"Майдан" у країні комісій

У 3 злам 1918-1919 рр. був часом великих потрясінь: поразка у війні, повернення мільйонів солдатів із фронтів, падіння монархії, невдала комуністична революція, підготовка правими і монархістами державних переворотів та народження демократії. У січні 1919 р. Макс Вебер, відомий соціолог і мислитель, прочитав лекцію "Покликання до політики". Він був одним із засновників Німецької демократичної партії, з її списків балотувався до парламенту, але і Вебер, і його партія зазнали поразки. "Покликання до політики" - це його політичний заповіт і програмний виступ, якому не судилося бути прочитаним із парламентської трибуни, бо Вебер помер наступного року.

Політик - стверджував він - має перш за все "служити справі", а служіння справі ставить на порядок денний проблему етичного фундаменту політичної діяльності. Він виокремив два типи етики в політиці: переконання і відповідальності. "Коли наслідки вчинку, який випливає з чистого переконання, виявляться поганими, то відповідальність за це людина етики переконання перекладатиме на світ, на дурість людську, на волю Божу, який створив людей такими,- тільки не на саму себе, - констатував М. Вебер. - Навпаки, той, хто керується етикою відповідальності, зважає якраз на отакі пересічні людські вади (…). Той, хто сповідує етику переконання, відчуває себе відповідальним лише за те, аби не згасало полум'я чистого переконання,- наприклад, полум'я протесту проти несправедливості соціального порядку. Роздмухувати його знову й знову - ось що є метою його вчинків".

М. Вебер сповідував "етику відповідальності", але песимістично оцінював шанси на успіх відповідальної політики у Веймарській республіці, яку шматувала боротьба між комуністами та нацистами.

"Хотілося б, - констатував автор "Господарства і суспільства", - щоб ми продовжили розмову на цю тему років через десять. Якщо на той час - чого мені, з огляду на низку обставин, доводиться побоюватися - вже давно пануватиме епоха реакції і з того, чого бажає й на що сподівається більшість вас (та, щиро зізнаюся, я також), здійсниться мало що (можливо, не так щоб уже нічого не здійснилося, але, мабуть, усе-таки мало; мене це не зламає, хоча знати про це - душевний тягар),- ось тоді я хотів би подивитися, що, в глибинному значенні слова, "сталося" з тими, хто почувається сьогодні справжнім "політиком переконання" і охоплений тим чадом, який символізує оця революція".

Вебер помилився на чотири роки: у 1933 р. до влади прийшла чорна реакція - нацисти, очолювані 3. Переважна більшість "політиків переконання" була вбита, інших - запроторено до концтаборів, ще інші емігрували.

Пригадую ці факти майже столітньої давності, бо можна провести певні паралелі між ситуацією в Німеччині після завершення Першої світової війни та постреволюційною Україною. Держави формуються по суті наново. В Україні політики і ті, хто впливає на політику, мусять вибирати між двома позиціями: відстоювати власні погляди до кінця і бурлити суспільство, щоб "було по-моєму", - чи обстоювати власну думку в процесі вироблення рішень, але вміти йти на компроміси і після прийняття рішень захищати їх від критики. Ніколи не забуваючи, що проблема співвідношення між переконанням та відповідальністю - це лише фрагмент іншого питання, яке поставив Вебер: про вік держави, що будується, а отже - і про міцність її інститутів, коли до влади може прийти політична реакція.

Вирішальний трикутник

Для успіху реформ в Україні вирішальне значення має співвідношення у трикутнику суспільство-влада-державні інститути. Суспільство - бо в постреволюційній Україні його активна частина (волонтери, неурядові організації, церкви) стала одним із ключових гравців політики і значною мірою є драйвером реформ в окремих сферах. Влада - президент, парламент і уряд - зважаючи на необхідність визначення їх ролі у процесі реформ: наскільки вона позитивна й ініціативна чи, навпаки, - негативна? Від такого визначення залежить легітимність дій влади - головна якість для мобілізації суспільства у процесі проведення реформ. Державні інститути - бо в ліберальній демократії стабільність державних інститутів є фундаментом незалежності країни і показником зрілості демократії й міцності правової держави.

