Місто Сонця до 2015 року: ліберальна версія

У середу, 10 квітня відбулася презентація Концепції економічного розвитку України на 2008—2015 рр. Концепцію підготував Фонд «Ефективне управління», утворений та фінансований Рінатом Ахметовим.

Про цю Концепцію знали, говорили й писали давно, зокрема й «ДТ». Її чекали, заздалегідь називаючи то Планом Маршалла для України, то програмою діяльності уряду В.Януковича, відповідальність за виконання якої візьме на себе Партія регіонів. Але — відбулися позачергові вибори, й поліпшувати життя країни сьогодні прийшла Юлія Володимирівна з власною програмою та власним баченням, що, де й коли робити.

Проте, якщо вже Концепцію розробили, то й запропонували її — як чинному уряду, так і всім зацікавленим особам як предмет для системного обговорення, а потім, можливо, й для доповнення, виправлення й виконання.

Після прочитання Концепції, враження про неї складаються різні, але зводяться до двох.

Перше: якщо сприймати Концепцію з позицій, чесно заявлених авторами, то сперечатися особливо немає про що. Концепція професійна, розумна й послідовна. А те, що написана вона з позицій послідовного економічного лібералізму, так нехай той, хто трохи лівіший від пана Хайека, її не читає, спокійніше буде.

Друге: схоже, що з моменту, коли Концепція була «майже готова» (червень 2007 р.), вона зазнала деяких змін. Принаймні на передвиборну програму дуже не схожа, що породжує туманні сподівання на перспективу змагання не блоків імені лідера, а хороших і різних програм. Хотілося б...

Є в Концепції положення, почавши з якого, можна розмову про неї, так само, як і про будь-яку іншу програму, відразу й закінчити. Але тоді й інтриги не буде, та й Концепцію все ж таки заявлено для обговорення, і дивитися на неї можна й потрібно не обов’язково з позицій згаданого вище ліберала. Тому — про враження докладніше.

Враження перше

Очікувалося, що в програмі, яку готує Фонд «Ефективне управління» будуть, насамперед, дві речі: по-перше, обґрунтування, чому локомотивом розвитку країни має бути саме великий бізнес; по-друге, «складні розрахунки й викладки на тему, що всі соціальні обіцянки Партії регіонів є цілком реальними й здійсненними».

Ба ні. Фонд, по-перше, не вважав за потрібне пояснювати, чому великий бізнес, і так зрозуміло, а хто забув, може перечитати праці Леоніда Даниловича; по-друге — не тільки не морочив собі голови складними розрахунками й викладками, а взагалі не став нічого соціального обіцяти.

Концепція чітко й виразно пропонує певний комплекс реформ у трьох напрямах: забезпечення базових елементів ринкової економіки; створення режиму найбільшого сприяння для розвитку бізнесу; розвиток окремих галузей, структурно важливих для економіки. Все.

І якщо хтось чекав іншого, то слід було уважно слухати директора фонду Н.Ізосімову, яка на презентації самого фонду чітко перелічила всіх китів, на яких будуватиметься його робота, і головний із них — фокус на економічний розвиток. Тому й Концепцію ми отримали саме економічного, а не соціально-економічного розвитку, тож ображатися нема на що.

Але при всьому тому в Концепції все правильно до сліз і знайоме всім до улюблених дам­ських тверджень «а я ж казала!». Мало того, багато чого з запропонованого давно або не дуже втілено в законах, указах та інших паперах, до виконання обов’яз­кових.

Ну, хто, скажіть на милість, заперечуватиме проти того, що потрібен прозорий і чесний ринок землі й нерухомості, а перш ніж його запроваджувати, треба розмежувати державні й комунальні землі, створити єдиний державний реєстр прав власності на зазначені землю й нерухомість — відкритий, доступний і в електронному форматі? Ніхто. Тим більше що за законом, зокрема й за Основним, це мали зробити вже гей-гей скільки років тому.

Хто заперечить проти зниження тиску на фонд оплати праці, запровадження єдиного соціального внеску й реформування безлічі фондів загальнодержавного обов’язкового соціального страхування? Та ніколи. Тим більше що це пропонували й рік тому, й вісім...

