Лобстер, орел і ведмідь

За часів холодної війни ніщо не могло викликати в дипломатичних колах такого ажіотажу та нервозності, як чергова американсько-радянська зустріч у верхах. Але й сьогодні, коли холодна війна начебто закінчилася і, відповідно, змінилася й геополітична ситуація, ця нервозність нікуди не зникла. У Сполучених Штатах цьому знаходять своє пояснення. По-перше, американські дипломати і чиновники навчилися бачити свою країну такою, якою вона виглядає збоку. Але президенти США вважають себе втіленням американських цінностей, і їм іноді важко зрозуміти, чому ці цінності не завжди поділяють інші країни. По-друге, американські президенти — насамперед політики, причому політики самовпевнені. Професіо­нал, не кажучи вже про чиновника, хоче, щоб усе було заздалегідь продумано й підготовлено. Політикові ж необхідний рух уперед. Професіонал думає, що він розуміє якусь країну, тим часом політик упевнений, що він розуміє її народ. Для професіонала очевидно, що його президент веде переговори з російською системою, а не просто з главою Російської дер­жави, і президент упевнений, що історію творить народ. Звідси вис­новок: зустрічі на найвищому рівні здатні загнати президентів у пастку, загальмувати нормальний політичний процес і завдати шкоди національним інтересам.

Однак це пояснення справедливе лише почасти. По-перше, тому що дилетанти є скрізь, не тільки в Америці. У Великобританії, наприклад, непрофесіона­лізм у питаннях зовнішньої політики був не таким уже поодиноким явищем у період між двома світовими війнами, що завдало величезної шкоди міжнародному іміджу країни та її інтересам. По-друге, далеко не всі американські президенти поводяться як дилетанти, але й далеко не всі представники їхніх адміністрацій здатні мислити стратегічно. Трумен і Ейзенхауер пастки вправно обходили. Ніксон і його геніаль­ний рад­ник Генрі Кіссінджер постійно боролися з бюрократичною машиною Держдепартаменту, і до від­носин з СРСР (і, до речі, з Ки­таєм теж) підходили як справжні професіонали, що принесло країні серйозні стратегічні дивіденди, коли вона зазнавала першої у своїй історії воєнної поразки. Блискучих успіхів у боротьбі з «розсудливістю чиновників» домігся президент Рейган. Чиновницької розсудливості не цурався Джордж Буш-старший, але він, окрім усього іншого, надавав величезного значення між­особистісній дипломатії, і саме йому належить величезна заслуга в тому, що холодна війна завершилася так м’яко й безболісно, а поділу Європи було покладено край. І хоча виступ Буша перед депутатами Верховної Ради Української РСР [1 серпня 1991 року] ледь не зруйнував відносин між США і незалежною Україною ще до того, як вони, власне, зародилися, його побоювання з приводу розпаду Радянського Союзу тільки зміцнилися саме завдяки найближчим радникам-професіоналам.

Однак міф про небезпеки «дип­ломатії у верхах», як і будь-який інший міф, багато в чому обґрунтований. Якщо говорити про Східну Європу, то перше, що спадає на думку у зв’язку з цими побоюваннями, — слово «Ялта». Під час віденської зустрічі президент Кеннеді справив на Хрущова таке враження, що в нього виникла думка, ніби можна безкарно будувати Берлінську стіну й розміщувати ракетні установки на Кубі. Навіть Рейгана, цього президента-Рембо, Горбачову вдалося заманити на позаплановий саміт у Рейк’явіку, де він ледь не підписав договір про загальне ядерне роззброєння, чим неабияк налякав свого держсекретаря.

