ЛІЦЕНЗУРА

Нехай дарують мені рафіновані інтелектуали, але за рівнем занедбаності господарство, що дісталося нинішньому складу Національної ради з питань телебачення й радіомовлення від попереднього, можна було б порівняти з чеховським вишневим садом. Принаймні те, що відбувається нині на підвідомчій Нацраді присадибній ділянці, не без нацрадівських-таки старань викликає певні асоціації з майстерно переданим Антоном Павловичем у своїй п’єсі духом боротьби віджилої безтолковості з зароджуваними прагматизмом і раціоналізмом. У добрі давні часи, коли щойно починала свою діяльність перша (яка, до речі, була єдиним такого роду органом на обширах колишнього Радянського Союзу) Нацрада, телерадіокомпанії виникали в приголомшливих кількостях на душу населення. Щоб одержати ліцензію на здійснення заповітної мрії погратись у телебачення, досить було нездоланного бажання та певної спритності при проходженні низки бюрократичних процедур. Чи варто дивуватися, що, зіштовхнувшись із суворою реальністю, яка доводить: телебачення лише на третину складається з оригінальних ідей і творчих пошуків, а на дві третини — з грошей і техніки, яка теж коштує грошей, телеманілови законсервували свої «іграшки» до кращих часів. Фахівці стверджують, що майже 80 відсотків проліцензованих петренківською Нацрадою компаній благополучно доіснували в анабіозному стані до сьогоднішніх днів. І тепер, коли чинність виданих п’ять-сім років тому ліцензій почала в масовому порядку закінчуватися, ці «консерви» знову подають заявки на конкурс.

Виявивши, що частотний ресурс у країні не безмежний, а також дотримуючись проголошеного принципу «один канал — одна телекомпанія», у новому ліцензійному сезоні свіжосформована Нацрада змушена була вдатися до селекційних робіт. Суть їх зводиться до простої формули з популярного анекдоту: «Лікарю, я житиму?» — «А сенс?». У критеріях визначення переможця в конкурсі на ту чи ту частоту на чільне місце нинішня Національна рада ставить фінансово-економічну спроможність претендента. І якщо він не в змозі документально довести, що його грандіозні творчі плани підкріплено відповідним матеріальним ресурсом, або вже наявним, або очікуваним найближчим часом (кредитні, інвестиційні договори), перевагу віддають іншому. Більше того, у Нацраді вважають: нехай краще частота залишиться безгоспною, ніж перейде до явно неспроможного клієнта.

І це легко зрозуміти. Неспроможні заповнити весь ефірний час продукцією власного виробництва, горе-мовники займаються незаконною ретрансляцією. І якби вже своїх більш просунутих співвітчизників. Але ж переважно пнуться крутити всілякі «Полонію-ТБ», НТБ, «Європу плюс» та інші імпортні теле- й радіоканали. Нацрада, як може, бореться з таким неподобством, що розквітло буйним цвітом завдяки тривалій відсутності ефірного контролера (з часу закінчення терміну повноважень попередньої Нацради до початку роботи нинішньої минуло майже півтора року), але ж превентивні заходи набагато ефективніші, ніж боротьба з наслідками. Хоча, за великим рахунком, саме неспроможність місцевих мовників ефірити більше двох-чотирьох годин за добу й послужила добрій справі перетворення ICTV, ТЕТу, Нового каналу, СТБ з київських на загальнонаціональні.

Річ у тому, що такі монстри, як УТ-1, «Інтер» й «1+1», одержали у спадок систему свого поширення на теренах нашої батьківщини, створену ще за Радянського Союзу. Десь купуючи свої, а переважно орендуючи передавачі в державного концерну РРТ, вони не мають проблем із доступом своєї картинки в найвіддаленіші куточки країни. А телеканали, які з’явилися пізніше, змушені були розвиватися як мережні. Посилаючи свій сигнал через супутник на антену якоїсь місцевої станції, скажімо, Новий канал починає мовлення в регіоні, на обопільне задоволення, з обласною чи міською телекомпанією. Та не тратиться на виробництво телепродукту для заповнення всього вісімнадцятигодинного ефірного часу, обмежуючись лише двома-трьома годинами мовлення, за які можна встигнути розповісти місцеві новини й тицьнути рекламу місцевого рекламодавця. А киянам не доводиться платити за оренду передавачів фахівцям з технічного обслуговування, їм не треба контролювати ефір, оскільки цим займаються їхні колеги на місці, а головне, не маючи загальнонаціональної ліцензії, вони здійснюють мовлення практично на всю країну.

