Культурна реформа. Вигляд з хвоста

Низка скандалів різної резонансності потрясла жарке повітря цього літа у зв'язку з запровадженням "культурної реформи". Особливо тієї її частини, котра стосується конкурсів у закладах культури.

В Одеському українському театрі ім. В.Василька художнього керівника-директора обирали до хрипоти (згідно з новими віяннями, в театрі тепер має бути тільки один начальник - художній керівник-директор). День виборів докотився до залучення до дебатів спеціальних людей мілітаристської зовнішності. А також до очікування крику третіх півнів. Оскільки конкурс затягнуся. І так нічим не закінчився.

Керувати (увага!) українським театром в Одесі пристрасно захотіли (знову увага!): а) колишній співробітник санаторію "Куяльник"; б) колишній венеролог і колишній чиновник; в) асистент режисера в ляльковому театрі. Ну й ще, можна сказати, свята людина в цій унікальній компанії. Це режисер Ігор Равицький. Власне, він безпосередньо й працює в театрі ім. В.Василька.

Судячи зі ЗМІ, дебати проходили дуже цікаво. Наприклад, одесити голосно обговорювали, чому приміщення українського театру досі так і не розвалилося. Адже воно давно в трагічному аварійному стані.

Ще з обговорення. Зі скрижалей минулого життя окремих кандидатів знавці видобули вбивчі факти стосовно того, що ці "окремі" постачали тітушок на "Антимайдан" і займалися іншою обурливою діяльністю.

І, можливо, на цьому ж засіданні прозвучала також корисна лікувальна інформація з санаторію "Куяльник"? Якщо вже його колишній співробітник вирішив очолити стратегічний культурний об'єкт на півдні країни.

Жарти жартами, але в результаті так нічого й не вирішили.

Злякавшись людей мілітаристської зовнішності, члени конкурсної комісії (про ці чудесні збори можна скласти окрему пісню) вирішили "продинамити" всіх. Ніхто з кандидатів не набрав потрібної кількості голосів (а таких треба п'ять).

Наступний одеський конкурс начебто не за горами. І я зовсім не здивуюся, якщо в списку претендентів на керівне крісло виникнуть представники Одеського морського пароплавства чи одеського "Привозу". В нашому місцевому театрі абсурду можливі всякі цікаві персонажі.

Тим часом, нічого не нагнітаючи, я справді з усією відповідальністю попереджаю одеську обласну владу: зверніть же нарешті свою ясновельможну увагу на будівлю цього українського театру! Багато років вона сором'язливо прикрита ганебними риштуваннями; штукатурка валиться прямо на вулиці, стіни і стеля в залі для глядачів узялися тріщинами. Що це за "українізація" така?

Деякі глядачі, лякаючись можливих травм, бадьоро рапортують: краще ми підемо в Одеську російську драму, оскільки в Українській драмі можна покалічитися.

Тим часом і у Львові не вгамовуються активісти й егоцентристи, музиканти і дилетанти. Усіх недавно дуже схвилював оргЗн (наголос на другому складі). Оскільки триває гучний скандал після обрання нового-старого директора Львівського органного залу.

За це крісло зчепилися ветеран різних історичних рухів Юліан Вінницький (він працює в системі органа ще з 1988 р.) і молодший, креативний Іван Остапович. Останній герой заявляє, що процедура конкурсу проходила з порушеннями, причому грубими. Нібито його конкурент навіть не потрудився надати комісії обов'язкову в таких випадках програму дій та перетворень. Незгодні активісти відразу вийшли на вулиці з дудками й листівками.

Досі тихий, скромний і духовний Львівський органний зал - в очах спантеличеної спільноти - перетворюється на місце для якихось рок-концертів. Все дуже-дуже голосно.

Як це часто буває, крайніми у спірних підсумках конкурсу (а переміг, як відомо, ветеран Вінницький) призначені члени конкурсної комісії. Таких, згідно з законодавством, мало бути 9 осіб. Бажано чесних і душевно здорових. І коли я вивчив список цих шанованих людей, а також організацій, які вони представляють, то багато дум навіяло це цікаве знання.

Одне слово, долю високодуховної музичної львівської інституції вирішували представники: а) Жіночого християнського марійського товариства; б) Дитячого центру сучасного мистецтва "Агов"; в) була там і абсолютно кришталева представниця "Союзу українок"; г) відповідно, такої самої кришталевості представник профспілок; д) плюс відомий письменник Ігор Калинець.

Запитання: чи всі ці панове посвячені у специфіку діяльності такого тендітного музичного "інструмента" як органний зал?

Утім, запитання залишається відкритим. Бо, якщо за Еклезіастом, знання примножують скорботу, то знання про склад різноманітних конкурсних комісій примножують лише впевненість у неадекватності цих конкурсів, що розгорнулися в нашій країні на культурній ниві.