Стосунки Джорджа Буша-молодшого з Путіним відродили міф, а точніше страх стосовно того, що хитрий російський прези­дент із легкістю переграє свого довірливого американського колегу. Що ж до України, то тут знову прокинулися побоювання, що американські президенти не зможуть втриматися від спокуси вирішувати свої проблеми за її рахунок. Коли Буш 2001 року назвав Путіна «чесною людиною, котра заслуговує на довіру» і кот­ра, як він сказав, «зазирнула йому в душу», він змусив добряче похвилюватися не лише українців, а й власний уряд і добру половину світової спільноти. Але коли він повторив майже те ж саме під час зустрічі в Кеннебункпорті шість років по тому, цього майже ніхто не помітив. Цікаво чому? А тому, що коли мова зайшла про принципові розбіжності між Крем­лем і Вашингтоном — а саме про розширення НАТО, про відносини НАТО і США з Україною та Грузією, про систему протиракетної оборони і про зв’язок між ратифікацією Договору про звичайні збройні сили в Європі і виконанням Росією своїх зобов’язань, узятих під час стамбульського саміту ОБСЄ, — Буш ні в чому не поступився, оскільки важко програти тому, хто відмовляється робити хід.

Таємна вечеря

Так званий лобстер-саміт був необхідний, хоча, як ми тепер бачимо, він нічого не вирішив. Ця зустріч могла б стати корисною з трьох причин. По-перше, обидва президенти незабаром мають піти зі своїх постів, хоча не факт, що Путін справді піде. Але в нашому випадку це не так уже й важливо. По суті, це була їхня остання можливість серйозно поговорити про двосторонні відносини. По-друге, ці відносини далекі від нормальних, і наразі немає підстав сподіватися на якесь поліпшення. Але в будь-якому разі не можна допустити, щоб ситуація вийшла з-під контролю. Обом сторонам потрібно переконатися, що, хоч як би сварилися між собою політики і обурювався народ, дипломатія працює «безперебійно».

По-третє, Америці і Росії просто необхідно підтримувати відносини, хочуть вони того чи ні. Хоча з приходом Путіна до влади вплив Росії зріс, а США, навпаки, ослаб, Кремль добре розуміє, що Сполучені Штати залишаються єдиною країною, міць та інтереси якої відчуваються в будь-якому кутку земної кулі. Попри те що в США значно більше проблем, ніж у Росії, майже всі ці проблеми не байдужі і самій Росії: це Іран, Сирія, «Хезболла», Афганістан, Китай, розширення НАТО і, звісно ж, безпека і поставки енергоносіїв. Американсько-російські відносини вже давно не є основою світової політики, але саме вони визначають межу політичних можливостей країн колишнього СРСР, Чорноморського і Каспійського регіонів, а також союзників НАТО. Ці відносини мають довгу історію, і, попри всі тертя й наявні проблеми, базуються на багатому досвіді — і позитивному, і негативному, чого не скажеш, наприклад, про Китай, котрий і Росія, і США вважають занадто загадковим і непередбачуваним. Звісно, це також не стосується країн, які більше лякають Сполучені Штати, аніж реально їм загрожують. Ідеться про Іран і фанатиків-мусульман, і тут годі говорити про будь-які відносини взагалі. Коли Росія і Америка співробітничають, проблеми ніби зникають, але там, де вони суперничають, ці проблеми, навпаки, стають майже нерозв’язними.

