не шкода піджака, прокручували дірочку й чіпляли на гвинтик, а інший був на застібці». Комуніст Абрамов навіть угледів у пропозиції Костинюка порушення конституційних прав людини, адже «є категорія людей, котрі не люблять значків на піджаках». А член фракції «Батьківщина» Володимир Алексєєв перейнявся турботою, як не допустити дискримінації в цьому питанні за статевою ознакою: «Як бути жінкам? Улітку вони приходять у легких блузках, і значок буде, немов гиря, перевернутий там висіти».

Безперечно, вірний супутник депутата — нервова, розумова й емоційна напруга зовсім не сприяє збереженню богатирського здоров’я. Та щоб провести зв’язок між нею і летальною статистикою, потрібно справді мати витончену фантазію. Лілія Григорович, підрахувавши, що з життя вже пішли десять депутатів нинішнього скликання, дійшла висновку: «Такий високий показник смертності більше, ніж смертність серед багатьох інших професій, і робить посаду народного депутата найнебезпечнішою професією в державі». Медична освіта допомогла Лілії Степанівні знайти причину тяжкого стану депутатського здоров’я, що загрожує життю народних обранців. «Відомо, що прокльони, зневага, безпідставні обвинувачення жахливим потоком падають на український парламент. Ненависних нардепів проклинають на мітингах, полощуть у засобах масової інформації. Здається, ми винні у всьому, навіть у потеплінні клімату на планеті: настав час зупинитися. Прошу дати протокольне доручення відновити на території Верховної Ради зруйновану капличку».

Не знаю, чи багато серед представників «найнебезпечнішої професії» віруючих у Бога, та є й такі, хто в найважчі моменти життя покладається на паранормальні сили. Так, у день неминучої відставки уряду Віктора Ющенка двоє його прибічників із депутатського корпусу перед початком засідання привели до сесійної зали бабусю років шістдесяти. З відсутності на грудях депутатського значка і з дивних маніпуляцій, які полягали у вештанні між рядами, бурмотання собі під ніс і розкидання якогось порошку, спостерігачі дійшли висновку: екстрасенс. Проте, судячи з результатів тодішнього засідання, на наших народних обранців не діють навіть нетрадиційні методи лікування.

Покладатися їм, мабуть, слід лише на власні сили й приховані резерви своїх, змучених болем за народ, організмів. І в цьому сенсі не все так безперспективно, як комусь може здатися. Певна ознака, що пацієнт не безнадійний, — самоіронія, яка час від часу з’являється в депутатів. «Я пригадую хорошу дитячу казку «Гад і Буртик у країні ледарів». Там був персонаж Холбасейн, якому від неробства в голову лізли найдикіші думки», — знайшов якось характеристику тому, що коїться в сесійній залі, один із парламентаріїв. І Президент, чомусь віриться, незабаром забере свої слова назад. Оскільки депутати, як свідчить та сама стенограма, знають не лише дитячі казки, а й радянський кінематограф, і, коли перед ними стоїть складний вибір, люблять цитувати героїню Фаїни Раневської: «Дівчинко, що ти хочеш: на дачу чи щоб тобі відірвали голову?». — «Ну звісно на дачу!» — майже не доводиться сумніватися — вирішать парламентарії, коли їм доведеться ухвалити останнє і безповоротне рішення з приводу закону про вибори. Звичайно, змішана система в пропорції 50—50%. І на вибори вони підуть із довідкою про те, що здорові. Адже недаремно Максим Горький вважав наявність відчуття гумору ознакою доброго душевного здоров’я.