Купецьке слово. Президентська справа

За великим рахунком, ми мусимо визначитися з відповіддю на головне запитання: Україна хоче бути державою - чи Україна хоче здаватися державою? Залежно від відповіді і слід вибирати варіанти вирішення ситуації, оцінювати дії гілок влади, визначати мету й точки докладання першочергових зусиль громадянського суспільства тощо. Певна річ, наша країна перебуває не у вакуумі. Більше того, на сьогодні вона і для Заходу, і для Росії - об'єкт, а не суб'єкт процесу. А ще точніше: Україна - це дошка, що тріщить, на якій Москва й Вашингтон проводять раунд армрестлінгу. Йосип Віссаріонович Путін хотів цієї сутички і шукав для неї привід. Михайло Сергійович Обама був не проти, але виявився ще не готовим. Майдан, народження якого не віщували навіть зірки, став передчасним пострілом зі стартового пістолета, що запустив протистояння світів. Росія, де рішення приймаються максимально оперативно, бо шлях від ідеї до наказу проходить в одній голові, виявилася найбільш ефективною, з погляду використання ситуації. Америка, через наявність процедур, які не є формальністю, а також через неготовність до прямого зіткнення з Москвою, відстала. А про неповоротку Європу, давно простьобану російськими грішми, треба говорити, швидше, як про публіку на цьому матчі. Причому зацікавлену у відсутності переможця.

А ми скрипимо, кришимося, обвалюємося шматками. Ми, руками Яценюка, безмовно виконуємо далеко не завжди придатні для ситуації, що склалася, шаблони МВФ. Ми, руками Турчинова, не підписуємо наказ про застосування зброї в Криму. Ми, руками Порошенка, потискуємо руку Путіна, яка дала відмашку на захоплення наших земель на Півдні і вбивство наших громадян на Сході. Ми - об'єкт, ми - дошка, про життя молекул у якій нагадує жалібне скрипіння нашої двоетапної постмайданної влади.

Мабуть, усе могло б бути інакше.

Ні для кого не секрет, що на руках і так нерішучих Яценюка й Турчинова практично з перших днів кримської анексії повисли європейські, а головним чином - американські дипломати: за жодних умов українська влада не повинна була створити обставин, котрі б змусили США та союзників прямо втрутитися в україно-російський конфлікт. У результаті Українська держава втратила Крим, гідність, довіру до себе військових і зазнала дуже серйозних економічних втрат. Американський посол розповів нам про те, що тільки побудовою демократичної й економічно привабливої держави ми зможемо повернути собі Крим. Мудро. Де План Маршалла для України? Запитання не пустопорожнє. Втративши все вище перелічене, Україна дала своїм західним партнерам можливість ще років півтора-два у затишній обстановці пабів складати плани, як вони захищатимуть свій спосіб життя від людини, котра, за визначенням Ангели Меркель, "уже не з нами", але з ядерною валізкою. Хіба ця передишка нічого не варта? Україна, що віддала третій у світі арсенал ядерної зброї, на стримування якого Вашингтон щорічно витрачав 10 млрд дол. на початку 1990-х, - має сприймати будапештський Меморандум як фільчину грамоту? Україна повинна забути про те, що кожен долар, украдений у її громадян, десятками мільярдів працює на економіки країн Заходу, оскільки захований або в них, або у створених ними й патронованих ними офшорних зонах? Україна повинна забути, хто кричав: "Вас усіх уб'ють!" - і примушував трійку Майдану 21 лютого підписати політично-кабальну угоду з президентом, котрий уже третій день як вивозив із країни награбоване і котрого залишили всі силовики? Україна повинна забути, що країни ЄС, у чиїх банках містилися болючі точки ініціаторів розгону Майдану, не захотіли оперативно виконувати свої ж закони й порушувати антикорупційні розслідування, здатні купирувати подальший трагічний розвиток подій у нашій країні? Україна повинна забути, що лідери європейських держав натякали Києву на небажаність педалювання питання з підписанням другої частини Угоди про асоціацію з ЄС, бо це може викликати ескалацію з боку Росії, що спонукатиме ЄС просилити санкції, а це негативно сприймають корпорації, бо можуть зазнати втрат від недоторгівлі з РФ?