Попри все це є дві причини вважати саміт чистою формальністю. Перша й найочевидніша полягає в тому, що ніхто від цієї зустрічі нічого особливого й не очікував. Але це зовсім не означає, що на порядку денному не було ніяких важливих питань чи ініціатив для обговорення. Путін хоче завадити Бушу розгорнути в Європі американську систему протиракетної оборони і робить для цього все можливе, користуючись то батогом, то пряником. Він погрожує Штатам перенаправити на них російські ракети й вийти з Договору про ядерні озброєння середньої дальності. Але, помахавши батогом, відразу пообіцяв пряник у вигляді пропозиції про спільне використання Габалінської РЛС в Азербайджані. На «саміті з лобстерами» російський президент пішов іще далі, висунувши ініціативу про організацію регіональної системи оборони під егідою Ради Росія—НАТО. Аби Америка не забувала про те, чим вона ризикує, путінський «яструб» Сергій Іванов погрожує розмістити на території Калінінградської області оперативно-тактичні ракети «Іскандер» у разі, якщо ці «історичні та прогресивні» пропозиції буде відкинуто. Президент Росії чудово розуміє, що такі ініціативи й погрози, котрі, до речі, стали цілковитою несподіванкою для всіх країн НАТО, не зможуть змусити Буша дати задній хід і згорнути програму протиракетної оборони. Але якщо Путіну вдасться провести через Раду Росія—НАТО рішення, котре на певний час заморозить цю програму, то в наступного президента США, якщо це буде представник Демократичної партії, з’являться технічні й політичні можливості для того, щоб американська система ПРО в Європі не з’явилася. А якщо врахувати те, що вирішити проблему так, як запропонував Путін, неможливо в принципі, та ще й із допомогою ображеного НАТО (а це не можна сприймати інакше як образу), то контрольований демократами Конгрес може спробувати урізати фінансування програми ще до того, як на зміну Бушу прийде президент-демократ. Чи буде взято до уваги аргументи технічного характеру на кшталт характеристик РЛС або балістичних ракет-перехоплювачів? Цілком можливо, що так, але все одно майбутнє цієї програми вже виглядає не таким без­хмарним, яким воно здавалося всього кілька тижнів тому.

Зі свого боку Буш прагне заручитися підтримкою Путіна в питанні про санкції проти Ірану (і санкції реальні, а не фіктивні). При цьому він явно робить ставку на так звану Угоду про мирний ядерний реактор 123 [мається на увазі Розділ 123 Закону США про ядерну енергетику, відповідно до якого співробітництво в галузі ядерної енергетики з будь-якою країною може початися лише після підписання відповідного між­урядового договору]. І це питання достатньо важливе, якщо зважити на те, що Росія поставила перед собою мету підвищити свою частку на цьому прибутковому ринку до 25 відсотків. Але якщо вона не відповідатиме американським стандартам безпеки в цій сфері, що на практиці означає співробітництво з фірмами США, то доступ на більшість із цих ринків буде для неї закрито. Чи обговорювали умови такого співробітництва, невідомо. Але Путін цілком може посилити свою позицію щодо Ірану, коли він по-справжньому злякається темпів просування програми, а ще більше того, до чого все це може зрештою призвести. Однак попри всю свою показну рішучість Путін має значно менше маневру для ухвалення рішення щодо Ірану, аніж гадають його американські співрозмовники.

Звідси випливає ще один, менш приємний висновок про те, чому цей саміт виявився безплідним. Річ у тім, що жодна зі сторін до кінця не розуміє динаміки цих двосторонніх відносин. І поки ситуація не зміниться, будь-яка зустріч у верхах буде безплідною.

Дефіцит уваги

США дотримуються певної політики в питаннях щодо Росії, але в них немає політики щодо самої Росії.

По-перше, тому, що в США і без Росії вистачає гострих, масштабних і загрозливих для їхньої безпеки проблем. Війна з тероризмом, яка вже перетворилася на затяжне позиційне протистояння, набуває дедалі жорсткіших і гострих форм, але ворогом у ній є не Росія, хоча вона, безумовно, і становить проблему. Непримиренні вороги на кшталт ваххабітів і мусульман-фанатиків є і надалі будуть загрозою для всієї західної цивілізації. Це проблема дуже масштабна, тому що вона не обмежена рамками якоїсь конкретної держави й тому що в ідеологів з адміністрації Буша немає чіткого уявлення про те, кого вважати ворогом, а кого ні, що фактично позбавило Америку певного числа симпатиків. І, нарешті, це проблеми справді серйозні, якщо не сказати загрозливі, тому що будь-яка людина, що звикла дивитися правді в очі, прекрасно розуміє, що цей уряд впоратися з ними просто не в змозі. Після трагічних подій 11 вересня навряд чи в Росії, не кажучи вже про Європу, знайшлося багато людей, які очікували, що це врешті призведе до падіння США як супердержави. Мене, у будь-якому разі, серед цих «провидців» не було. Та що я справді передбачав, то це те, що «війна з тероризмом» може стати своєрідною «катарактою», яка не дозволяє помічати інших проблем, а політики можуть забути про те, що «коло інтересів супердержави не може обмежуватися тільки одним якимось регіоном чи проблемою». І хоча Сполучені Штати не втратили свого інтересу до подій на пострадянському просторі, тут явно відчувається те, що ми називаємо «синдромом дефіциту уваги». Наприклад, США знову стали розглядати енергетичну безпеку як один із пріоритетів своєї політики національної безпеки. На самій верхівці відповідальним за Чорноморсько-Каспійський регіон та його енергетичний потенціал є чиновник у статусі всього лише заступника держсекретаря, тоді як у Росії ним є особисто президент Путін.

