Лягти! Суд іде!

- Заглядати в майбутнє страшно?

- Чесно? Страшнувато.

Це - епізод із інтерв’ю з Юлією Тимошенко. На прохання екс-прем’єра він не потрапив в остаточний текст, опублікований в DT.UA трохи більше року тому. Сьогодні я визнав за необхідне його оприлюднити. В якомусь сенсі порушуючи правила журналістської етики. Усвідомлюючи, що узгодити публікацію даного уривка не можу. З об’єктивних причин.

Тоді, роняючи важке, схоже на чавунну кульку, слово «страшнувато», співбесідниця ледь помітно зіщулилася. І на хвилину замовчала. У нервовому жесті, у погаслому, немов виключеному, погляді я не побачив ні звичного мимовільного жіночого кокетст­ва, ні старанно відрепетируваного артистизму. Вона не грала. На іншому боці столу був не харизматичний вождь, не вольовий лідер, не визнаний політичний лицедій, а просто втомлена людина. Якій було просто страшно. І яка дуже не хотіла, щоб хтось побачив її такою.

Вона вже була близько знайома з деталями невибагливого побуту Лук’янівської «критки». Вона не хотіла туди вертатися. І не хотіла навіть думати, коли та якою вона повернеться звідти.

Перед цим ми довго, докладно та нудно обговорювали втрати, які чи не щодня несла (і продовжує нести) її команда, така монолітна в години перемог і така жалюгідна в часи випробувань. Я, мимоволі намагаючись зрозуміти, про що думає співрозмовниця, яка несподівано замовчала, чомусь вирішив: думками вона зовсім не в туманному майбутньому й навіть не в сьогоденні, яке гранично прояснилося, а в потьмянілому минулому. І що вона болісно шукає відповідь не стільки на актуальне запитання «Що робити завтра?», скільки на марне взагалі-то «Що не так зроблено вчора?»

У повислій тиші сухо клацнув невидимий тумблер, і моя візаві, немов засоромившись секундної, не передбаченої сценарієм слабкості, знову заговорила. Нарочито бадьоро, підкреслено енергійно. Судорожно розганяючи відрепетируваними жестами та завченими словами розгубленість, яка раптом огорнула її.

- Я переконана, що Янукович боїться більше. І що більше він боятиметься, то менше в нього буде «гальм».

Фраза була явною заготовкою. Але, не виключено, що Тимошенко виявилася права. Інакше пояснити, що відбувається, попросту не можна. Банальна помста, безумовно, може служити спонукальним мотивом. Але в цьому випадку вендета носить надто вже середньовічний характер. Це трохи забагато навіть для такого дрімучого персонажа, як наш гарант. «Це життєва ситуація, в яку може потрапити кожний. Це питання перебуває в особистій площині кожної людини», - поділився своїми міркуваннями про долю найвідомішої вітчизняної ув’яз­неної Віктор Федорович. Вчитуючись у слова Януковича, я мимоволі згадав давнє інтерв’ю з тренером великого Майка Тайсона. За словами коуча, найагресивніший боєць у новітній історії боксу, налитий м’язами здоровань зі звіроподібним обличчям замолоду був… страшенним боягузом. Талановитий наставник спритно зумів повернути слабкість - у силу, страх - у жорстокість. «Не дай йому зрозуміти, що тобі страшно. Убий його, якщо не хочеш, щоб він убив тебе».

«Як кажуть, шо з бика, шо з козла молока немає, да? Але бик є бик, все-таки це - сила!» Цей легендарний монолог Віктора Федоровича сьогодні вже не викликає посмішки. Він вик­ликає жах перед обличчям Януковича, який звіріє від власного страху. Котрий навчився черпати силу у власному політичному безсиллі. Який впевнено прищеплює переляканому суспільству єдино знайому йому філософію - філософію «бика».

Скотство. Не найвитонченіша, але, напевно, найточніша характеристика того, що сталося в Лук’янівці. Як це було? Нари, казенні скрипучі стільці, сповнений власної значимості персонаж у блазнівській мантії, перелякані, збентежені співкамерниці. 12(!) годин фарсу. Змішане почуття вертухайської бридливості та обивательської цікавості на обличчях прокурорів. Туалет за шторкою. Попроситися - нія­ково. Піднятися - боляче. «Осо­бис­та площина» (як сказав би Віктор Федорович) зведена до кількох квад­ратних метрів бетону, знущально прикрашених «євровікном». На яку можна вломитися. Соромно, страшно. Сковує присутність незнайомих, ситих, здорових мужиків, які розглядають тебе як екзотичну тварину в клітці. Мужиків, які, виконавши свій важливий державний обов’язок, відправляться по домах, на заслужений відпочинок. Цікаво, що вони та як розкажуть про спецзавдання своїм дружинам? Друзям у сауні?

«Нехай відчує на своїй шкурі, що це таке. Тисячі людей гниють, і нічого. А тут - прямо істерика. Теж мені принцеса. Злодійка має сидіти!»

Так чи приблизно так розмірковує багато хто. Принаймні, колеги, на відміну від автора цих рядків, які люблять поринути в мутні хвилі інтернет-форумів.

