Крісло без ніжок

Посада голови Київської облдержадміністрації — хороший трамплін у велику політику, що й продемонструвала екс-губернаторка ОДА, а нині — голова секретаріату президента Віра Ульянченко. Відтоді як Віра Іванівна, завдяки президентському призначенню, 19 травня благополучно пересіла у крісло голови СП з губернаторського, останнє було незайняте близько чотирьох місяців і за цей час стало предметом торгу та пожадань багатьох.

Варто згадати, як під час мусування питання про нового керівника виконавчої влади Київщини «несподівано» нагадав про себе екс-прем’єр Валерій Пустовойтенко, що його, як стверджують обізнані люди, активно підтримував у цьому прагненні знатний бютівець Богдан Губський. Втім, у секретаріаті президента без належного пієтету поставилися до гарячої турботи пана Губського про долю пристоличної території. І зовсім не тому, що раптом затурбувалися про збереженість решток «нічийної» землі. Просто ні для кого не секрет, що керівникові секретаріату Вірі Ульянченко хотілося б у «своїй» області мати «свою», особисто їй віддану людину, щоб і надалі наглядати за справами у стратегічно важливому регіоні. Внаслідок такого розкладу кандидатуру Валерія Пустовойтенка, запропоновану прем’єр-міністром України і лідером Блоку Юлією Тимошенко, не затвердили на президентському рівні.

Наступна кандидатура, і теж від БЮТу, — мера м. Українка Павла Козирєва, слід гадати, взагалі вивела Віру Іванівну з рівноваги. Річ у тому, що молодий мер був, мабуть, єдиним, хто дозволяв собі відкриту опозицію в часи її губернаторства. Приводом до протистояння стало вилучення землі в міста Українки під будівництво окружної дороги навколо столиці і проектування мосту через Дніпро, після чого два головних опоненти конфлікту стали непримиренними ворогами. Звісно, важко повірити, що досвідчені в інтригах вищі чиновники Кабінету міністрів не розуміли очевидного: кандидатура Павла Козирєва непрохідна. Швидше за все, це було просто «пристрілювання» у затяжній війні за крісло губернатора столичної області. У війні, згідно із законами якої (а також згідно з чинним законодавством), кандидатуру на посаду голови виконавчої гілки влади подає прем’єр-міністр, а призначає — президент країни.

З такими правилами гри добре було б знайти компромісний варіант. Таким теоретично міг би стати голова Київської обласної ради Володимир Майбоженко. Адже Віра Іванівна вже ніби й забула, що недавно облрада забрала собі управління комунальною власністю області. Останнім часом Ульянченко і Майбоженко демонстрували підкреслено взаємну дружелюбність. Проте президент недвозначно продемонстрував свою настороженість у зв’язку з партійною приналежністю чергового кандидата в губернатори столичної області (мало того що сам В.Майбоженко — бютівець, то ще й цій партійній силі в облраді належить переважна кількість голосів).

Таким чином, під час «пристрілювання» у президента Віктора Ющенка (читай — у секретаріату президента, а отже — в його керівника Віри Ульянченко) був тільки один реальний кандидат на посаду губернатора Київщини — Віктор Вакараш. У липні 2006 року він отримав призначення на посаду першого заступника голови Київської облдержадміністрації і став надійною правою рукою губернатора. З травня нинішнього року Віктор Вакараш перебував у статусі виконувача обов’язків голови Київської облдержадміністрації, що, слід гадати, не було для нього межею мрій. Проте в кулуарах ОДА про нього практично одностайно відгукуються як про спокійного, тихого, старанного й передбачуваного чиновника, — погодьтеся, дуже цінні риси як для Віри Ульянченко, так і для Віктора Ющенка.

Проте «тихий» і «спокійний» Віктор Вакараш одного разу дозволив собі бути відвертим перед журналістами. Зокрема на запитання, чи зміг би він працювати в команді Павла Козирєва, якби того призначили керівником Київської ОДА, пан Вакараш відповів: «Я збираюся працювати у своїй команді». І, взагалі, недвозначно дав зрозуміти, що залишить облдержадміністрацію, якщо не буде призначений її головою. Напевно, Віктор Вакараш уже тоді багато що знав про майбутні кадрові зміни. І вони таки настали. Але — не зовсім із тими наслідками, яких так довго і терпляче він чекав. Точніше, зовсім не з тими.