Другою причиною відсутності чіткої політики США щодо Росії, є те, що деякі тамтешні чиновники мають час і бажання об’єктивно розібратися у тому, куди Росія йде й навіщо. Проте факти є факти, і з ними не посперечаєшся. По-перше, російсько-американське «партнерство», на відсутність прогресу в якому так люблять скаржитися США, зароджувалося ще за тих часів, коли Росія була дезорганізована й слабка. Нині ж, коли вона зміцніла й стала почуватися набагато впевненіше, до цієї моделі партнер­ства вона вже не повернеться. Понад те, вона вже не прагне об’єднатися із Заходом, а її внутрішня політика вже не є законним приводом для дискусії, як це часто траплялося раніше. Критика Америки з приводу «відходу Росії від демократії» у той час, коли ця країна знову підводиться на ноги, коли прибутки казни зростають, а пенсії регулярно виплачуються, тільки переконує простих людей у тому, що США воліли б бачити Росію слабкою, а не сильною. Крім того, це підриває довіру до Америки та Заходу, і саме там, де вона найпотрібніша, а саме під час обговорення, а якщо буде потрібно, й протидії російській зовнішній політиці щодо її сусідів, енергетичної безпеки та контролю над озброєннями. І нарешті, Кремль використовуватиме очевидні промахи США та їхню політику подвійних стандартів для того, щоб зміцнити довіру до себе свого народу, а може навіть викликати хвилю народного гніву. Все це відбувається тому, що, попри приголомшливі успіхи, російська економіка досі зорієнтована на експорт сировини, тоді як інший світ уже увійшов у постіндустріальну епоху. Ще більше ускладнюють ситуацію слабкість її державних інститутів і демографічні проблеми, на які в Кремлі не зважають чи не хочуть зважати.

Епоха Буша та його команди добігає кінця, і вони вже не зможуть формувати політичний курс країни, яка перебуває у очікуванні зміни варти в Білому домі. Навіть якби сьогодні ми знали напевно, що наступним президентом США стане демократ, то це б не тільки не дало відповіді на наші запитання, а й породило б нові. Чи зможе він (чи вона) тверезо та об’єктивно оцінити те, що сталося за останні вісім років, провести системний аналіз національних пріоритетів та інтересів і виробити чіткий план суміщення бажаного та дійсного? А може, новий президент, як деякі з його попередників, плутатиме демагогію з політикою, а форму зі змістом чи намагатиметься змінити те, що змінити неможливо? Якщо американці втечуть з Іраку, який вже став для них чимось на кшталт другого В’єтнаму, чи пригадає нова адміністрація уроки В’єтнаму першого, коли їхній відхід завдав країні не менше, а ще навіть більше шкоди, ніж за час їхнього перебування там? І якщо новий президент усе-таки пригадає цей урок, то хотілося б дізнатися: а скільки часу в нього, в такому разі, залишиться на Росію?

Росія: від поганого до гіршого

Росія дотримується певної політики та методики ведення справ із США, зокрема і Заходом у цілому. Що ж до наявності стратегії, не кажучи про стратегію нормальну та ефективну, то тут виникають великі сумніви.

