На сторожі інформаційного кордону

18 липня, 2021, 13:05 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Про мову

На сторожі інформаційного кордону
© Відсіч / Facebook

«Мова — це діалект, у якого є армія і флот» — відомий афоризм, авторство якого приписують єврейсько-американському лінгвістові Максу Вайнрайху. Водночас, перефразовуючи цей афоризм, можна стверджувати, що мова — прикордонник інформаційної сфери. Прикордонні війська, як відомо, охороняють кордони кожної держави, а правоохоронні органи та спецслужби покликані не лише забезпечувати мир і спокій громадян, а й стояти на сторожі єдності країни. Разом з тим є ще один важливий державний інститут, що виконує ті ж функції — прикордонну і об’єднавчу в масштабі держави, але вже в інформаційній сфері. А значення останньої в сучасному інформаційному світі годі перецінити. Саме згадані функції — головні серед тих, які належать державній — офіційній мові. Щоб показати справедливість цієї думки, пропоную читачам відповісти на кілька запитань.

Якої національності був відомий на весь світ автор детективів Жорж Сіменон?

Ну, звісно ж, французької, скаже багато хто, і насправді помилиться. Адже Сіменон — бельгієць, точніше — бельгійський валлон. Бельгія, як відомо, поділяється майже навпіл на нідерландськомовну Фландрію та франкомовну Валлонію. З останньої й походив великий французький майстер детективу, він навіть освіту отримав, а також розпочав трудову діяльність як журналіст у Бельгії, і лише згодом перебрався до Парижа.

А ким був за національністю не менш відомий драматург і письменник Бернард Шоу, який не лише писав англійською, а й в одній зі своїх найкращих п’єс — «Пігмаліон», серед іншого, утверджує важливість знання літературної англійської мови в повсякденні?

Та англієць же, знову скаже багато хто, і знову помилиться. Адже Шоу був ірландцем.

А чи знаєте, що недавню нобелівську лауреатку з Білорусі Світлану Алексієвич хоче «привласнити» Росія? І, виявляється, росіяни тут значною мірою мають рацію, адже Алексієвич не лише пише книжки російською мовою та видає їх у Москві, а й дуже слабко виокремлює свою належність до Білорусі в загалом російському світі.

На цих прикладах, які, до речі, можна продовжити, досить чітко видно, що в умовах тісного сусідства країн, у яких поширена, та ще й на державно-офіційно-інформаційному рівні, одна й та сама мова, сильніша країна всмоктує, як пилососом, до власного інформаційного поля слабшу сусідку. Недарма американський націолог Бенедикт Андерсон у відомій книжці «Уявлені спільноти» констатує, що в умовах Європи, де колишні метрополії й колонії безпосередньо сусідять (на відміну, наприклад, від колишніх американських колоній, відмежованих від метрополій Атлантичним океаном) лише національна мова, яку він називає «друкованою», може відіграти роль дієвого бар’єру, здатного завадити такому всмоктуванню. А «друкованими» Андерсон називає національні мови, якими виходять ЗМІ. Саме національна мова, охоплюючи єдиною мережею територію країни, створює і єдине інформаційне поле, в яке включаються її жителі та з допомогою якого відчувають причетність до подій у державі, на теренах якої живуть.

Пригадується епізод із теленовин початку 2014-го, коли відомі події на Донбасі лише назрівали: на одному з пропускних пунктів україно-російського кордону журналісти цікавилися в місцевої російськомовної жительки, чому вона так поспішає додому в Україну від родичів із Росії. Відповідь була дуже промовиста: жінка хотіла встигнути на перегляд чергової серії турецького серіалу «Асі», що демонструвався в українськомовному озвученні на одному з центральних телеканалів. Адже доти дивилася його саме українською, і, переглянувши одну з серій у російськомовному озвученні, зрозуміла, що українськомовний варіант, до якого звикла, їй ближчий, тобто «свій», «рідний».

Саме національна мова — мова державних установ, газет, телебачення, кіно, літератури для масового читача, а останнім часом — і Інтернету, об’єднуючи жителів країни, одночасно відмежовує її від сусідніх країн (про регіональні ЗМІ, яких може бути безліч, наразі не йдеться). Цим національна мова запобігає появі регіональних сепаратизмів. Адже саме в державах, у яких на практиці співіснують кілька офіційних мов, рівних своєю силою впливу на суспільство, та ще й локалізованих у певних регіонах, і виникає загроза сепаратизму, оскільки люди в тих регіонах живуть власним життям, часто далеким від інтересів сусідніх. Загроза сепаратизму посилюється, коли є сильні в культурно-інформаційному плані держави, які постійно втягують в орбіту свого впливу одномовні їм регіони цих кількамовних (на державно-національному рівні) країн. Згадана Бельгія, а ще Канада, де, крім англомовної частини, є майже всуціль франкомовна провінція Квебек, що має власні зв’язки з колишньою метрополією Францією, — яскраві приклади цього. І це ще ж поряд із ними немає такого агресивного та підступного сусіда, як в України, де імперська Росія всіляко намагається заковтнути нас. Оскільки ж за один прийом не вдається, то — розколоти на частини, з якими легше впоратися.