Авжеж, духові чинного законодавства така схема відповідає не дуже, але й букви, якщо вміло оформити договір про співпрацю, не порушує. Тож під обвинувачення про ретрансляцію, якою, по суті, займається, місцева телекомпанія не підпадає. До того ж у такий спосіб мережні компанії зробили для країни добру справу — освоїли частотний ресурс. І все-таки ще наприкінці минулого року Національна рада почала «обробляти» керівників мережних каналів: «Ви повинні домовитися зі своїми місцевими партнерами-ретрансляторами, щоб вони поступилися своїми ліцензіями вам, а самі перейшли в ранг місцевого телевиробника, який транслює свої передачі вже на вашій «території», відповідно до укладеного про це договору». Ті, попри певні фінансові втрати, пов’язані з такою перебудовою, дуже легко піддалися обробці, вбачаючи в такій рацпропозиції серйозні переваги. Проте на місцях розпочався негласний рух опору, який час від часу нагадує про себе сплесками таких скандалів, як навколо вінницького «Іштара», якому спробували відмовити в ліцензії на користь ТЕТу. Звинувачення Нацради в лобіюванні інтересів олігархів було найм’якшим із почутого нею на свою адресу. І при цьому чомусь мало хто згадував, що точнісінько так само, як ТЕТ політичною мовою означає Суркіс–Медведчук, «Іштар» тією ж мовою — це, як дехто стверджує, Петро Порошенко.

Загалом слід зазначити, що хоча загальнонаціональні канали в ліцензійному плані теж не прості клієнти Нацради, регіональні й місцеві — просто бездонна скриня Пандори. Взяти бодай проблему обласних державних ТРК. Так повелося, що жителі регіонів можуть дивитися їх протягом двох-чотирьох годин, натиснувши кнопку «Інтера». Обласним ТРК такий стан справ дуже подобається, оскільки рейтинг каналу «Інтер» незрівнянно вищий від популярності УТ-1, на якому, за логікою, вони й мали б мовити. Але традиція, та ще й підкріплена позицією керівництва УТ-1, у нас, як водиться, набагато вагоміша логіки. Плекаючи плани збільшення часу мовлення до двадцяти годин на добу, «Інтер», термін ліцензії якого, до речі, уже минув, обмірковує варіанти ліквідації такої несправедливості. І, за словами Олександра Зінченка, він придумав взаємоприйнятну для всіх сторін схему вирішення цього питання. Визнаючи проблему однією з найскладніших, член Національної ради Віктор Лешик також не вважає її нерозв’язною: «У багатьох обласних ТРК уже є власні проліцензовані частоти. Це стосується індустріально найрозвиненіших областей, де сконцентровано досить капіталів для забезпечення роботи телебачення протягом 14 годин на добу. Так, приміром, недавно ми відіслали заявку зв’язківцям на виділення частоти для Луганської ТРК, і в Луганського обласного телебачення є непогані перспективи стати автономним каналом. Але щодо таких областей, як Рівненська, Волинська чи, скажімо, Житомирська, то фінансово-економічний стан цих регіонів ніяк не сприяє втіленню тут широкомасштабних телевізійних проектів. Тож універсального способу розв’язання проблеми облтелерадіокомпаній бути не може. У кожному разі потрібен індивідуальний підхід». Віктор Лешик не виключає, що ті з них, які не зможуть реорганізуватись у власний канал, усе-таки виходитимуть на УТ-1. Чи знайдуть такі перспективи розуміння з боку керівництва Першого загальнонаціонального? «А хто його запитуватиме? — підозріло зухвалий пан Лешик. — У вересні в УТ-1 спливає термін ліцензії. А перед законом, який проголошує принцип рівноправної конкуренції, усі рівні».