Держава та її інститути - це насамперед закон, норми і процедури. Отже, для відповіді на перелічені запитання необхідно проаналізувати ситуацію в різних сферах, заглибитися в конкретні закони до рівня окремих частин, бо лише на основі такого докладного розгляду дискусія може бути предметною. В іншому разі треба залишатися в дискурсі "все пропало", "Україна втратила шанс на цивілізаційний прорив", "суспільство дало себе обманити, бо стара система змінила лише вивіски", "влада краде, як крала, і лише радикальні зміни та "нові люди" можуть оздоровити ситуацію".

Вважаю, що такий дискурс викривляє українську реальність середини 2017 р. і є гальмівним елементом процесу трансформації України. Свої спостереження і тези обґрунтую на основі аналізу: 1) проблеми правових основ та джерел легітимності нинішньої влади; 2) конкретного прикладу реформованої державної служби, яку в Україні впроваджено 1 травня 2016 р. як українську модель "раціональної бюрократії" (термін Вебера), та перенесення на українське підґрунтя цивільної служби, яка є майже у всіх країнах ЄС; 3) місця громадянського суспільства в державі як справжнього "революційного" елементу в державному устрої, унікальному для демократичних держав.

Вебер вважав, що ключовим поняттям у процесі управління державою є "панування", тобто шанс забезпечити слухняність громадян щодо розпоряджень державної влади. Слухняність ґрунтується на правових засадах, які надають стосункам між тими, хто панує, та їхніми підлеглими легітимності. Він вирізнив три "ідеальні моделі" панування: традиційне ("ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна"), харизматичне ("панування завдяки відданості особі володаря та його ласці (харизмі), насамперед внаслідок її магічних здібностей, визнання чи героїзму, сили духу і слова") та легітимне, найпоширенішим типом якого є бюрократичне панування, зокрема "раціональна бюрократія". І саме раціональна бюрократія, з технічного погляду, - найчистіший тип легального панування.

Проте - що особливо важливо - жодне легальне панування не є тількибюрократичним. Вищий провід політичних об'єднань (наприклад, держав) уособлюють обрані народом президент або парламентська більшість, натомість до керівної ланки бюрократичного управління залучаються представники певних інтересів, наприклад у формі самоврядування (територіального, професійного, корпоративного). Отже, у демократичних системах для управління державою необхідні політики, мандат керування країною яких визначається під час виборів.

В Україні влада повністю легітимна, мандат на управління країною вона отримала під час виборів 2014 р. - президентських і парламентських та 2015 р. - місцевих. Специфіка післяреволюційної ситуації в Україні полягає в тому, що це не єдине джерело легітимності, в очах суспільства.

Наприкінці лютого 2014 р. призначення першого уряду нової України відбулося згідно з класичними законами революції: після узгодження в парламенті кандидатури прем'єр-міністра і всіх міністрів Арсеній Яценюк та інші кандидати в міністри прийшли на центральну площу Києва, щоб отримати затвердження від "Майдану" - як колективного органу управління революцією та основного джерела легітимності нової влади. У Верховній Раді, правда, був кворум для проведення засідань і приймання рішень, але не було суспільного мандату, бо парламент обирався в часи старої влади, "революціонери" були в ньому меншістю, і лише визнання частиною "старих" перемоги революції забезпечило кворум. На вимогу революції, Верховна Рада повернула Конституцію 2004 р. (одна з вимог Революції Гідності), що запровадила в Україні парламентсько-президентську республіку.

Відповідають усі, отже - ніхто

"Майдан" не був пасивним спостерігачем політичних подій - через своє представництво ("Коло народної довіри") висунув вимоги до кандидатів у міністри, вимагав проведення аудиту міністерств, фінансової звітності в інтернеті й телетрансляцій засідань уряду. Вимоги виконано, засідання транслюють і до сьогодні, на підтвердження того, що влада не забуває про своє революційне коріння. "Майдан" створив також інститут комісій для відбору, призначення і зняття з посад державних службовців та інших категорій осіб, котрі керують державними установою чи підприємством, як гарантію того, щоб усе було чесно, прозоро і без корупції.