Дехто може заперечити — мовляв, більшість тих-таки європейських країн одномовні й мононаціональні, а тому там усе простіше. Розчарую їх: це далеко не так. Адже, наприклад, у Франції, крім французької, поширені ще мови корсиканська, баскська, ельзаська, бретонська, каталанська. Й навіть простір південної Франції, що традиційно (особливо на рівні неспеціалістів) вважається франкомовним, включає доволі значну кількість людей, які розмовляють окситанською мовою, близькою до каталанської, поширеної на північному сході Іспанії. А італійці мовлять не просто кількома мовами, а навіть мовами кількох, хоч і споріднених, та все ж окремих мовних груп. Схожа ситуація і в Німеччині, де три групи діалектів різняться між собою, фактично, на рівні окремих мов. Проте кожна з цих країн охоплюються єдиною мережею загальнонаціональних інформаційних комунікацій однією національною мовою, і ця мережа запобігає розвиткові сепаратизмів (поряд із нею існують регіональні ЗМІ іншими мовами, які не підміняють загальнонаціональних).

В Україні мовне питання є штучним та інспірованим ззовні, адже більшість населення, фактично, володіє українською мовою, а зросійщення переважного загалу російськомовних українців і представників інших неросійських національностей відбулося зовсім недавно, лише у ХХ столітті. Останнім часом соціологічні опитування чітко демонструють, що більшість жителів країни офіційною державною мовою бачать одну, а саме — українську. Й причиною цього є не лише романтичний патріотизм, на який декому, особливо з тих, хто має з «двомовності» певний зиск, начхати, а й здоровий прагматизм: люди, особливо перед лицем російської агресії, розуміють, що розкол на мовному ґрунті означає і розкол країни. А до чого це веде, добре видно на прикладі Донбасу, який, судячи з усього, зазнав руйнувань та непоправних втрат не лише людських, а й в інших сферах. Зокрема навряд чи колись відродиться як потужний промисловий регіон.

Взагалі ж, якби не зусилля «братньої» Москви та її тутешніх «помагачів», то ми всі давно б уже забули про мовне питання. Після прийняття Верховною Радою відомого мовного закону, атаки на нього постійно поновлюються. Підозрюю, що, виходячи з принципу «шукай, кому вигідно», для багатьох функціонерів цього процесу це відбувається не безкоштовно.

І ось укотре, під приводом тяжкості для багатьох ЗМІ та інших працівників інформаційної сфери коронавірусних обмежень, виникла ідея протягти через парламент цікаві поправки до геть іншого законодавчого акта («Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік»), що зводять нанівець імплементацію мовного закону. Кампанія ця якось дивно збіглася в часі з появою «безсмертної» статті президента РФ Путіна про те, що українці з росіянами, мовляв, є єдиним народом. То, може, Україні через пандемію (та, нагадаю, в умовах російської агресії) треба відвести з лінії фронту і війська, а ще — ліквідувати прикордонну службу? Яке б це було полегшення для бюджету, а отже і «благо» для нас усіх! Ось тільки чи скористалися б ми цією полегкістю? Адже те саме, тільки в інформаційній сфері, тягне за собою й відтермінування впровадження норм мовного закону. Попередня влада ніяк не могла спромогтися на цей потрібний воюючій Україні закон і прийняла його вже «під завісу», нинішня ж — узагалі хоче поховати його.

Свого часу міркування аналітика Віталія Портникова про те, що в Україні навіть твори Олександра Пушкіна необхідно перекладати українською, видалася мені занадто радикальними й навіть екстремістськими. Проте події дедалі більше підштовхують до думки: а чи не мав рації зрусифікований свого часу єврей (як він сам себе визначає)? Адже журналіст абсолютно справедливо аргументує цю тезу тим, що українці, незалежно від етнічної приналежності, читаючи Пушкіна мають дивитися на світ не російськими, а українськими очима. Й саме на те, щоб жителі України могли дивитися на світ не російськими, а українськими очима, спрямовані норми мовного закону, на який ведеться черговий наступ.

До речі, зроблені Максимом Рильським чудові українські переклади творів згаданого класика російської літератури справді звучать, практично, не згірш оригіналу.

Усі статті автора читайте тут.

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК