Крок до несвободи

21 сiчня, 2021, 17:06 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Як можна любити українську мову і критикувати мовний закон

Крок до несвободи
© Колаж, ZN.UA

Після набрання чинності статтею 30 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», що зобов’язує бізнес надавати споживачам послуги за замовчуванням державною мовою, в Україні з новою силою спалахнули мовні суперечки. Я певен, що дискусію про примусову українізацію сфери послуг безперспективно розглядати поза ширшим контекстом. Бо насправді в центрі дебатів має стояти не питання мови, а питання міри легітимного втручання держави у суспільне життя та належних інструментів такого втручання.

Адже навряд чи хтось притомний сперечатиметься, що в Україні дійсно слід усіляко підтримувати «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України», як того вимагає стаття 10 Конституції України. Принаймні я ніколи не чув хоч скількись серйозних пропозицій скасувати чи змінити цю статтю. Тому питання полягає не в тому, підтримувати чи не підтримувати українську мову, а в тому, чи є державний примус належним та ефективним інструментом такої підтримки.

Мене, який ще пам’ятає Радянський Союз, що не дозволяв неодруженим парам селитися в спільному номері готелю, непокоїть не поширення української мови (яке я всіляко вітаю), а спосіб, в який її пропонує поширювати мовний закон. Мене турбує спокуса етатизму, на яку слабують українські патріоти, навіть ті, хто претендує бути інтелектуальними поводирями нації та клянеться у відданості ідеалам свободи.

Оскільки слово «етатизм» (від франц. état — держава) неукраїнське та багатозначне, поясню, що я маю на увазі, вживаючи цей термін. Для мене це насамперед культ держави. Це віра в державу як інструмент добра, прогресу та розбудови національної ідентичності. Це зачарованість могутністю Левіафана. Наївна віра, що він не вийде з-під контролю і не зазіхатиме на свободу.

У політичній філософії ідеології етатизму протистоїть ідея конституціоналізму. По суті, конституція має дві основні функції: 1) забезпечити ефективну конструкцію держави та 2) убезпечити окремих індивідів і меншини від надмірного втручання держави в їхнє приватне та суспільне життя. Конституціоналізм знає, що без держави-Левіафана настануть анархія та хаос, які перетворять життя людей на суцільне пекло. Але він також вірить, що Левіафана слід тримати на ланцюгу. Якщо його спустити з налигача, він може сказитися і почати нищити власних громадян у промислових масштабах, як це сталося зі сталінським СРСР чи гітлерівською Німеччиною. Чи перетворить посполитих на цифрових рабів, неабиякі успіхи в чому демонструє сучасний Китай.

Історично диспут між етатизмом і конституціоналізмом — це тривала суперечка між французами (а згодом і німцями) та англосаксами про належну роль держави в суспільстві. Про правильне співвідношення примусу та свободи. Про тривалу конкуренцію концептів державності, яка має забезпечувати насамперед Ordnung (порядок) чи Liberty (свободу).

Англосакси, особливо американці, традиційно з підозрою ставляться до того, що англійською називається big government: розширення повноважень уряду, зростання податків і збільшення кількості чиновників, втручання держави в особистий простір людини та намагання врегулювати життя громад і спільнот. Тому американський Білль про права починається з прямої заборони владі вчиняти певні дії: «Конгресові невільно видавати закони, що запроваджують будь-яку релігію чи забороняють її вільно сповідувати, закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду». Британські конституційні акти від Великої хартії вольностей до Білля про права 1689 року про те саме — обмеження влади монарха, який на той час уособлював державну владу. Британці, а згодом і американці, відчували: якщо Левіафана держави не скувати нормами права, не надягнути на нього кайдани конституції, він перетвориться на тоталітарне чудовисько. Тому наскрізною ідеєю Конституції США, якою були одержимі батьки-засновники, є ефективна система стримувань і противаг, аби жодна інституція, жоден посадовець і навіть народ як такий (we the people) не могли узурпувати владу.

Революційна Франція пішла іншим шляхом. Її пафос — не обмежити участь держави у житті суспільства, а навпаки, збільшити. Смертельний гріх старого режиму (ancien régime) не у надміру влади, а у зловживанні владою. Батьки Французької республіки свято вірили, що достатньо забрати владу з порочних рук монарха та аристократії і передати її до непорочних рук нації, держава почне служити благим цілям. Тому Французька (як пізніше і російська) революція, на відміну від Американської, ставила на меті насамперед заміну суверена, а не обмеження його впливу на суспільство та індивіда. Саме про це Ленін напише 1917 року: «Несомненно, самым главным вопросом всякой революции является вопрос о государственной власти».