Не злодійка, не засуджена (справедливо чи безвинно, у цьому випадку, не суть) не принцеса, не політик, не лідер опозиції. Людина. І, вибачте, за цинізм, може, в тому, що сталося саме так, як сталося, є певний промисел Божий. Щоб ті, хто ще не знав, довідалися. Щоб ті, хто ще не замислювався, замислилися. Щоб ті, у чиїй душі ще є дрібка сумління, жахнулися ницості того, що відбувається. Жахнулися підлості та жорсткості. Ні, не Януковича. Держави, яка ні в гріш не ставить людські життя, здоров’я, честь і гідність. Може, совісті, яка задрімала, необхідний саме такий яскравий приклад скотства, щоб зрозуміти: ми не хочемо бути бидлом. Що повага до людей - це те, чого найбільше не вистачає владі. Нинішній, минулій та, найшвидше, майбутній. Що саме цього ніколи не було в планах наших політиків, незалежно від їхньої орієнтації. Вони заграють із нами, підіграють нам, розігрують нас. Купують, використовують, стравлюють. Іноді мимоволі захоплюються нами, часто - щиро, люто ненавидять, тупо вдивляючись у підсумкові цифри поствиборних підрахунків. Але, боюся, вони ніколи не відчували до нас поваги.

Без цього ми ніколи не зможемо назвати наш народ таким, що відбувся, а нашу країну повноцінною. Не має значення, де вона опиниться - у ЄС, у ЄврАзЕС, у НАТО, в Антанті чи в Організації Варшавського договору.

Ми живемо в смертельно хворій країні, де простим істинам немає місця серед багатоповерхової брехні. Ми можемо пишатися поривом підприємців, афганців, чорнобильців. Але ми маємо соромитися того, що ми не виходимо на Майдан в ім’я хворих на рак дітей, яких обкрадають чиновники. Можна захоплюватися поваленим парканом біля Ради. Але в Києві, Одесі, Сімферополі (далі - скрізь) обурені натовпи не беруть в облогу мерії, суди чи відділення міліції на знак протесту проти оскаженілих віпів і мажорів, котрі безкарно давлять людей на «зебрах» і тротуарах. Цей список може поповнити кожний, хто ще в змозі розмитнити власну совість.

«Що мені зробили Тимошенко чи Луценко, щоб я їх захищав?» - ще одна популярна вітчизняна теза. Свого часу мене не розуміли багато знайомих політиків і журналістів. За публічні сумніви навіть не в геніальності, а просто в спроможності Ющенка в розпал помаранчевої революції. Я був переконаний (і, як з’ясувалося, справедливо), що привід критикувати Віктора Андрійовича з’явиться вже за тиждень після інавгурації. Але я прагнув отримати право вільно критикувати президента, якого вільно оберуть мої земляки.

Мене дружно переконували «не лити воду на млин ворогів», «не вносити розкол». Виступаючи з трибуни Майдана, я пішов проти правил, закінчивши свій скромний виступ скандуванням «Ми - народ!» замість «канонічного «Ю-щен- ко!». «Ти погарячкував», - сказав мені знайомий політик. Сьогодні його фраза виглядає двозначною.

Не будучи шанувальником Тимо­шенко й прибічником БЮТ, я наполягаю на повазі до неї як до людини. Навіть у СІЗО. Навіть у цій країні. Я хочу вільно критикувати людину, чиї погляди, що вільно викладаються, я не поділяю. Наполягаю, прекрасно розуміючи, якими потішними виглядають мої заклики в «Годину бика», що настала.

Часто ігноруючи вибори, не маючи звички голосувати за «дрібне лихо» і чесно сумніваючись у спроможності Тимошенко бути гідним президентом, в 2010-му я віддав свій голос за неї. Як в 1991-му за Чорновола, і в 2004-му за Ющенка. Відчуваючи настільки ж серйозні підозри з приводу їх готовності адекватно відповідати надто складному посту. Але в усіх трьох випадках я сприймав (може, марно) те, що відбувається, не як обрання окремої особи, а як пошук цивілізаційного вибору, здійсненого цілим народом. Я намагався бути чесним із собою. І це, вважаю, дає мені право не вважати тих, хто голосував «проти всіх», посіпаками Януковича, не зловтішатися з приводу голодуючих «невдячних жителів Донбасу», не вважати прибічників Майдану «довірливими ідіотами», не вірити в безкорисливість Ющенка, святість Тимошенко та праведність деяких надто полум’яних борців із режимом.

«Не лий воду на млин ворогів», «не внось розколу», - злякано застерігають мене політики, з якими я поділився своїми сумнівами з приводу «дивної війни», яку опозиція та БЮТ, зокрема, ведуть із владою. Надто «картинною», надто показовою та беззубою виглядає ця «битва». Розгубле­ність, страх, апатія? Так, безумовно. Але (жахаюся своєї думки) є в цьому ще дещо. Чи такі вже пусті розмови про те, що Тимошенко за ґратами вигідна опозиції не менше, ніж владі. Як гасло, яке можна підняти чи сховати, залежно від ситуації.

Збільшила сумніви чутка, підтверджена двома джерелами. Нібито Тимошенко написала гнівного листа однопартійцям, у якому засудила їхнє голосування за закон про вибори. Але послання не було оприлюднене з ініціативи вождів. «Не здумай писати про це, - шикали на мене мудрі товариші, - А якщо й так, як доведеш? А якщо й було, раптом Тимошенко через адвокатів це спростує? У її становищі не до сантиментів… Не боїшся?»

Чесно? Страшнувато…

Учора я переглянув неопубліковані фрагменти торішнього інтерв’ю. Вчитувався в нервові фрази Тимошен­ко. «Не ви перший, хто дорікає мені в невмінні розбиратися в людях. Я не ві­рю в сортування на око. Мають бути випробування, немає інших аналізаторів. Хтось зрадить, і плюне в обличчя на прощання. Хтось виявиться готовим піти на все. Умерти, якщо треба…»

У матеріалах світської хроніки я бачу ці обличчя. Ситі усміхнені фізіономії, дружини в хутрах і камінчиках, обійми з ясновельможними биками на понтових тусовках. Я не бачу їх у наметах під Лук’янівкою.

Вони не схожі на вмираючих. Вони гордо несуть себе країною полеглого правосуддя, яке добиває лежачих.