І це тільки два приклади з недавніх полів конкурсних баталій.

У тому ж таки Львові частина незадоволених музейників хоче оскаржити конкурс, на якому Ларису Возницьку торік переміг Тарас Возняк (Львівська картинна галерея).

У Львівському театрі ім. Лесі Українки конкурс щойно оголошено - попередня кадрова архітектура розвалилася, відповідно, потрібні і нові форми, і нові кадри.

У Львівському національному театрі ім. Марії Заньковецької - з огляду на нинішню консолідацію влади тільки в одних руках (повторюся, згідно з новим законом) - давненько грають у мовчання-непомічання директор Андрій Мацяк та художній керівник-патріарх Федір Стригун.

В Одесі ж, якщо повернутися на південь, підсумки конкурсу на посаду директора Російської драми теж залишили суцільні знаки запитання. За деякими версіями, зовні гарним, але художньо вбогим театром, як і раніше, керує колишній повалений кардинал через свого ж посередника-призначенця. Чи так це? Найближчі творчі здобутки театру підтвердять або розвіють підозри скептиків.

Насправді ніхто не хотів відступати.

Усе хотіли як краще.

У реформаторському запалі і євроінтеграційному чаду багато хто саме й хотів якнайкраще - запропонувати українській культурній сфері ідеальну панацею-реформу у вигляді конкурсу. Панацея оновила б кисень у різних затхлих приміщеннях. Вона ж вивела б на арену цирку не тільки старих клоунів, а й нових спритних силачів.

Одна з ініціаторів реформаторських зрушень, вона ж одна з авторів закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" - народний депутат Ірина Подоляк - щиро зізнається, що мета реформи в тому, аби інституції культури, фінансовані державою, отримали додатковий поштовх у своєму подальшому розвитку.

"На жаль, деякі конкурси не відповідають не тільки законові, а навіть духові закону. Багатолітні керівники лобіюють лише своє особисте місцеперебування. Програми кандидатів серйозно не обговорюються".

Одне слово, в самій архітектурі конкурсного зодчества помітні тріщини й вади. І є з самого початку спірне планування.

Природно, у нас багато що визначає людський чинник. На місцях - особливо. Коли закон - як дишло. Коли ніхто нікому не указ.

Але, гадаю, істина ще й у тому, що з запровадженням конкурсів гарячково поспішали. Бадьоро рапортували про їх просування старшим європейським товаришам як про ефективні реформи в нашій країні. При цьому не всі звивини й вади закостенілої культурно-адміністративної системи врахували, а деякі - просто проігнорували.

На мій погляд, культурна реформа (у вигляді поголовних конкурсів) сьогодні більше схожа на "макітру", яку норовлять насунути на всі голови зразу.

Хоча в нас і голови різні. І мізки, відповідно, теж.

Безпрограшний ефект від таких конкурсних змагань - коли є на білому світі або в окремому закладі якийсь безумовно авторитетний культурний лідер. І йому не страшна конкуренція. Конкурс тоді проходить на ура - чітко, досить об'єктивно. І жодних представників "Куяльника".

Скажімо, мало хто наважиться змагатися з таким авторитетним театральним лідером як Віталій Малахов із Театру на Подолі. У нього, як відомо, під час конкурсу об'єктивно не виникло жодних конкурентів. Усе було добре.

Є й ще п'ять-шість імен в українському театрі (зокрема), коли яскрава особистість - гарантія успіху й адекватності того чи іншого змагання.

У решті - багато проблем, відкритих запитань.

Ці запитання передусім - до складу комісій, які рядять-вирішують, кого обирати, кого призначати. Хоча всередині самих комісій, повторюся, багато експертів поняття не мають про специфіку діяльності того чи іншого театру, тієї чи іншої культурної інституції.

Я з великою повагою ставлюся до "Союзу українок", а також до інших почесних союзів. Але неврахована кількість усіляких громадських організацій - тут і зараз - уже давно за межею притомності.

Що можуть знати представники громадських організацій типу "кращі голоси нашого ЖЕКу" про специфіку роботи оперних театрів, циркових установ?

Власне, що ми самі знаємо про якість і ефективність роботи тих-таки громадських організацій, чиї представники й виступають суддями, оцінювачами й потому досить жорстоко впливають на кадрову політику в культурній сфері країни? І це запитання без відповіді.

До того ж ознаки корупції всередині деяких "комісіонок" не завжди ілюзорні, а часто очевидні. Хто кому телефонує і хто на кого тисне, можна легко визначити хоча б із добору певних прізвищ у складі тих чи інших комісії-зборів.

А тут, до всього, винайшли взагалі безпрограшний хід. Напередодні конкурсів деякі спритні керівники скуповують оптом і вроздріб різні громадські організації, щоб конкурсний результат був гарантовано в їхній кишені. І це ні для кого не таємниця. Навіть для Мінкульту.