Стрижнем публічної адміністрації (Веберівська "раціональна бюрократія") в абсолютній більшості європейських держав є статус чиновників, які мають (називаємо головні елементи) служити лише діловому, службовому обов'язку; мають стійку службову ієрархію і чітко визначену службову компетенцію; працюють у межах посадової інструкції, визначеної контрактом; у роботі політично незаангажовані, винагороду за свою працю отримують у вигляді щомісячного окладу, що, в принципі, має бути єдиним джерелом їхнього доходу. На чиновників поширюється єдина службова дисципліна і контроль.

Прийнятий в Україні Закон про державну службу набрав чинності 1 травня 2016 р. (його ухвалення було однією з умов отримання безвізового режиму), за модель узято польську цивільну службу. Проблема в тому, що з польської моделі взято все, що стосується соціальних гарантій державних службовців та їхнього кар'єрного зростання. Але по суті не взято нічого з того, що робить цивільну службу ефективним інструментом державного управління.

У Польщі цивільна служба є частиною системи виконавчої влади, а корпусом цивільної служби керує її Шеф, який безпосередньо підпорядковується прем'єр-міністрові (у 2015 р. істотні зміни до закону вніс новий уряд, ми використовуємо старий варіант, який гарантував більшу незалежність цивільної служби). І саме глава уряду призначає і знімає Шефа цивільної служби без проведення конкурсної процедури. У канцелярії прем'єр-міністра, міністерствах та інших органах урядової адміністрації (зокрема у воєводській урядовій адміністрації - український відповідник обласної місцевої державної адміністрації) створено інститути генеральних директорів(український аналог: державні секретарі), яких призначає Шеф цивільної служби.

У призначенні генеральних директорів Шефові допомагають кваліфікаційні комісії, що складаються виключно з членів корпусу цивільної служби. Комісія відбирає 5 кандидатів, із яких Шеф призначає генерального директора відомства. Генеральні директори підпорядковані Шефові у питаннях організації роботи цивільної служби, в інших - вони підпорядковуються міністрові або його заступникам. У Польщі прем'єр-міністр формує Раду цивільної служби як свій дорадчий орган, який, зокрема, оцінює процес відбору кандидатів до корпусу цивільної служби та на посади в системі цивільної служби.

Отже, все запроектовано чітко й зрозуміло. Членам корпусу цивільної служби гарантовано політичну незалежність, вступ на службу відповідно до критеріїв компетентності, можливість кар'єрного зростання, працевлаштування і соціальні гарантії. Водночас на всіх однаково "поширюється сувора єдина службова дисципліна і контроль" (дефініція Вебера), ними керує аполітичний шеф, безпосереднім керівником якого є прем'єр-міністр як голова виконавчої влади.

В Україні по суті не створено цивільної служби, бо закон регулює процедуру призначення та звільнення з посад усіх державних службовців, посади яких віднесені до неполітичних (політичні посади - від прем'єр-міністра до заступників міністрів). Створено три категорії посад ("А", "Б", "В"), а з вищих посадових осіб створено "вищий корпус державної служби". Система управління державною службою включає аж 5 органів: Кабінет міністрів України; Національне агентство України з питань державної служби; Комісію з питань вищого корпусу державної служби та відповідні конкурсні комісії; керівників державної служби; служби управління персоналом.

Відзначимо, що всі названі органи колективні, а не одноособові, як у Польщі. Одноособовість означає владу, але й відповідальність: є
"з кого спитати" за провали в роботі або погане персональне призначення. Коли відповідають "усі", тоді не відповідає "ніхто".

Вирішує Конституція

Окреме місце в системі державної служби відведено Комісії з питань вищого корпусу державної служби. Їїутворює Кабінет міністрів України, що затверджує персональний склад Комісії, а це: представники, визначені Верховною Радою, президентом і КМУ; керівник Національного агентства України з питань державної служби; "по одному представнику від спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні та спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців на національному рівні"; чотири представники - "громадських об'єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, обрані відповідно до порядку, що затверджується КМУ".