Українського питання багато хто хоче позбутися чим швидше, тим краще. Запрошення Петра Порошенка в Нормандію було не так даниною полеглим під час Другої світової українцям, як пасткою, мета якої полягала в переведенні української проблеми на двосторонній києво-московський рівень. Ніхто не хоче воювати за Україну; ніхто не хоче зазнавати економічних втрат від санкцій проти Росії. Тоді повторюю запитання: де План Маршалла? Чи хоча б списання Україні старих боргів, на погашення яких нам поблажливо виділили нові кредити? Хто-небудь із української влади порушував це комплексне й правомірне питання у Вашингтоні; в офісі МВФ? Хтось зізнався в тому, що нам потрібні не так ідеї реформ: усе вже давно розроблено й описано - тільки вибирай, а нам потрібні "смотрящі" від цивілізованого світу. Вони потрібні в Нацбанку, щоб не допустити мутного рефінансування й визначення шляхів вимивання грошей із допомогою акцизних марок; вони потрібні у Фонді держмайна, щоб не допустити приватизаційних конкурсних маніпуляцій; вони потрібні в Мінпаливенерго щоб не допустити міжсобойчика з дерибану ГТС, "Укртранснафти" й "Укрнафти" між вірними короні олігархами; вони потрібні в податковій службі для відстеження умов повернення ПДВ; вони потрібні в "Укравтодорі", щоб не допустити зняття відсотків; вони потрібні в ГПУ, щоб припинити рекет; вони потрібні в Держказначействі для перешкоджання відкотам; вони потрібні в Антимонопольному комітеті, який ніяк не побачить точку докладання сил у рудно-сировинній, газорозподільній, авіаперевізній, банківській та іншій сферах; вони потрібні в Мінтрансі для запобігання портовим та залізничним схемам дерибану; вони потрібні прем'єр-міністрові, щоб зупинити все вище перелічене, включно з новим масштабним переділом власності з вдячністю за сприяння цьому.

До речі, наявність усіх цих проблем, знову-таки, нагадує нам про необхідність вибору: бути - чи здаватися? Бо з їх збереженням державою можна тільки здаватися. Бездарність АТО має об'єктивні пояснення: міліція померла; армія тільки оживає; СБУ обливається то живою, то мертвою водою, а ми з вами щодня оживаємо й помираємо, не відводячи очей від стрічки новин зі Сходу. Нам же не до схем і переділів, правда? Ти дерибан бачиш? А він є...

А ось чіткої політики в умовах війни в України як не було, так і немає. Київ розірвав дипвідносини з Москвою? Може, вислав із Києва, Харкова й Одеси полчища ФСБшників, які працюють там під дипломатичним прикриттям? Провів професійну дискусію й аналіз можливостей відрізання Криму від води, газу та електрики? Обміняв збереження забезпечення на ціну російського газу? Заборонив "Аерофлоту", що літає в Крим, польоти в Україну? Жорстко зайнявся лобіюванням інтересів українських виробників на альтернативних російському ринках? Якщо не запровадив візи з РФ, то принаймні в'їзд за закордонними паспортами? Проаналізував помилки АТО? Запровадив на Сході воєнний стан, що дозволив би професіоналам у нічний час і точково виконувати свою роботу, мінімально піддаючи мирне населення небезпеці? Затвердив нарешті оборонне замовлення, відмінне від лебедєвського й саламатинського? Почав процедуру притягнення до відповідальності винних у втраті Криму, щоб іншим "царським мордам" не кортіло казенними землями розкидатися? Закрив збройними силами кордон? Повернув в Україну миротворчі контингенти з Косово, Ліберії чи Конго? Забезпечив українських дипломатів оперативною й достовірною інформацією про події на Сході? Тих дипломатів, які три місяці дізнавалися про війну з Фейсбука Дмитра Тимчука і з цими знаннями мусили протистояти в Європі російським спецслужбам, російським дипломатам, а найголовніше - російським грошам, які чудовим чином чимало західних експертів, журналістів і дипломатів перетворюють на проросійських?

Проводячи таку політику, Київ розізлив би і Москву, і Захід? Найімовірніше. Але він би примусив себе поважати і з собою рахуватися. Не скиглити, не тріщати, не зазирати в очі. А відвоювати право голосу країни, яка захищає себе і залучає у свій захист сильних світових гравців.

