Кроки назустріч — на місці, але бігом

Як відомо, якщо не можеш чогось зупинити, треба постаратися це очолити, — перше, що спало на думку у відповідь на звістку про зустріч робочих груп УПЦ і УПЦ КП. Дві найбільші православні конфесії України вирішили не дозволити перехопити ініціативу створення єдиної помісної української церкви маленькій УАПЦ і теж не дуже великому, хоч і Вселенському, патріархату. Принаймні так здається на перший, досить романтичний погляд.

При цьому УПЦ вимушено зберігає автономний статус (із «московською церквою» патріарх Філарет обіцяв не розмовляти), УПЦ КП втілює ідею помісної церкви, обидві сторони демонстративно гуртують лави навколо митрополита Володимира, УАПЦ не згадується.

Що ж, ця церква зробила свою справу — спровокувала черговий раунд «константинопольської загрози» і «зіграла на лідерів», які намагаються утримати і один, і другий Рим на певній відстані від Києва. Зважаючи на постійні вагання священноначалія цієї церкви, можливо, воно й не ставило перед собою іншої мети, — не вперше УАПЦ звертає свій погляд на Константинополь, щоб потім зробити два кроки назад. Але поки що митрополит Мефодій запевняє, що входження у співпричастя із Вселенським патріархом — головний пріоритет для УАПЦ. Час для цієї заяви вибрано непоганий — у грудні, коли Синод Вселенського патріархату планує обговорювати пропозицію УАПЦ, відбудеться ще й засідання Міжправославної комісії з підготовки до Всеправославних зборів, на яких мають затвердити порядок надання автономії, автокефалії. Що безпосередньо стосується «українського питання».

Дві речі найбільше вражають у «маленькому кроку до діалогу» — поспіх, із яким владики його зробили, і паблісіті, що його супроводжує. Тепер біляцерковна преса намагається нас переконати: «переговори мають довгу історію». Але ця історія нам відома, її не конче нагадувати, тим більше що це тільки підкреслює розгубленість церковних ЗМІ, яким не дали як слід підготуватися. Адже в цієї «довгої історії» між «привітом» і «одвітом» минало не менше року, а зміст зводився переважно до того, що жодного діалогу бути не може, та й не дуже воно потрібне, це об’єднання. Перерозподіл майна фактично завершився. Перехід парафій із рук в руки — вже не звичайна практика, як це було десять років тому. Та й сам поділ церкви — наслідок, або, якщо хочете, — симптом, поділу суспільства. Або, що приємніше, симптом нашого світоглядного плюралізму. Від якого суспільство не страждає, доки політична ситуація в країні не стимулює як далеких, так і близьких до церкви людей розігрувати конфесійну карту.

Звісно, церква страждає від поділу. Страждає інституціонально, політично, страждає її майно. Священики й цілі парафії переходять із конфесії в конфесію, не погодившись із єпископом, під тиском своїх же парафіян або місцевих царків. Влада, прикриваючись «поділом», перешкоджає просвітницькій, господарській і навіть власне душпастирській діяльності церков. Об’єднавшись, виступаючи єдиним фронтом, церква могла б поліпшити своє становище.

Але церкви навчилися з цим жити, укладаючи ситуативні союзи з сильними світу цього. Ми також навчилися з цим жити і навіть знаходити в цьому переваги, — кожна людина може вибрати собі парафію, яка відповідатиме її поглядам. Вони в нас різні, такими залишаються, і це не дуже заважає нашій гіпотетичній «єдності». І не допомагає. Навряд чи хтось серйозно сприйме заяви наших церковників про те, що єдина церква об’єднає суспільство. По-перше, не об’єднає. А по-друге, не буде в Україні єдиної церкви, навіть якщо об’єднаються всі православні деномінації. Часи єдиної державної церкви, яка об’єднує все або майже все населення країни, минули. І краще б не поверталися.

Це не означає, що об’єднуватися не треба. Це означає, що в об’єднанні як такому немає соціальної необхідності прямо тепер. Щоб не було захоплень храмів і насильства на цьому грунті, досить дотримуватися законів, а ієрархам — відповідати за дії підопічних. Немає в ньому особливої потреби навіть всередині церков, які знаходять певні зручності у власному статусі. УПЦ КП міцно стала на позицію ізоляції й очікування — колись автокефалію української церкви буде визнано за фактом, як це неодноразово бувало в історії православ’я, і УПЦ КП буде визнана як помісна церква. Це цілком може статися, якщо держава Україна проіснує досить довго. Адже визнання інколи доводиться чекати понад століття.

Московський патріархат, загалом, теж влаштовує вичікувальна позиція і, відповідно, тимчасові рішення. Тільки там розраховують на прямо протилежне — що Україна як незалежна держава не проіснує досить довго. Його влаштовує невизначений статус УПЦ і одна альтернатива у вигляді неканонічної церкви з яскравим, але єдиним свого роду лідером, який у потрібний момент стає союзником проти серйозніших загроз. Насамперед — константинопольської експансії.

Перспектива заявленого діалогу не обнадіює, бо умов, на яких було б можливим об’єднання, не виконає ні одна сторона, ні інша. Нагадаю, що основною своєю умовою УПЦ КП називала «розрив» УПЦ з «Московською церквою», а для УПЦ залишається неприйнятною постать патріарха Філарета. Зате патріархові Філарету, у свою чергу, краще бути першим у Києві, ніж другим у Римі (неважливо, в якому Римі — другому чи третьому), а Московському патріарху хочеться бачити в Києві «наш Єрусалим» — ну що це за Римська імперія без свого Єрусалима?