Повноваження Комісії вирішальні у процесі призначення та зняття з посад держслужбовців категорії "А". Комісія: 1) погоджує типові вимоги до професійної компетентності державних службовців; 2) проводить конкурс на зайняття вакантних посад і вносить пропозиції щодо переможця конкурсу та другого за результатами конкурсу кандидата на вакантну посаду;
3) розглядає пропозиції та надає згоду на дострокове звільнення з посади державних службовців; 4) вносить пропозиції щодо переведення державних службовців на рівнозначну або нижчу посаду до іншого державного органу; 5) здійснює дисциплінарні провадження щодо державних службовців, які займають посади державної служби, та вносить суб'єкту призначення (президенту, уряду, міністрам тощо) пропозиції за наслідками дисциплінарного провадження.

Отже, представники громадських організацій/громадянського суспільства (серед них - профспілки та представники роботодавців) мають вирішальний голос у роботі Комісії. Роль представників президента, Верховної Ради та Кабміну допоміжна. Члени Комісії працюють на громадських засадах, а сама Комісія не входить до складу виконавчої влади. Отже, по суті роль органу виконавчої влади виконує інститут державного управління, що не входить до системи виконавчої влади. Цей парадокс добре ілюструє проблема перевірки достовірності документів та інформації, яку надають про себе кандидати на якусь із посад. Перевірка здійснюється після завершення конкурсу, бо більшість членів комісії не є державними службовцями і не мають доступу до закритої інформації.

Важливо відзначити, що Комісія визначає переможця конкурсу, який обіймає посаду, за винятком чітко прописаних випадків. Тобто президентові, Кабміну або міністру по суті відводиться роль листоноші - прийняти повідомлення про обраного кандидата, перевірити достовірність персональної інформації про кандидата і підписати акт призначення або зняття. Але ж хто тоді насправді керує державними службовцями найвищої категорії (аж до проведення службових розслідувань), і перед ким вони мають почуватися відповідальними?

Окремого обговорення потребує проблема призначення та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій. Згідно з Конституцією, МДА входять до структури виконавчої влади, голів МДА призначає на посаду і звільняє з посади президент за поданням КМУ. Голови МДА "при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед президентом України і Кабінетом міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня". Але, згідно із Законом "Про державну службу", їх зараховано до держслужбовців категорії "А" (для порівняння: у Польщі воєводи і їхні заступники - аналог голів ОДА та їхніх заступників - віднесені до політичних посад, є представниками уряду у воєводстві/області, призначаються і знімаються з посад прем'єр-міністром).

І все: ні Конституція, ні закон про МДА не передбачають участі інших органів (певний виняток - це обмежені в цьому питанні місцеві ради відповідного рівня) чи, тим паче, громадських структур у процесі призначення та звільнення з посад голів МДА. Нормативний акт нижчого рангу, а таким, порівняно з Основним Законом, є "простий" закон, не може впроваджувати норми, якої Конституція не передбачає.

Взяли і зробили

А проблема ще глибша. У ст. 15 Закону "Про державну службу" визначено, що Комісія: "розглядає пропозиції та надає згоду на дострокове звільнення з посади державних службовців, які займають посади державної служби категорії "А". Це однак прямо суперечить законові про МДА, в якому встановлено, що президент може припинити повноваження голови МДА "за власною ініціативою". А згідно з Конституцією (ст. 106, ч. 2) "Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам". Спеціалісти конституційного права відзначають, що повноваження президента Українине можуть бути делеговані, перерозподілені, їх виконання не може бути доручене іншим особам чи органам. Це є юридичною гарантією належної реалізації повноважень президента України і водночас гарантією конституційного ладу України від протиправних посягань, зокрема від спроб нелегітимного приходу до влади.

Отже, аналіз Конституції та законів, радше, не залишає місця для сумнівів: Комісія не може "надавати згоду" на дострокове звільнення голів МДА, бо припинення повноважень голів МДА є виключно прерогативою президента, який, відповідно до Конституції, "призначає і звільняє" голів МДА за поданням КМУ. На моє переконання, цитована норма прямо порушує Конституцію та конституційні повноваження президента і Кабміну. Всі комісії чи інші структури, які мають їм допомагати у виконанні конституційних повноважень, можуть бути тільки дорадчими.

