МИ З ТОБОЮ ДВА БЕРЕГИ...

З усіх депутатських виходів із фракції «Наша Україна», що траплялися досі, демарш Тараса Чорновола визнано гідним максимальної «інформаційної підтримки» із боку провладних ЗМІ. Опонентам Віктора Ющенка випала розкішна можливість «понаїжджати» на лідера «Нашої України», надавши необмежені газетні площі і телеефіри його колишньому соратнику. Особливого цимусу їхньому невимовному везінню надавав той факт, що з критикою на адресу Ющенка виступила людина з репутацією чесного й непідкупного політика, котрий не вміє брехати й лицемірити, тож викликає у виборців набагато більше довіри, ніж штатні викривачі Віктора Андрійовича. Таким шансом знехтував би тільки дуже вже ледачий складач темників.

Тим паче що в полеміку з Чорноволом ніхто не намагався вступати. І з того — протилежного — боку його вихід прокоментував хіба що лідер партії «Реформи і порядок» Віктор Пінзеник. Та й то в настільки малоінтелігентній і слабоінтелектуальній формі, що, скоріш за все, сам відразу про це пошкодував. Відсутність широкого обміну думками, хочеться думати, пояснюється не тим, що у фракції та блоці загалом Чорновола вважають несуттєвою втратою. Найімовірніше, причина в тому, що його вихід з «НУ» — наслідок не політичних чи ідеологічних розбіжностей, а особистісного конфлікту. Тож це зовсім не пісня про розбрат в опозиції. Це, радше, сага про конфлікт між двома масштабними особистостями в політиці.

Як зазначив в інтерв’ю «ДТ» однопартієць і друг Чорновола Тарас Стецьків, той протягом останнього року вибудовував лінію персонального протистояння з Ющенком. Він нікого не атакував, крім Віктора Андрійовича, і критикував не стільки його вчинки як лідера «нашоукраїнців», скільки його самого. А Ющенко не визнає категоричності, тож діалогу в них не вийшло. Можливо, має рацію Стецьків, коли говорить, що це було зіткненням лідерських амбіцій: «Бажаючи бути лідером (а бажати й бути — це різні речі), Чорновіл вибудовував свою лінію протистояння проти того, хто був лідером насправді». Але ж не можна відмовити в логіці й Чорноволу, коли той каже: «Якби фракція мала певну самодостатність, то персональна критика Ющенка, очевидно, виглядала б не цілком доречною. Та коли фракцію створено фактично під вибори президента і вона є фундаментом для кандидата Ющенка, то претензії слід адресувати саме йому». Відверто кажучи, не хотілося б зосереджувати увагу на родоводі Чорновола й повторювати поширену серед вітчизняних політиків думку про те, ніби поведінку Тараса спричинило його постійне прагнення вийти з тіні великого батька, щоб його сприймали як самодостатню особистість. Але, здається, від того факту, що він син В’ячеслава Чорновола, нікуди не подітися. Він сам із притаманною йому щирістю признається, що не уникнув певної міфологізації стосовно свого батька: «Це дуже суб’єктивне, дуже рідне». Тож на багато ситуацій і багатьох людей Тарас приміряє створений ним образ, який, утім, за його твердженням, значною мірою все-таки відповідає реальному В’ячеславу Максимовичу. Так ось, що пильніше він придивлявся до Віктора Ющенка, то менше той відповідав образу, із погляду Чорновола, ідеального президента або, для початку, бездоганного лідера опозиційних сил, який Тарас створив для себе цілком відповідно до образу свого батька. Максималізм заважав не помічати розходжень і миритися з розбіжностями.

Попри всю схожість цих двох політиків, яка полягає в тому, що обом їм притаманна порядність, почуття обов’язку, щире бажання змінити життя своєї країни на краще, вони відрізняються своїм політичним походженням. Ющенко — людина, вихована владою. Потрапив він туди з уже укоріненими в ньому моральними ідеалами й моральними цінностями. Тож зумів (з урахуванням ще й нетривалого перебування на Олімпі) зберегти людське обличчя. Але саме таке виховання привнесло в його вдачу такі риси, як схильність до сибаритства, звичку до комфорту, вміння слухати людей, але не прислухатися до них. А Чорновіл — вихованець опозиції, дитя вулиці, протистояння, протесту. І якщо Ющенко не завжди чує, коли до нього звертаються, то Чорновіл не завжди розуміє, що його чують. Деякі ідеї та зауваження, що містилися в аналітичних записках, одним з авторів яких він був, приймалися керівництвом «Нашої України» і враховувалися. Але максималізм Тараса вимагав або всього, або нічого. І це не вина його, а біда.