У цьому ключі нинішнє рішення про початок переговорів видається одночасно логічним і безперспективним. Об’єднання — як лінія горизонту — постійно у полі зору і принципово недосяжне. А церковні діалоги — справа забарна. Доки процес об’єднання в тій чи іншій формі триває (або імітується), втручання ззовні неприйнятне. Обидві сторони можуть розраховувати, що на час переговорів вони утримають статус-кво. У цьому зацікавлений як патріарх Філарет, затиснутий між патріархами Московським і Константинопольським, так і УПЦ, частина якої трохи приголомшено спостерігала за візитом власного патріарха в Україну. Характерна відсутність реакції на цю подію з боку офіційних і напівофіційних «голосів» Московської патріархії — як у Росії, так і в Україні. Чи то для них це виявилося несподіванкою, і вони ще не вирішили, як до цього ставитися, чи то все йде за планом настільки чітко, що й говорити ні про що.

Втім, говорять. Причому так голосно, що складається враження — щось за цим шумом приховується. По суті, діалог ще не розпочався і, можливо, не розпочнеться взагалі. Зустріч, яка відбулася, — тільки пристрілювання. Рішення про початок діалогу ще тільки розглядатиметься на синодах обох церков. Але цей маленький крок подано публіці мало не як чудо Господнє.

Отже, це комусь потрібно. Наприклад, на тлі цього шуму візит константинопольської делегації якщо й не пройшов непоміченим, то набув зовсім іншого акценту. Який дозволив говорити, що візит цей узагалі не був пов’язаний зі зверненням УАПЦ, — просто собі «робочий візит для вивчення ситуації» (глава ВЗЦЗ УПЦ архімандрит Кирило), а також що «коли приймалося рішення про зустріч, про візит константинопольської делегації нічого не було відомо» (єпископ УПЦ КП Євстратій). Хоча саме вивчення обставин прохання про прийом у Константинопольську патріархію було метою візиту, а про те, що делегація Вселенської патріархії планує відвідати Україну, було відомо ще влітку. Але на тлі гучних заяв «учасників діалогу» УАПЦ зі своїми ініціативами загубилася й навіть стала трохи смішною. Нам нагадали, що УАПЦ — «маленька церковка», створена спеціально, щоб щось розвалити (в різних версіях вона «розвалює» різні церкви), її предстоятеля аж ніяк не можна порівнювати з такими могутніми постатями, як предстоятелі УПЦ і УПЦ КП, і заради цієї церкви ніхто не буде сваритися з самим патріархом Московським.

Не буде?

Насправді відповідь не така однозначна, як намагаються нам продемонструвати. Нагадаю, що в Естонської православної церкви парафіян було менше, ніж в УАПЦ тепер, — і все ж патріарх Варфоломій через неї посварився. Притому що жодних перспектив, окрім сварки, у нього тоді не було. Якщо не брати до уваги утвердження у своїх правах, певна річ: за традицією, помісні церкви окормлюють тільки віруючих, які живуть на канонічній території, обмеженій державними кордонами. Опіка над церквами, які перебувають поза канонічними територіями, — прерогатива Вселенського патріарха.

Україна для патріарха Московського Кирила — територія поєдинку з його основним суперником. Він уже не перший патріарх Московський, котрий піддає сумніву першість Вселенського патріарха. Але в нього більше енергії й політичної кмітливості. Поки що його підопічні працюють на двох основних напрямах: науково-богословському — вивчають «правомочність претензій» Вселенського патріарха на першість у православному світі, і публіцистичному: видання, близькі до Московської патріархії, за першої-ліпшої нагоди нагадують «турецькому патріарху» і нам усім про його статус бусурманського держчиновника, кількість парафіян, а також про те, скільки росіян щоліта залишає гроші у турецьких храмах. «Кому заборгував» тобто.

Допустити канонічне закріплення Вселенського патріархату в Україні у Москві не можуть аж ніяк. Заради цього там погодяться навіть на діалог із «розкольниками», під час якого доведеться називати патріарха Філарета «патріархом», а не «паном Денисенком». Надто високі ставки: без «української» частини претензії Московського патріарха на першість безпідставні, зате позиції Вселенського патріарха, крім традиції, підкріплюються ще й кількістю вірних. Похолодання у відносинах Росії і Туреччини виключає тиск на патріарха Варфоломія через його уряд (до такої практики вдавався патріарх Алексій), залишаються тільки церковні шляхи. І на них патріарху Варфоломію слід бути обережним. Нинішній патріарх Московський — добрий дипломат. Кожен крок патріарха Варфоломія українською землею — що крок сапера: будь-яке необережне рішення стане приводом до міжправославного скандалу, під час якого Вселенський патріарх може розгубити свої «права першого». «Українська партія» патріархів захоплює — спробуй не захопитися, коли так злітають ставки.

Але війна з території бойових дій має зовсім інший вигляд, ніж на картах генштабів і в репортажах ЗМІ. Тому хочеться вірити, що її не буде. Незалежно від того, вирішили УПЦ і УПЦ КП об’єднатися — чи затягнути час. Навіть у такому разі можливі маленькі, місцевого значення перемоги. Утвердження автономного статусу УПЦ, наприклад, як необхідна умова для ведення діалогу з «автокефалами» з УПЦ КП. Можна навіть помріяти, що в чернігівських або волинських селах перестануть ходити стінка на стінку «за храм». Навіть те, що непримиренні конфесії можуть «подружитися» проти зовнішніх загроз (хай навіть керуючись різними цілями), як і те, що нікому не хочеться воювати у себе вдома, — усе це втішні думки.

Побачимо, якою виявиться боротьба за мир.