Громадську думку періодично збурює тривога з приводу "спроби узурпації влади" президентом, зокрема щодо призначення голів МДА. Насправді ж ситуація виглядає з точністю до навпаки: можна навести достатньо вагомих аргументів і констатувати під час роботи і прийняття парламентом закону "Про державну службу" обмеження повноважень президента з прямим порушенням Конституції.

Над законом "Про державну службу" працювало добірне ґроно фахівців із громадських організацій, міжнародні експерти. Для громадської думки і Заходу прийняття закону було одним із "лакмусових папірців" реформаторства влади, від цього залежало отримання Україною чималої допомоги на реформування системи державного управління. Причиною виникнення такої ситуації є те, що в запалі змінювати все і вся часто рубають з плеча і на "подробиці" (узгодження запропонованих концепцій із Конституцією та іншими законами) не звертають уваги. Деякі реформи реалізуються без цілісного погляду на державу.

Революції мають свої права, але ці "права" повинні мати межі. "Солідарність" - великий політичний і громадянський рух 80-х років минулого століття - після виборів 1989 р. також перебрала владу в країні. Стрижнем руху була профспілка, але її прихід до влади був пов'язаний із використанням процедур представницької демократії та парламентом як її основним елементом і уособленням легітимності "від народу".

Післяреволюційна Україна - це перший знаний мені випадок, коли рушійна сила революції - умовний "Майдан"/громадянське суспільство - не тільки увійшла до парламенту та уряду, а й стала частиною Веберівського "легітимного панування" у формі комісій, існування яких не передбачає Конституція.

Збройна інтервенція Заходу в колишній Югославії в ім'я захисту міжнародного права, глобалізація, панування великого транснаціонального капіталу, фінансова криза 2008-2009 рр. і пов'язана з цими явищами критика ліберальної держави (зокрема економічного неолібералізму), поява громадянських рухів, таких як американський Occupy Wall Street, спонукали філософів і соціологів до проведення дискусії про необхідність оновлення (радикали говорили про заміну) ліберальної демократії. Основним постулатом було розширення бази легітимності державної влади, бо її форма у вигляді представницької демократії перестала служити суспільству. Стала елементом петрифікації існуючої системи, яка, з погляду багатьох теоретиків, наблизилася до олігархічної моделі. Дискусії залишилися дискусіями.

Українці теорію перетворили на практику, а сам процес виявився таким натуральним, що забули про це розказати самим собі та іншим. Західні експерти навіть гадки не мають, що, намовляючи українців до створення правової держави, підтримують нововведення, які цю державу істотно послаблюють (сказано делікатно).

Державі - недовіра

Була "країна рад" стала "країна комісій". Трохи жартую, але проблема серйозна, з наслідками, які виходять далеко за межі відповіді на запитання, чи правильний механізм добору кадрів на державну службу прийнято. Тим більше що в окремих міністерствах створено так звані проектні офіси, тобто команди висококваліфікованих спеціалістів, які мають розробляти програми реформ цих відомств і належних їм сфер економіки та соціальних питань.

У Польщі після приєднання до ЄС також створили групу зі спеціалістів, які відповідали за європейські програми й отримували за це набагато вищу зарплату, ніж їхні колеги на аналогічних посадах. Аргумент був простий: потрібні високі компетенції, щоб займатися цими питаннями. Ефект? Швидко стало зрозуміло, що публічна адміністрація не впорюється зі своїми завданнями, бо "неєвропейські" чиновники оголосили "італійський страйк": приходили на роботу, та вона не горіла в їхніх руках. "Якщо, - казали, - інші такі кваліфіковані й високооплачувані, то нехай із них питають". Уряд не мав виходу й відмовився від такої розв'язки.

Правила Вебера щодо "раціональної бюрократії" перемогли.

Одна з ключових (якщо взагалі не найголовніших) проблем у забезпеченні успіху реформ в Україні - тотальний брак довіри до держави та її інститутів. За винятком армії й патрульної поліції, але в них окремий статус: армію "відродив народ" і волонтери; створення поліції відбулося "під тиском Заходу", силами грузинських спеціалістів. Віддаючи належне народу, волонтерам, Заходу і грузинам, зазначимо, що 250-тисячну армію неможливо збудувати без підтримки держави, а тим паче в конфлікті з державою. Збройні сили - організаційно надто складний і фінансово затратний механізм, щоб міг діяти без держави та державної влади.