Хто сумніватиметься, що потрібно й доцільно навести лад у господарському законодавстві й господарських же судах, в управлінні державною власністю й діях природних монополій? Ніхто, тим більше що...

Розробники Концепції, проте, будь-які зазіхання на первородство ідей відразу м’яко відвели, по-перше, чесно визнавши, що вивчили й використали все або найкраще, або те, що вважали за потрібне, а по-друге — висловивши подяку всім і кожному, хто в тексті щось знайоме побачив.

Особливо знайомими й незаперечними є сформульовані в Концепції цілі запропонованих економічних реформ і характеристики безлічі проблем, що їх реформи покликані розв’язати.

Головна мета: «помітне поліпшення життя кожного громадянина України», «поява масового середнього класу, упевненого в собі й самостійного», а також — можливість для держави «проводити активну соціальну політику». Хто б сперечався.

Ланцюжок пропонується такий: підвищення продуктивності економіки — стійке економічне зростання — стабільне підвищення добробуту населення. І тут особливого предмета для суперечки немає.

Із постановкою проблем теж сперечатися не випадає: від констатації того неприємного факту, що «рівень інфляції виходить з-під контролю», до зношених основних фондів, аж ніяк не райдужної демографічної ситуації й корупції — усе правильно. А правильна постановка проблеми, як відомо, — половина її розв’язання.

Але тут, як полюбляє казати один мій колега, не все так просто, є нюанси.

Враження друге

Річ у тім, що вирішувати проблеми Концепція пропонує рівно наполовину, принаймні до 2015 року. А вже там, потім — буде нам друга половина й Місто Сонця.

Логіку пропозиції треба пройти разом і вона, на перший погляд, є бездоганною. Отже, «Концепція спрямована саме на економічне зростання, підвищення добробуту всього населення й забезпечення достатньої кількості ресурсів для розв’язання соціальних проблем». Правильно? Далі, без абзацу: «На наш погляд, роль держави має полягати, по-перше, у тому, щоб створити умови для збільшення «загального пирога» української економіки, а по-друге, в тому, щоб забезпечити ефективний соціальний захист і розвиток населення, перерозподіляючи цей пиріг». Теж слушно.

І тепер — абсолютно чесна заява розробників: «Ця Концепція пропонує програму для розв’язання першої частини цього завдання — збільшення «пирога». І все, крапка, як каже Віктор Андрійович. І все справді так. Якщо оцінювати концепцію тільки з погляду збільшення пирога, вона є бездоганною. Щоб пиріг ділити, треба, як мінімум, його мати. А що робити з громадянами, поки бізнес пектиме пиріг?

І все б нічого, якби не дві обставини.

Перша. У вступі до Концепції робочу силу названо все ж таки чинником виробництва, що не може не тішити. Щоправда, контекст не зовсім приємний, але все ж таки: «Зростання вартості чинників виробництва — подорожчання енергоносіїв і зростання заробітної плати... можуть уже в найближчі роки істотно знизити конкурентоспроможність української економіки».

Можуть. Але якщо подорожчання енергоносіїв сприймається розробниками Концепції як належне, даність і факт, мало того — пропонуються заходи для загального переходу на їхні, енергоносіїв, ринкові ціни, включно й зі мною як найманим працівником — робочою силою тобто, то зі зростанням зар­плати розробники миритися й не думають.

З цього часу я виключаюся ними з чинників виробництва і переходжу до тих, хто потребує захисту та допомоги держави. І виявляється, що й після 2015 р. мені не вельми-то Місто Сонця світить, тому що: «При вирішенні другої частини... завдання, — говориться в Концепції, — необхідно орієнтуватися не на закріплення ситуації, що склалася, а на пошук заходів, які дозволяють багатьом прошаркам населення краще адаптуватися до нової економічної реальності. Необхідно також зробити програми підтримки дієвими та цільовими, направивши їх на дійсно нужденних і одночасно збільшуючи обсяг допомоги».