Але, схоже, довгоочікуваний президент вирішив зробити інакше. Принаймні - зараз. Петро Порошенко вирішив розпочати переговори з Путіним. І не тільки тому, що цього хотів у першу чергу Євросоюз. А й тому, що для Порошенка переговори - це природне середовище проживання. Петро Олексійович по суті - купець. Переговори - це його повітря, його сировина, його бізнес, його модус операнді. Енергія, що б'є ключем, і повна відсутність бар'єрів у виборі партнерів з переговорів робили Порошенка відносно ефективним бізнесменом і політиком. Крім того, новому главі держави властиве прагнення все робити самому. Бо саме він - найкращий дипломат, найкращий воїн, найкращий прокурор, найкращий контррозвідник, найкращий банкір... Втім, усе це в нас ще буде час спостерігати. Ці пояснення потрібні лише для того, аби зрозуміти, чому президент України, маючи можливість вести переговори з Москвою через прем'єра, міністрів і дипломатів, узявся за них сам, не чекаючи формального вступу на посаду.

А тепер запитання: що таке Петро Порошенко може запропонувати Володимиру Путіну, чого Путін не може взяти сам? Припинити АТО? Так це під силу самому Путіна, який поставляє на Схід нашої країни інструкторів, найманців, усіляку зброю й боєприпаси, БТРи, а тепер уже й танки в супроводі авіації. Відмовитися від вступу в НАТО? Так навіть якщо буде така спроба - в Путіна є всі можливості заблокувати прийняття України в Альянс. Політичну лояльність Києва? Так Путін уже не повірить персональним запевненням. Офіційну відмову від Криму? А навіщо Путіну третій Майдан? Тим більше що він абсолютно впевнений у тому, що українська економіка вже восени дасть привід для масштабних соціальних потрясінь по всій країні.

Схід для Путіна - не мета, а засіб дестабілізувати ситуацію в усій Україні. Україна для Путіна - не мета, а засіб, користаючи який він утверджується як лідер Європи. Найкраще це розуміє Ангела Меркель. Саме вона робить важкий вибір між цінами й цінностями, визначаючись зі своєю позицією, наприклад, щодо підписання 27 червня Угоди про Асоціацію ЄС і України. Адже Путін стовпить за собою місце політика, без урахування думки якого Європа не повинна приймати серйозних рішень. І багато лідерів країн ЄС із цим своєкорисливо змирилися, радісно тискаючи ручку того, хто представляє державу, чиїх царів, на їхню власну думку, в минулі століття вони навчили ходити на двох ногах. Але головне, Україна для Путіна - це засіб внести розкол між Європою та Сполученими Штатами. Америка, готова перейти до санкцій третього рівня, які передбачають вступ у гру банків, не наважується в односторонньому порядку вдатися до цього кроку, оскільки Європа не готова брати приклад із Вашингтона. Обама, навіть під тиском своїх "яструбів", поки що не зважується демонструвати тріщину з ЄС.

З огляду на все перелічене, за великим рахунком, Порошенко може запропонувати Путіну тільки перемогу Росії над Америкою в цьому бою. А отже, капітуляцію України, перетворення країни на ампутанта. "Брестський мир" з усікновенням територій, гідності, мрії, перспектив вирватися з сірої зони, нарешті самовизначившись і відстоявши свій вибір.

Чи хоче цього Порошенко? Звісно, ні. Він не боягуз. Як відмінник із "незадовільно" в табелі з поведінки, він з дитинства знає, що, зустрівши погану компанію на мосту, треба бити в ніс наймасивнішого. Він точно знає, що портрет у підручнику української історії його цікавить більше, ніж масштаб фінансових дивідендів, які традиційно може приносити посада президента (з сотнями тисяч гектарів пізніше розберемося). Але при цьому він пам'ятає, що 55% українських виборців проголосували за нього в першому турі, "щоб війна закінчилася". А ще він знає, що повинен продемонструвати Заходу переконливу спробу провести результативні переговори з Путіним. А вже коли ця спроба не вдасться, то Заходу доведеться закінчувати танці з санкціями на гребінці і по-справжньому починати боротися якщо не за Україну, то за самих себе - точно. Порошенко вв'язується у бій, щоб "там побачити".

Якого значення переговорам із президентом України надає Путін - нам невідомо. Можливо, він зволікає час. Адже розростання хаосу на Сході здатне вже найближчим часом зупинити підприємства регіону і, відповідно, втягнути в турбулентні потоки шахтарів і металургів, які залишаться без зарплат. Свій кордон росіяни закриють. І можна не сумніватися в тому, що розлючені народні маси Донбасу в усіх своїх бідах обвинуватять Київ, який, власне, поряд - рукою подати...