Українці не довірять державі і мають на це вагомі підстави, бо століттями не мали власної державності, натомість упродовж перших 23 років незалежності держава зробила все, аби довіри не заслужити. Однак відсутність елементарної довіри знищує сам шанс на появу суспільного капіталу, без якого в сучасному світі неможливий будь-який розвиток. Мені доводиться часто виступати в польських мас-медіа на тему України, і на загал мушу протистояти думці громадян України, бо від них майже нереально почути хоч якусь позитивну характеристику своєї держави. Мій український знайомий влучно назвав причину: "Для українців сказати щось позитивне про власну державу рівноцінне національній зраді".

Акцентую на цьому питанні, бо протистояння "доброго народу/громадянського суспільства" і "поганої держави/влади" записане в законодавстві, воно сприймається українським суспільством як щось абсолютно нормальне і - свідомо чи несвідомо - заохочується Заходом. Однак таким чином не можна реформувати державу і збудувати її стабільні інститути.

Отже, що з цим робити, і як рухатися далі? Почати треба від засад і ствердити, що є три джерела практичної "легітимності" участі "Майдану"/громадянського суспільства у Веберівському "пануванні":
1) громадські організації отримали статус колективного "учасника Революції" з особливими правами на виконання ролі "сторожа" її духу, досягнень та незворотності трансформації; 2) їхній особливий статус підтримав Захід, для якого "Майдан"/громадянське суспільство є основним партнером у "тиску на владу", щоб реалізувала реформи; 3) "майданний" статус української влади: президента, парламентської більшості (з часів затвердження "другого" уряду Арсенія Яценюка) та уряду (здається, кожен із міністрів може сказати про себе, що "був на Майдані").

Думаю, два перші джерела легітимності зрозумілі, бо "всі так вважають". Третій багатьом може здатися неприйнятним, бо що спільного між "борцями з корумпованою владою" та представниками цієї ж влади? Насправді спільного набагато більше, ніж сам факт того, що всі разом стояли на Майдані.

Потреба протистояти злу

Затвердження складу комісій покладено на політиків: президента, уряд і парламент. Кандидатів пропонують самі організації або їх об'єднання. Політики не втручаються у процес, зокрема й тому, що багатьох просто знають через спільну діяльність. Актом затвердження складу комісій політики надають комісіям та їх членам формального статусу, отже - легітимності. Але що станеться, коли комусь відмовлять, посилаючись на різні аргументи? Жоден із законів, за якими існують комісії, не передбачає апеляції. Все прописано так, що політики мають затвердити кандидатури, і годі.

Але так не будуються правова держава та її інститути, що мають працювати за процедурами і тоді, коли політична погода буде менш сприятлива для "Майдану"/громадянського суспільства, і тоді, коли зникне "допоміжна рука Заходу".

Ідемо далі. В Україні й на Заході не змовкають голоси, що українська влада "гальмує боротьбу з корупцією", "не проявляє потрібної активності", отже "нищить шанс на успіх країни, бо все хоче залишити, як є". Проблема набагато складніша, і частину відповідальності за нинішні ефекти боротьби з корупцією "Майдан"/громадянське суспільство мало б узяти на себе. Воно стало частиною влади з доволі широкими повноваженнями, хоча без суб'єктивного відчуття будь-якої відповідальності.

Члени Комісії з відбору кандидатів на посади членів Національного агентства з питань запобігання корупції напевно переконані, що чесно виконали свою роботу і обрали найкращих кандидатів, хоча громадська думка (про політиків промовчимо) протилежна. З кого тоді питати, і хто має розв'язати проблему, яку визнають усі? Політики? Але ж НАЗК має перевіряти саме їх і тому від них незалежне. Західні донори? Вони тільки допомагають і оцінюють. Члени Комісії? Своє завдання вони вже виконали. "Майдан"/громадянське суспільство? А конкретно - це хто?