Проте лише проблемою прописки обласних ТРК головний біль в охоронців порядку в телерадіоефірі не обмежується. Законодавство, що регулює цю сферу, створене ще на початку 90-х і має неабиякі прогалини в тих місцях, де могли б бути чіткі й докладні критерії визначення переможця серед претендентів на ліцензію. Власне, цей склад Нацради, не відкладаючи в довгу шухляду, розробив і затвердив власні положення про умови конкурсу на одержання ліцензій і про порядок ліцензування каналів мовлення. Одна халепа — відповідно до Конституції, все, що належить до телевізійної та радіодіяльності, підлягає виключно законам України. Здавалося б, за такої кількості у Верховній Раді осіб, зацікавлених у законодавчому врегулюванні всіх, не охоплених законом тем і питань у цій сфері, затвердити або зміни до старих, або цілком нові закони — не проблема. А дзуськи. На думку Віктора Лешика, зацікавлених у збереженні становища значно більше. Оскільки нечітко прописані законодавчі норми використовуються як засоби політичної боротьби. А їх неоднозначне тлумачення, вважають у Нацраді, часто використовується для тиску на неї при ухваленні рішень про видачу ліцензій. Утім, ті, хто відчуває брак законодавчого кисню безпосередньо на собі, також не вельми стараються впливати на ситуацію. І члени Нацради, і самі телевізійники впевнені: краще потерпіти те, до чого багато хто вже хоч якось пристосувався, ніж затіяти революцію й одержати при остаточному затвердженні в парламенті зовсім не схожі на свій початковий варіант закони. А хронічна непрохідність парламентського корпусу стосовно хоча б тих-таки розумних нововведень зі сфери реклами вже не раз перевірена. Багато телевізійників так досі й не зрозуміли причин, з яких Верховна Рада вперто не бажає вносити поправку, яка дозволить давати рекламу всередині фільму. Не кажучи вже про те, що бідний глядач замість кількох трихвилинних рекламних блоків змушений терпіти по 9—10 хвилин прославляння памперсів та прокладок лише на початку й наприкінці кінопоказу, а лише одна рекламна вставка всередині фільму дозволила б телекомпанії купити ще один блокбастер або кінокомедію. Але раціональні аргументи програють у протистоянні з ірраціональними політичними міркуваннями. Особливо коли ніздрі лоскоче запах дедалі ближчої передвиборної грози.

Такого ж походження, на думку пана Лешика, і боротьба, що розгортається сьогодні за 30-й канал між ТРК «Київ» і ТЕТом. У Нацраді стверджують, що частот більше, ніж цікавих ідей, життєздатних проектів та фінансових можливостей. І одна з протиборчих сторін могла б одержати «свіжу» частоту, встигнути її освоїти й розгорнути мовлення ще до виборів. Проте саме напередодні виборів звільнення насидженого місця одним із конкурентів багатьма розглядається як знакова подія, тож суперництво тут — не що інше як зіткнення амбіцій. Більшість спостерігачів цієї боротьби, з огляду на персональний склад Нацради, схильні прогнозувати перемогу Київської адміністрації. Але в Нацраді не втомлюються повторювати, що це не політичний орган.

Можливо, у цьому й полягає унікальність та захоплююче гостра видовищність п’єси під назвою «Ліцензування в передвиборний період». Досі, констатують впливові фігури медіа-ринку, головній дійовій особі цієї п’єси вдається зберігати задеклароване амплуа ринково налаштованого прагматика. Правда, поки що не дійшло до найгостріших конфліктних сцен. Але та нова формула, за якою найближчим часом має запрацювати вся теле- й радіосфера і яку практично задумала втілити в життя нова Нацрада, могла народитися в головах у справжніх Лопахіних, приходу яких давно й нетерпляче чекають і решта сфер діяльності в нашій країні. Найбільше бадьорить у цій історії те, що нинішні члени Нацради самі зацікавлені в оптимістичній фінальній сцені. Переважна більшість їх — далеко не останні постаті в теле- й радіосфері, мають солідний досвід і авторитет у відповідних колах. Термін повноважень Нацради так само не вічний, як і видані нею ліцензії. Повертатися їм доведеться в ті самі теле- й радіокомпанії, в яких вони набиралися того ж таки досвіду й авторитету. І від того, у якому вигляді та в яких умовах на той час відбуватиметься їхня діяльність, залежить і майбутнє самих членів Нацради. Тож у вишневого саду є всі шанси квітнути і плодоносити.