Схожі наші герої також тим, що їм часто, особливо на початку шляху, випадало плисти проти течії. Тарас Чорновіл був змушений долати опір тих, хто відмовляв його від участі в політиці та перешкоджав його становленню в ній. Важко сказати, наскільки це відповідає дійсності, але дехто навіть стверджує, ніби його батько, В’ячеслав Чорновіл, попереджав своїх однопартійців: «Хлопці, не тягніть Тараса в політику, клопоту не обберетеся». А в Ющенка цілком інакший шлях у політику — всупереч своїм бажанням і прагненням. Через те, що його вмовляли стати політиком, виштовхували на цей шлях, Віктор Андрійович ніколи не відчував у собі сил, достатніх для самостійної гри. Заставу перемоги він завжди бачив у залученні якнайбільшого числа прихильників, якнайширшої коаліції демократичних сил, у складі якої не передбачалося хіба що соціал-демократів. Чорновіл — людина, котра створила себе сама. І ця обставина розвинула в ньому іншу крайність — надмірну впевненість у власних силах, незламну переконаність у своїй правоті.

Історія з виходом Тараса Чорновола з «Нашої України», крім іншого, може слугувати ілюстрацією для старої як світ, але так і не розв’язаної проблеми: особистість впливає на політику чи політика підкоряє особистість своїм законам і правилам? А нерозв’язність її пояснюється тим, що загальної, на всі випадки життя, відповіді на це запитання немає і бути не може. Коли йдеться справді про особистість. У найвичерпнішому значенні цього слова. Оскільки її індивідуальність, крім безлічі іншого, виявляється ще й у тому, чи є для людини правило «Не потрібно прогинатися під мінливий світ» абсолютним, чи має низку винятків. Але найцікавіше, що й у першому, й у другому випадку людині не уникнути нерозуміння й осуду.

Небажання Тараса Чорновола «прогинатися» не знаходить розуміння навіть у його друзів-однодумців. «У Тарасові якимось незбагненним чином уживаються несумісні риси вдачі. З одного боку, для нього дуже важливе своє середовище, яке до нього добре ставиться. З іншого — він одинак, не командна людина. І рішення про свій вихід із фракції він приймав самостійно, ні з ким не радячись. Його найменше хвилювало, кому і як це зашкодить», — говорить Тарас Стецьків. Нескінченні пошуки Віктором Ющенком компромісу з навколишньою дійсністю, людьми та обставинами в багатьох також викликають почуття, далекі від позитивних. Ті самі люди, котрі розцінюють крок Чорновола як ніж у спину лідеру «Нашої України», визнають звинувачення першого на адресу другого обгрунтованими та справедливими, знаходячи цьому парадоксу цілком прийнятну формулу: «Тарас правий по суті, але не правий за формою».

Цікаво, що оцінка самого Чорновола у відношенні своєї незалежності цілком збігається з думкою з цього приводу його товаришів: «Я можу довго та з багатьма радитися, але остаточне рішення прийму самостійно. І ніхто не зможе вплинути на моє рішення, якщо воно в мене дозріло». Від себе додамо: не тому, що він не хоче, а тому, що не може, не вміє інакше. Як не зумів поки що знайти оптимальної форми поєднання своєї «самості» з «правилами соціалістичного співжиття», без дотримання яких неможлива повноцінна політична діяльність. Погляди на командність у Чорновола настільки ж ідеалістичні, як і на лідера: «Якщо я член команди, то відповідальність повинна бути взаємною. Дуже великою з мого боку щодо команди й дуже маленькою з боку команди щодо мене. Але вона повинна бути. У Марини Цвєтаєвої з цього приводу є хороший вірш. «Сто п’ятдесят мільйонів. Мною однією можна зневажити. Але якщо мною однією зневажити, і моїм сусідом одним зневажити, і цим зустрінутим мною випадково на вулиці двірником теж зневажити, то либонь ніяких ста п’ятдесяти мільйонів не буде. Сто п’ятдесят мільйонів — вони тримаються чи то на нас, чи то на мені». Якщо я член команди, я повинен працювати на неї. Але при цьому команда повинна в чомусь враховувати й мене. І коли я говорю про це, мною керують не амбіції, а почуття елементарної моралі, яку ми втрачаємо в політиці».