Друге. Не треба думати, що в суто ліберальній і суто економічній Концепції розвитку соціальна складова кудись поділася.

Якщо з Концепції все зібрати, то отримаємо таку соціальну картинку коротенько.

Державі пропонується, по-перше, «публічно прийняти зобов’язання щодо негайного (до початку складання бюджету на 2009 р.) і поступового зниження... відносних обсягів державних трансфертів у пропорції до ВВП». Простіше кажучи, соціальні виплати, субсидії, допомоги — скоротити. По-друге, у процесі приватизації зняти вимоги підтримки об’єктів соціальної інфраструктури і вимоги до рівня заробітної плати. По-третє, запровадити податок на нерухомість. По-четверте, перейти на ринкові ціни на енергоносії (газ і електроенергію).

Національному банку — вплинути на інші банки з метою обмежити агресивне споживче кредитування. Мені не зовсім зрозуміло, із чийого боку агресивне: чи то банків, які кредитують мене під 25—97% річних, чи то з мого. Але обмежити точно з мого.

Одночасно мені, як найманому робітникові, висунуто вимоги: разом із державою, природно перейти на ті ж ринкові ціни на газ і електроенергію, на транспортні тарифи, які покривають витрати; сплачувати, звісно, податок на нерухомість, якщо я десь живу. А також — узяти на себе «частину податкового тягаря з соціальних платежів», знявши певну частину з роботодавця. Добре, що автори на житлово-комунальному секторі з якихось причин особливо не зупинилися, інакше — не уникнути мені обов’язку сплачувати, нарешті, повну вартість постійно недоплачуваних комунальних послуг.

Не можна, втім, сказати, що ліберальна держава зовсім мене покине. Їй пропонується: вжити «заходів для підтримки переміщення робочої сили»; сплачувати нужденним категоріям громадян субсидії не через облгаз і обленерго, а через органи соціального захисту; і навіть «частину коштів, заощаджених за рахунок підвищення ефективності системи субсидування сільгоспвиробників і подальшого зменшення субсидій» безпосередньо спрямовувати на «грошову допомогу бідним прошаркам населення».

Якщо це все перекласти простішою мовою, то отримаємо результат: хоч до 2015 р., хоч після — платити мені за мою працю ніхто особливо не збирається. Як і раніше, за неї не доплачуватимуть, зате допомагатимуть і захищатимуть аж до прямої грошової допомоги, чесно кажучи, мені невідомої навіть у ліберальній економіці. Інакше кажучи, пиріг споруджуватимуть, як і раніше — соціальною ціною, а конкурентоспроможність української економіки, яка загрожує завалитися — ціною, перепрошую за недоречний каламбур, низької ціни праці. Бо це єдиний чинник виробництва, котрий і моя держава, і мої роботодавці можуть безкарно за ринковою ціною не оплачувати.

Втім, не все так похмуро, підвищення зарплат усе ж пропонується, але не всім. А шести категоріям працівників національного ринку праці. По-перше, викладачам вузів усіх рівнів акредитації — із чим не погодитися не можна. По-друге, суддів — без коментарів. По-третє, менеджерів у державному секторі, котрих слід відповідним чином «мотивувати». По-четверте, працівників Антимоно­польного комітету України, у разі підвищення їхнього професіоналізму, що «потребуватиме зміни системи винагороди». По-п’яте, дер­жавних службовців, а саме — управлінців середньої та вищої ланки і профільних фахівців — «щоб забезпечити конкурентоспроможність державної служби на ринку праці».

Тут уже цікаво. Якщо вважати конкурентоспроможною середню зарплату в країні, що становить, як відомо трохи більш як $300, то дер­жавна служба і без того на висоті. Інша річ, що сама середня зарплата неконкурентоспроможна на ринку хоч продовольчому, хоч житловому, хоч будь-якому іншому. Але тоді мова має йти зовсім про інше...

По-шосте, нарешті, гідна компенсація передбачається для співробітників єдиного стратегічного центру з просування реформи держапарату, який (центр) пропонується створити. Так, передбачається також певне «зростання прибутків населення, зайнятого в сільському господарстві», чи то через підвищення продуктивності праці, чи то внаслідок «прямої грошової допомоги».