А може, президент РФ чекає осені, адже, як уже було згадано, саме тоді Путін очікує обвалу української економіки та соціальних бунтів. Насправді, якщо нічого радикально й оперативно не зміниться у підходах до управління економікою, то боюся, що його прогнози отримають червоний ступінь імовірності. Адже більшість нас ще так і не зрозуміла дуже важливої речі: не меншою, ніж корупція, загрозою для нашої держави є інтелектуальне виродження переважної маси можновладців. Але не будемо зараз відволікатися, а повернімося до резонів кремлівського вождя.

Напевно слід розуміти ось що: Путін, який успадкував від Єльцина метод приборкування українських лідерів, більше не має наміру робити ставку на лояльність особистості, котра перебуває біля керма країни. І не тільки тому, що, за чинною Конституцією, кермо, яке дісталося Порошенку, у кілька разів менше від того, від якого з такими труднощами віддерли Януковича. Путін хоче системного закріплення васальності України, максимального з можливих кріплень - конституційного. Мова, нейтральний статус, виборність губернаторів, федералізація. Змін до Конституції також хоче й Америка: під час останнього візиту Вікторія Нуланд висловилася прямо - спочатку Конституція, потім дострокові перевибори парламенту.

Є високий ризик того, що, зробивши Конституцію частиною переговорів, президент втратить не тільки темп, а й чітке бачення ситуації, яку замутять формулювання статей і війна за їх нюанси. Поруч, безумовно, є ті, хто допоможе. Хто щиро вважає, що для України навіть здаватися державою - непорозуміння. Адже поруч багатолітній друг президента - Михайло Зурабов - надзвичайний і повноважний посол Росії в Україні, про якого в Кремлі з роками нарешті згадали. Поруч незнищенний Віктор Медведчук, що переходить від Кучми до Тимошенко, від Тимошенко до Януковича, і нині затребуваний, - медіум, здатний розмовляти з духами живих і здорових кумів - Путіна й Медведєва. Поруч Костянтин Григоришин, здатний підставити плече не тільки під час витратної виборчої кампанії, а й під час обговорення дивної ідеї щодо створення масштабного клірингового центру, покликаного "упорядкувати" торгові відносини між Україною і Росією.

Переговори з Росією провести за шаблоном бізнес-переговорів не вдасться. Путін не зважає на бізнесменів: у його системі він сам призначає, кому бути багатим, а кому - злидарювати. Якщо ми отримали владу з попереднім набором недоліків, які просто проявляються на тесті блідішою смужкою, то єдине, чого країна досягне, - це скорочення термінів між Майданами і збільшення кількості жертв на них. Було б славно, щоб кабан і козуля, завалені минулого четверга в президентському "Заліссі" з нагоди сімейного торжества, стали останнім символом, який сприяє відродженню зовсім свіжого минулого.

Наступний тиждень може змінити обставини; зробити їх сильнішими, ніж бажання лідера країни-агресора. Для цього необхідний переконливий успіх в АТО. Кадрові призначення нового президента теж багато що розкажуть про його наміри. Порошенко-бізнесмен для Путіна - розгорнута книжка. Порошенко-президент - книжка, не прочитана ще ніким. Можливо, місяці, проведені Петром Олексійовичем на Майдані, переконали його в тому, що, здавалося б, алогічність реакцій, непередбачуваність дій, зрештою - ірраціональність бувають переможними. Правота надає сил. Віра - безстрашності. А принципи - не ситуативну, а усвідомлену підтримку громадян. Люди хочуть миру, але не за всяку ціну. І багато, дуже багато хто розуміє, що за мир треба інколи й повоювати. Хоча б для того, аби він не виявився полоном.

Можливо, Київ доб'ється непорушності домовленостей підписання Угоди про Асоціацію. Зможе відстояти багатосторонній формат переговорів, не дозволивши замкнути себе в клітці з тигром. Демонстрація єдності прем'єра і президента, які вже почали у дрібницях копати один під одного, зовсім не завадить у нинішніх умовах. Зрештою, держава мусить визначитися і, визначившись, дати зрозуміти друзям і ворогам: ми граємо - чи в нас можна "рибу загортати".