Дуже хотілося б уникнути зайвої пафосності, але дуже доречно було б тут згадати про те, яким чином свою політичну філософію пояснював Андрій Сахаров. «Мені здається, — говорив він, — що життя за своїми причинними зв’язками таке складне, що прагматичні критерії часто безплідні, і залишаються моральні». В один із найтяжчих моментів життя академіка, коли його дії (йшлося про голодівку) не сприйняли багато близьких йому правозахисників, Сахаров написав: «Певне, мені не вдалося ясно висловити й передати навіть близьким людям наші мотиви та внутрішнє відчуття безумовної правильності, єдиності обраного шляху... Якщо я відчуваю себе вільним, то зокрема тому, що намагаюся в своїх діях виходити зі своєї конкретної моральної оцінки й не вважаю себе зв’язаним нічим, крім цього. Усе це внутрішнє...».

Передбачаю скептичні посмішки: «Нічого собі порівняння!». Але дуже вже не хочеться приєднуватися до більшості, що заходилася шукати і знаходити прагматичні мотиви у вчинку Чорновола. І в цьому сенсі приклад останнього лякає, оскільки його щирість, яка переросла, можливо, в істерику, багатьма подається як цинізм. Чорновіл обмовився про плани створити партію до виборів 2006 року. За цим, на думку декого з його колишніх соратників по блоку, стоїть чітко продумана стратегія. Двічі Тарас потрапляв у Верховну Раду, одержуючи беззастережну перемогу в мажоритарному окрузі у Львові. А посварившись із керівництвом блоку напередодні ухвалення пропорційного закону про вибори, він не може не розуміти: місце у виборчому списку йому не світить. Отже, потрібно подумати про власний «засіб пересування», який доставив би його в парламент. Та й президентських амбіцій, стверджує дехто, Тарас не позбавлений. Йдучи шляхом таких міркувань, надмірну моральність Чорновола справді неважко перевести в розряд відвертого цинізму. Або непробивної дурості. Проте навіть люди, що не мають до Чорновола добрих почуттів, далекі від того, щоб приписувати йому такі риси.

Відпіаривши вихід Чорновола з «Нашої України», Банкова навряд чи зможе й далі експлуатувати конфлікт між ним і Ющенком, використовуючи його в своїх інтересах. «Моє політичне майбутнє найменше залежить від того, що відбудеться на цих президентських виборах, — стверджує Тарас. — Ясна річ, я хочу, щоб Ющенко переміг. До президентських виборів я постараюся робити якнайменше помітних політичних рухів. Близько до кампанії Ющенка мене не пустять. І єдине, чим я смогу допомогти, — закликати своїх виборців і прибічників голосувати за Віктора Андрійовича. А в іншому постараюся залишатися в тіні». Лицемірить? Не думаю. Бо інакше на перспективах щось змінити у вітчизняній політиці, та й громадському житті в цілому можна поставити жирний хрест. Свого часу, коли в набагато меншої кількості українців були підстави не довіряти Леоніду Кучмі хоча б тому, що він був тоді лише кандидатом у президенти, дуже багато хто «купився» на його правильні слова про моральність, яка повинна бути найнеобхіднішою чеснотою кожного державного чиновника. А потім Леонід Данилович заходився розставляти свої кадри в суворій відповідності до міри особистої відданості главі держави. Це стало фундаментом для тієї кадрової системи, яка сьогодні «чекає змін». І зміни ці безліч людей пов’язує з ім’ям Віктора Ющенка. Ставлення до влади, хоч скільки переписувалася б Конституція, не зміниться, поки не зміниться психологія людей, що перебувають при владі. У цьому сенсі Чорновіл та людина, котрою Ющенко повинен дорожити, щоб у його готовність змінювати владу повірила достатня для його перемоги кількість людей. І потім, коли він переможе, не зневірилася в ньому. Головне, щоб Ющенко почув Чорновола. А Чорновіл зрозумів, що його слухають.