Російська методика вибудовування відносин зі Сполученими Штатами, як, утім, і з усім іншим світом, стала майже деідеологізованою і виключно прагматичною. Росії не важливо, із ким співпрацювати — із ліберальною країною, авторитарним режимом чи деспотією, аби це сприяло просуванню її національних інтересів. Іншими словами, тут ми маємо класичний приклад так званої реальної політики (Realpolitik), яка була характерна для періоду між закінченням Другої світової війни й початком холодної війни та яка грунтувалася на балансі сил, привілейованому становищі великих держав, «зонах впливу» та геополітиці. Завдяки такій політиці Росія зміцнила свій вплив, але втратила друзів, до того ж як на Заході, так і на пострадянському просторі. Для США опора на націю, державу й силу набагато важливіша, ніж для Європейського Союзу, який, принаймні на словах, намагається вийти за рамки термінів, що стали визначальними для сучасного світу. Багато американських демократів у своїй прихильності цінностям постмодернізму та «м’якої політики» є набагато ближчими до своїх союзників у Європі, ніж до опонентів із Республіканської партії у себе вдома. Тепер питання: чи зашкодить така «реальна політика» Росії або ж вона сприятиме її процвітанню?

На тактичному рівні російська політика майже нічим не відрізняється від ленінської: тобто це політика маніпуляцій, політика, заснована на глибокому знанні, політика, яка використовує навіть найменші розбіжності в стані супротивника і політика, що базується на постулаті про те, що «таємний союзник» у таборі ворога набагато корисніший за «явного союзника» із власного табору. Та на стратегічному рівні російська політика не йде далі, ніж геоекономіка, яка передбачає використання економічних важелів для досягнення політичних, а також фінансових результатів. Сьогодні такі важелі в неї є, і вони належать людям, які беруть владу для того, щоб нею користуватися.

Та чи може стратегічна політика замінити стратегію як таку? Для того, щоб мати стратегію, потрібно спочатку поставити собі цілі. Сьогодні список російських домагань цілком очевидний: це визнання головної ролі Росії на пострадянському просторі, «фінляндизація» енергетичного ринку Європи та міжнародна «рівність», тобто де-факто і де-юре місце на верхівці міжнародного табеля про ранги, на яке досі міг претендувати виключно Захід. Проте, як і в радянську епоху, Росії потрібно колись поставити собі запитання: чи буде досягнення якоїсь однієї з цих цілей сприяти чи, навпаки, заважати досягненню іншої цілі? І, як і за радянських часів, Росії слід запитати себе: чи виправдує мета засоби? Тоді засоби були військовими. Сьогодні вони економічні. І ці економічні можливості Росії нині є ще більш вражаючими. Адже Захід зовсім не очікував, що йому доведеться мати з ними справу. Та якщо дефіцит енергоресурсів стане реальністю вже завтра, чи будуть ці можливості такими ж вражаючими без співробітництва з Заходом? І хто дасть гарантію, що Росія забезпечить таке співробітництво, не приймаючи західних стандартів і не погоджуючись на його умови?

Хто в Росії нині може відповісти на ці запитання? Чи, вірніше, хто уповноважений на них відповідати? Коли боротьба за місце наступника Путіна починає набирати обертів, ці питання дедалі швидше стають першочерговими. Як попереджують російські експерти, «боротьба за трон» буде досить жорсткою, а заручником її виявиться вся політична система країни; завжди буде спокуса використати в цій боротьбі «міжнародний чинник», і Росія має бути готовою поводитися політично так, як вважатиме за потрібне. І здається, вони знають, про що кажуть. У передкризовий період перебудови Горбачов, якось виступаючи на пленумі ЦК КПРС, нагадав, що «питання про владу» — це «фундаментальне питання для будь-якого комуніста». Це саме справедливо й щодо сучасної Росії. Зараз не час для політики, не кажучи вже про налагодження стосунків.

Думки, висловлені в цій статті, є виключно точкою зору автора й можуть не збігатися із точкою зору Міністерства оборони чи уряду Великобританії.