17 вересня президент України Віктор Ющенко підписав указ про призначення Віктора Вакараша головою Київської облдержадміністрації. А вже наступного дня, 18 вересня, управління зв’язків з громадськістю секретаріату Кабінету міністрів проінформувало, що прем’єр-міністр Юлія Тимошенко не давала подання на призначення В.Вакараша головою Київської облдержадміністрації, Кабмін не обговорював цієї кандидатури, відповідно — кадрові питання не вносилися до порядку денного, рішення не затверджувалися, і цим призначенням президент грубо порушив Конституцію.

Проте 21 вересня перший заступник голови секретаріату президента Юрій Єхануров, наче нічого й не сталося, представив Віктора Вакараша активу Київської області як губернатора. Необхідність такого кроку вірний соратник Віктора Ющенка обґрунтував тим, що країна входить в осінньо-зимовий період і на чолі регіонів повинні стояти керівники, які б відповідали за ці питання. «Кому не подобається, може подавати до суду», — підкреслив президентський посланець.

Як у воду дивився вищий чиновник, а може — щось і знав про перспективи такого кадрового рішення. Бо вже наступного дня, 22 вересня, Окружний адміністративний суд Київської області зупинив указ президента України Віктора Ющенка про призначення Віктора Вакараша головою Київської облдержадміністрації.

Злощасне призначення головою Київської облдержадміністрації В.Вакараша оскаржать і в Конституційному суді України. Київська обласна рада направила відповідне звернення в цей орган. За це рішення на позачерговій сесії проголосувала та більшість обласних депутатів, якої так остерігався Віктор Ющенко. Правда, є інформація, що серед обласних депутатів, котрі голосували проти указу, були не тільки представники БЮТ, а й Партії регіонів, СПУ, Блоку Литвина... Що ж стосується бютівців, яких так недолюблює гарант Конституції, то гострий на язик заступник голови Верховної Ради Микола Томенко так прокоментував президентські посилання на необхідність призначення своїх людей у зв’язку в тим, що країна входить в осінньо-зимовий період: «Якщо Конституцію можна порушувати з початком зими, то що ж під час зими тоді треба робити?».

Є ще один нюанс у спірному призначенні В.Вакараша. Метушня навколо крісла губернатора області може стимулювати пожвавлення екс-губернатора Київщини Є.Жовтяка, який неодноразово привселюдно заявляв (зокрема і в судах різних інстанцій) про свої права на оскаржувану посаду. Тож перед Віктором Ющенком відкривається перспектива продовження захоплюючого серіалу «Аз єсмь царь!».

Ну а як же пан Вакараш? Звісна річ, доки триватимуть судові розгляди, він вважатиметься головою Київської обласної державної адміністрації. Втім, найрадикальніше налаштовані його опоненти заявляють, що він не має права не те що підписувати якісь документи, а й перебувати в губернаторському кабінеті... Отже, так довго й терпляче очікуваного Віктором Михайловичем свята не вийшло. Його нинішньому становищу не позаздриш. От уже справді: «До чого тут борщ, коли такі справи на кухні?». У великій грі майбутніх виборів довгождане губернаторське крісло, предмет пожадання багатьох, може розгубити всі свої «ніжки» — ті, здавалося б, вагомі аргументи, завдяки кількості і збігу яких старанного й слухняного чиновника все ж таки винесло нагору. А без цих «опор» у кріслі губернатора легко можна втратити рівновагу.

Чи відчуває Віктор Вакараш, наскільки небезпечне його становище? Очевидно, так. Інакше звідки б з’явилися розмови про можливість відпустки? (Ідеальний варіант, слід гадати, — до президентських виборів.) А тут ще в кулуарах обласного «білого дому» не особливо криючись говорять про плани обласного депутатського корпусу своїми рішеннями урізати можливості виконавчої гілки влади в питанні управління фінансами. Але без таких «ніжок» надійне, на вигляд, крісло губернатора області цілком може перетворитися на якийсь несерйозний пуфик, із якого недовго й скотитися.