Таким скопом обробляли громадські організації напередодні конкурсу в одному з київських національних театрів (переможний результат усім відомий). Що вже казати про провінцію.

І, ймовірно, критерії притомності в нинішній конкурсній системі слід застосовувати не тільки до кандидатур на керівні посади, а й до суддів-відбірників.

Якщо в країні налічуються тисячі реальних і фіктивних громадських організацій, то чи всі вони мають модерувати долю культурної батьківщини?..

Відкритим у контексті сказаного залишається й питання відповідальності центральної та місцевої влади за того чи іншого фіналіста конкурсних змагань. Тим більше що влада ж тепер - в одних руках. На п'ять років. Вважай, феодал.

З одного боку, влада ні при чому. Адже керівника демократично обрала свята комісія з участю представників ЖЕКів.

З іншого боку, саме влада й причому. Оскільки цільове фінансування виділяється потім на той чи інший заклад під конкретного керівника, за якого ця влада теж відповідає. Бо вона відповідає за бюджетні кошти.

Питань і нестиковок, скандалів і недомовок, інсинуацій та інтриг - усього цього цілком достатньо у зв'язку з культурною реформою в її конкурсному відображенні. І нерозумно шукати винного тільки в парламенті або Кабміні. Або в АП на Банковій.

Наскільки мені відомо, виразних, чітких, системних і консолідуючих пропозицій стосовно дефективності й ефективності нинішньої конкурсної системи - від самих культурних інституцій - поки що не надходило. І вочевидь не передбачаються.

Народ, звісно, не мовчить. Театрали у Львові, Одесі та інших містах поливають на чому світ стоїть усіх реформаторів і раціоналізаторів. Але далі закулісного "бла-бла" справа не рухається. Профспілки мовчать. Коні не винні…

А якщо і є якісь крайні в проколі культурних реформ, то, даруйте, не завжди тільки "верхи". А ще й "низи", які не хочуть жити по-старому, а по-новому лінь.

Альтернативи конкурсам, очевидно, надалі немає й не буде. У багатьох країнах таке - стимул для розвитку культурної сфери.

Тим часом світова практика в питаннях конкурсної системи в закладах культури пропонує зовсім не одну "макітру", як у нашому випадку. Скрізь і повсюди - в Європі, Канаді - досить різноманітні й гнучкі конкурсні жанри, стилі, напрями.

До чого веду? До того, що на певному перехідному етапі - при обранні керівників закладів культури, а також при формуванні творчих складів у різних колективах - усе-таки має передбачатися різновекторність. Певна варіативність. Підкріплена законом.

Колеги-критики підтвердять, що ідеальної конкурсної процедури немає не тільки в Україні. Її немає ніде. Але у великому світі немає й такої однозначної конкурсної процедури, як у нас - тут і зараз.

Мені пишуть, що у Франції, де передбачене централізоване державне фінансування в деяких сферах культурної діяльності, багато рішень приймають якраз не громадські активісти з ЖЕКів, а професійні бюрократи. Бюрократ, до речі, і зобов'язаний бути професіоналом.

Різні рішення щодо конкурсних процедур розумні бюрократи погоджують із громадськими радами. Тим самим звужуючи коло посвячених. І не допускаючи в лави суддів та "рішал" громадських представників із художньої самодіяльності чи приміських будинків спірної творчості.

Досить чітка державна вертикаль у культурних кадрових питаннях у Франції. Там міністр культури може зняти керівника театру, якщо його діяльність суперечить державним віянням або коли трапляються якісь інші прецеденти.

У Британії в різних кадрових розкладах велике значення має Мистецька рада (Art Council), незалежна від державного апарату.

У Канаді художнього керівника або виконавчого директора обирає спеціальна Рада директорів. (Ця ж рада, до якої входять юристи, фінансисти, економічно відповідає за театр.)

У Німеччині раз на чотири роки оголошуються конкурси на посади виконавчих та художніх керівників. І кажуть, що саме в Німеччині ця система найбільш налагоджена й чітка. При цьому тут, на думку експертів, можна бачити різноманіття форм прийняття рішень у сфері культури. Отож, мабуть, це словосполучення годилося б підкреслити - різноманіття форм прийняття рішень.

У наш перехідний і тяжкий період не завжди одна "макітра" врятує хворі голови. Пошук різних форм, їх законодавча обґрунтованість, можливо, і були б сьогодні ефективнішими саме на теперішньому перехідному етапі.

Втім, це суто моя особиста публіцистична думка.

А тим часом не за горами - історичний конкурс на посаду директора- художнього керівника в головному Національному театрі країни. У франківців. Посилено шукаю морський бінокль. Щоб спостерігати за подальшою конкурсною битвою титанів.