Французька Декларація прав людини та громадянина, на перший погляд, аналог американського Білля про права, лише підтверджує мою думку. Декларація міфологізує «націю», наділяє її суб’єктністю та стверджує її абсолютний суверенітет. З цього логічно випливає, що закон (акт парламенту) є «виразником загальної волі» цієї самої нації, а не недосконалим компромісом недосконалих представників недосконалих людей.

Не дивно, що доктрину «національного суверенітету» узяв на озброєння та розвинув один із найталановитіших теоретиків націонал-соціалізму Карл Шмітт, «коронований юрист Третього райху». Нещадно та справедливо критикуючи парламентаризм першої третини ХХ століття, Шмітт заявляв: націю уособлює не парламент — її уособлює фюрер. А якщо нація — абсолютний суверен, то держава на чолі з фюрером не повинна мати жодних обмежень у досягненні своїх цілей… І як результат — газові камери, Голокост, тисячі зруйнованих міст, десятки мільйонів жертв і сотні мільйонів скалічених доль…

Та повернемося до сучасної України. На жаль, з ухваленням мовного закону Україна виразно стала на французький шлях. Держава в очах його ідеологів є інструментом розбудови та консолідації нації. Не даремно Національну комісію зі стандартів державної мови скальковано з французької Академії, яка утворилась у часи розквіту французького абсолютизму під протекторатом славнозвісного кардинала Ришельє з метою «невтомної турботи про унормування нашої мови, плекання її чистоти, красномовності та придатності для праці в царині науки і мистецтв». Показово, що Французька революція, яка надихалася пафосом радикальної зміни держави та суспільства і навіть запровадила була нове літочислення, перервала існування академії лише на десять років. Бо якщо щось і єднало Ришельє, Людовика XІV, Робесп’єра та Наполеона Бонапарта, то це візія потужної, уніфікованої та централізованої Франції.

Натомість ані в Британії, ані у США ніколи не було аналога французької Академії. Мова стандартизувалась і змінювалася в органічний спосіб. І тепер стандарт британської англійської визначає не якась урядова інституція, а саме життя.  Cambridge English Corpus та Oxford English Corpus — бази даних, що містять більше мільярда слів та виразів кожна, радше фіксують стан розвитку мови, а не визначають його. Якщо слово чи вислів вживаються енну кількість разів, вони стають нормою. Тому англійці геть не комплексують, що в їхній мові стільки запозичень із французької — мови головного ворога та конкурента впродовж століть, — іноді навіть відвертих кальок як, наприклад, coup d'état чи raison d'être. Це принципова відмінність від французького підходу, де норматив мови визначають науковці, а не саме життя. Наразі навіть BBC відмовилася від орієнтації на єдиний стандарт англійської, сформований у трикутнику Лондон—Оксфорд—Кембридж. Врешті-решт не варто забувати, що сучасна англійська розвинулася з мови завойованих англосаксів, яка в органічний спосіб перемогла англо-французьку мову норманських завойовників.

Така сама англосаксонська логіка лягла в основу рішення Верховного суду США у справі Meyer v. Nebraska, яким суд визнав неконституційним закон штату Небраска, що обмежував навчання іноземними мовами. Перша світова війна породила у США потужну хвилю антинімецьких настроїв, схожих на антиросійські сентименти сучасної України. 1918 року штат Небраска ухвалив закон, яким забороняв навчання будь-якою іншою мовою, крім англійської, до 8-го класу включно. Насамперед цей закон був спрямований проти американців німецького походження, які тоді становили й досі становлять у США найбільшу етнічну групу. 1920 року вчителя лютеранської школи Роберта Меєра застукали на викладанні Біблії німецькою 10-річному Раймонду Парпату. Місцевий суд оштрафував Меєра. Верховний суд Небраски підтвердив покарання.

Натомість Верховний суд США встав на захист Меєра. У своєму рішенні суд проголосив: «Немає сумніву, що держава може зробити багато і піти дуже далеко, аби поліпшити фізичну, психічну та моральну якість своїх громадян. Однак громадяни мають певні засадничі права, які державі слід шанувати. Конституційний захист охоплює всіх, хто від народження говорить англійською або іншими мовами. Напевно, було б великою перевагою, якби кожен розумів нашу щоденну мову. Але до цього не можна примушувати методами, які суперечать Конституції, — бажаної мети не можна досягати забороненими засобами».

Саме з цих позицій можна і потрібно критикувати положення українського мовного закону. Як на мене, приписуючи всім надавачам послуг (а це мільйони громадян) говорити зі споживачами за умовчанням українською, закон пускає державного Левіафана в надто інтимну й делікатну сферу усного мовлення. Якщо для письмового перекладу державною мовою сайтів, інструкцій, написів на упаковках, цінників та рекламних проспектів бізнес може найняти перекладача — і це абсолютно виправдано, то стаття 30 мовного закону зобов’язує надавачів послуг особисто говорити українською. Ба більше, логіка закону ставить на порядок денний питання, якою саме українською мають говорити продавці-консультанти, перукарі, працівники техпідтримки та банківські клерки. Пристрасті, що недавно розгорілися навколо невинного рекламного допису у Фейсбуці одного з одеських ресторанів, свідчать, що навіть суржик може розглядатися не як лабораторія, де продукуються та випробовуються нові форми української, а як зазіхання на «канонічну українську».