У цьому контексті ухвалення закону про подачу електронних декларацій діячами неурядових організацій не скидається на "замах" державної влади на "надбання Революції". У післяреволюційній Україні неформальний/формальний статус сектора НУО зазнав радикальних змін, і суспільство має знати, хто вони такі, які джерела їхніх доходів. Ця ситуація - абсолютно інакша, ніж на Заході, де сектор НУО є елементом громадського контролю за діяльністю влади і суворо відокремлений від державного управління.

У "Покликанні до політики" Вебер розкритикував етику, збудовану на переконанні, отже - "шляхетних намірах". Він попередив: "З цим не жартують. До абсолютної етики належить усе те, що було сказано про каузальність у науці: це не фіакр, який можна будь-коли зупинити, щоб зайти і вийти з нього за власним бажанням. Але: або все, або нічого,- саме у цьому її зміст. Коли все інше вважати тривіальністю.(…) Або: "Підстав йому й другу щоку!" Безумовно, не питаючи, як же це іншому пристало бити. Етика відсутності гідності має сенс хіба що для святого. Це означає: слід бути святим в усьому, хоча б у намірах, слід жити так, як жили Ісус, апостоли, святий Франциск та подібні до нього,- лише тоді така етика має сенс, тоді вона є вираженням якоїсь гідності. У протилежному разі - ні. Бо коли космічна етика любові проголошує: "Не противтеся злому насиллям",- то для політика має силу протилежне твердження: ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло гору".

Не маю наміру ні повчати когось, ні персонально критикувати, однак варто всім активним у публічній сфері прислухатися до голосу великого німецького вченого, політика і громадянина. В Україні жити стане простіше, дискусії матимуть шанс стати змістовнішими, коли в них буде менше принципу "все по-моєму, або хай гине весь світ"; "правий тільки я" як мірило чесності й моралі, а в кінцевому підсумку - суддя всіх і вся. У парламентській демократії - це шлях у нікуди, бо її суттю є аргументована дискусія та врахування більшістю інтересів меншості.

Для України проблема реляції в трикутнику суспільство-влада-державні інститути особливо актуальна, зважаючи на брак упевненості в кінцевому результаті змін. Про частину проблеми написано в презентованій статті, інші проблеми потребують аналогічного обговорення. Важливо при тому відзначити, що післяреволюційна Україна перебуває у процесі безпрецедентної трансформації, якої не було в її новітній історії. Процес реформ глибокий, і, практично, немає ділянки, на яку б він не поширювався. Вживати для опису нинішньої України категорії з часів безславної пам'яті Януковича - це інтелектуальна нісенітниця та громадянська безвідповідальність.

Деякі реформи вдалі, інші - не дуже вдалі й потребують серйозних коректив. Частина реформ розпочата, інші - тільки плануються. Поглибленої дискусії потребує державний устрій, у ракурсі не лише обговореної нами проблеми залучення "Майдану"/громадянського суспільства до державного управління, а й інших, кардинальних питань: розподілу повноважень між президентом, парламентом та урядом згідно з принципом конкретної (персональної) відповідальності; необхідності інтеграції всієї вертикалі державної адміністрації як єдиної системи виконавчої влади; завершення процесу децентралізації.

Важливий також зовнішній контекст. Унаслідок політики президента Дональда Трампа поступово змінюється характер відносин між США і ЄС. У Польщі й Угорщині руйнуються основи правової держави, що призводить до наростання в Західній Європі переконаності в неспроможності народів нашого регіону підпорядкуватися цінностям та стандартам, на яких побудований ЄС. І, що найнебезпечніше для процесу інтеграції України з ЄС, робиться висновок про помилковість розширення ЄС у 2004 і 2007 рр. (два раунди розширення ЄС на 12 країн Центрально-Східної Європи) та недопустимість прийняття інших держав до свого ґрона.

Найкращий аргумент проти таких голосів - послідовність процесу реформування країни. В України є всі шанси на успіх, але "щастю треба допомогти". Одна з ключових форм допомоги - це ґрунтовна і завершена конструктивними висновками дискусія про реальний стан реформ в Україні та найкращий спосіб їх розвитку.