Усе.

Зростання доходів решти категорій працівників економістів непокоїть і не радує. Вважається, що воно «швидко зростає» і тому створює інфляційний тиск. Ніколи не розуміла. Міністр фінансів пан Пинзеник днями в одному з телевізійних ток-шоу мені чітко пояснив, що інфляція — це коли попит перевищує пропозицію. Можна, тобто, або попит скоротити, або пропозицію збільшити. Чому в моїй країні треба тільки попит скорочувати, і чому, мій зростаючий платоспроможний, зауважте, попит не веде до збільшення виробництва продуктів харчування і продукції легкої промисловості, як це відбувається деінде?

Запитання, не в цьому чи не настільки в цьому.

Враження третє й останнє

Що цікаво — запропонована ліберальна Концепція, вона ж програма, цілком втілювана й здійсненна. У позначені строки і з шуканим результатом. Особливо, коли врахувати те, що під більшістю пунктів готові підписатися багато людей, а окремі пункти, про що говорилося вище, — уже давно мають законодавче й інше нормативне забезпечення.

І що ще цікавіше — цілком можливо, що громадяни, нехай і названі кимось робочою силою, бідними прошарками та нужденними, теж можуть підтримати і саму Концепцію, і її втілення. Зрештою, ми теж читали, що те, що добре для «Дженерал моторс», добре для Сполучених Штатів. І чудово можемо погодитися з тим, що сильний національний великий бізнес, і середній, і зовсім маленький — це добре, і треба дати їм усім можливість дружно жити й міцніти, забезпечувати нас робочими місцями, а там, дивись, і робочі місця будуть якісними, і багаті допоможуть бідним, і сильні — слабким... А головне — з будь-якими правилами краще, аніж коли їх немає.

Але.

Є в Концепції чудове твердження, не погодиться з яким рідкісний скептик і яке хочеться і треба виділити жирним шрифтом: «Заявлені в Концепції цілі та завдання безпрецедентні за масштабом. Однак приклад інших країн показує, що успішна реалізація комплексних програм розвитку цілком реальна при злагодженій роботі всіх гілок влади і громадського контролю за ходом реформ. Перетворення такого масштабу вдалися тим країнам, де в умовах демократії громадяни, влада та політики відчували спільну відповідальність за досягнення єдиних цілей».

Пояснювати?

Для особливо нетямущих згадані гілки демонструють відмінну злагодженість уже третій рік поспіль по п’ятому колу. І що смішно, таки під громадським контролем, бо ледь що не так — вибори, ще не так — референдум.

А щодо відчуття спільної відповідальності за досягнення єдиних цілей, то немає ні відчуття, ні цілей. Саме влада і політики зробили все і ще трохи, аби втратити з громадянами всякий зв’язок, окрім електорального. А в боротьбі за ту ж владу — порвали і продовжують доривати на дрібні клаптики зв’язки між самими громадянами, перетворюючи їх якщо не на недругів, то вже точно не на однодумців, які рухаються до єдиної мети.

Як сказав, ознайомившись із Концепцією, простий, наче правда, Віктор Федорович: «Це те, що потрібно Україні і навколо чого можуть об’єднатися і промисловці, і економісти, і політики. А що роз’єднує — необхідно винести на обговорення народу, наприклад, на референдум».

Та й промисловці наші навколо хоч би чого не об’єднаються. Це добре, це чудово, що великий бізнес в особі Ріната Леонідовича фінансує розробку правил гри, нехай ліберальних. Але забагато залишилося такого, що підлягає поділу і переділу, занадто не вірять одне одному наші промисловці й політики, занадто багато залежить від наближеності до влади...

Тож — усе буде добре, усе буде по-старому...

Ледь не забула подякувати Рінату Леонідовичу. Шкода, що я не англійська королева, поіменно — Єлизавета I. Будь я королевою — бути Рінату Леонідовичу лицарем... А що, хіба сер Рінат Ахметов звучить гірше, ніж сер Френсіс Дрейк?