Є хвороби, які ефективно лікуються пігулками держпідтримки, а є такі, де справді потрібен скальпель санкцій та репресій. І якщо ворожа пропаганда й інформаційні диверсії заслуговують на оперативне втручання, українізацію набагато ефективніше проводити пряником, а не батогом. Заохоченнями та пільгами, а не штрафами. Особливо коли держава вкрай слабка, а її репресивний апарат (який сором’язливо називають правоохоронними органами) не може забезпечити навіть масковий режим чи дотримання швидкісного режиму на дорогах.

Діяльність українського культурного фонду, Українського інституту, державна підтримка українського театру та кіно, оновлення та поповнення книжкового фонду бібліотек через закупівлю сучасних українських книжок, державне фінансування перекладів українською, створення відкритої онлайн-бібліотеки аудіокнижок української класики та світової класики в українському перекладі, податкові пільги для творців та видавців українського контенту — це лише кілька прикладів державних «пряників», що не обмежують свободу вибору мови спілкування. Виправдана така позитивна дискримінація щонайменше з двох причин: 1) ніхто, окрім української держави, не підтримуватиме розвиток української мови та української культури, і 2) така підтримка є сатисфакцією за століття упослідження та примусової русифікації (від Валуєвського циркуляру до розвалу Союзу, за винятком часів визвольних змагань та політики «коренізації» 1920-х).

Але навіть якщо хтось вважає французьку модель підтримки та захисту національної мови (втілену в законі Тубона) кращою за англосаксонську, варто пам’ятати, що вона приносить результат тільки за наявності ефективного державного апарату, якому довіряє більшість населення. Це КНР із її ресурсами та бюрократичним апаратом може ефективно перетворювати уйгурів на «правильних» китайців. Чим завершилася «полонізація» та «пацифікація» українців як у першій, так і в другій Речі Посполитій, в Україні мали б знати…

Не дарма на початку цієї статті я згадав про спомини своєї радянської юності. Шлях від регулювання мови надання послуг приватним бізнесом до визначення, хто і з ким може селитися в готельних номерах, не такий уже довгий. Шлях до несвободи — це дорога, що веде вниз. Іти нею легко. Не встигнеш зробити перший крок, спустити Левіафана з ланцюга, — і держава непомітно починає перетворюватися на буцегарню. І тоді, аби не стати рабом, залишається тільки знову повставати і знову проливати кров. Не дарма саме Франція з її культом етатизму стала країною, яку майже два століття лихоманило від повстань та революцій.

Ба більше, слід пам’ятати, що влада в Україні — перехідний прапор. Учора він був у руках політичних лідерів, які начертали на ньому «Армія, мова, віра»; сьогодні його тримають ті, чиє кредо зводиться до лаконічного «Какая разница»; питання, хто підхопить прапор влади в Україні завтра, відкрите. І чи не матимуть завтрашні можновладці морального права від імені більшості (хоча президент і правляча коаліція далеко не завжди репрезентують більшість) розвернути мовну політику на 180°, ухваливши аналог закону Ківалова—Колесніченка?

Дивно, що в країні, яка б ще мала пам’ятати задушливу атмосферу «совка», яка заплатила мільйонами життів за тоталітарні експерименти, котрі мали на меті змінити людську природу, щеплення від авторитаризму виявилося не таким тривким, як можна було сподіватися. Що ми наївно віримо — то СРСР був злочинним, а наша рідна українська держава (яка перетворила українців на одну з найнещасніших націй у світі) приречена бути інструментом добра, прогресу та розбудови національної ідентичності. Що в ній не причаївся тиран-левіафан…

На жаль, причаївся і вже навіть не надто маскується. Бо в мовних патрулях, до яких закликають записуватись у соцмережах, я — з моїм радянським бекграундом — безпомилково впізнаю реінкарнацію комсомольських патрулів, які в моєму дитинстві ганяли патлатих неформалів та перешкоджали молоді ходити на Великдень до церков. За всієї любові до української мови та культури чи, радше, саме через цю любов я вірю, що свобода дорожча. Врешті-решт, мова, як і людина, аби квітнути, потребує насамперед любові, а не примусу; підтримки, а не репресій; свободи, а не регулювання; геніальних творів, а не мовних патрулів…

Більше статей Геннадія Друзенко читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК