КРАЇНА ЗРОСТАЮЧИХ АНТИРЕЙТИНГІВ

Мабуть, якби не маловтішні результати присвяченого громадянській активності наших співвітчизників соціологічного дослідження, наведені й проаналізовані в попередньому номері «ДТ», це не заслуговувало б на особливу увагу. Та коли з’ясувалося, що понад вісімдесят відсотків українських громадян не залучені в активну політичну діяльність, більш як половина їх зовсім не відчуває такої потреби, а кожен четвертий громадянин України ні за які пряники й ні за яких надзвичайних обставин не підніматиме голос проти порушення своїх прав, з’явився привід для того, щоб остаточно не зануритися в стан похмурого песимізму. І що знаменно, завдяки дослідженням тієї ж таки соціологічної служби Центру Разумкова, проведеним нею з 18 по 28 жовтня нинішнього року в усіх регіонах України (опитано 2000 респондентів віком від 18 років). Попри те, що головними героями опитування разумковців були двадцять найвпливовіших політиків країни, цифри, які стосуються безпосередньо їх, куди менш цікаві, ніж показники графи «Важко відповісти». А вони красномовно засвідчили неабияке зменшення кількості тих, хто не може визначитися у своєму ставленні до сильних світу цього. Можливо, комусь це здаватиметься перебільшенням, але все-таки ризикнемо припустити, що зростання числа громадян, спроможних чітко висловити свої політичні симпатії та переваги, — похідна від вуличних виступів опозиції. І хоча до активних дій з обстоювання своїх позицій українське суспільство готовності не виказує, зміни, які визрівають в умах його членів, налаштовують на оптимістичний лад.

Інша річ, що відсотки, вивільнені за рахунок більшої визначеності в думці опитаних, перекочували в розділ «Не підтримую». І ось у цьому причин для оптимізму немає. Оскільки тотальне збільшення негативного рейтингу в усіх без винятку членів двадцятки говорить про одне: країна перебуває в надзвичайно глибокій політичній кризі. При цьому люди, що, очевидно, свідчить про прогрес суспільної свідомості, перестають уявляти собі владу як щось абстрактне, що, в найкращому випадку, асоціюється з першими особами держави. І починають персоніфікувати всі невдачі та прорахунки у владній політиці, покладаючи відповідальність за неспроможність політеліти знайти вихід зі сформованої ситуації на політиків із конкретними іменами та прізвищами, а не на владу загалом. Нинішній лідер (якщо не брати до уваги оцінку, виставлену в цій позиції Наталії Вітренко, яка практично зійшла з великої політичної арени та всеукраїнського телеекрана) всенародної непідтримки, Президент України, залишив на початок осені далеко позаду тих, хто трохи менше року тому, на початку нинішнього року, випереджав його в цьому антихітпараді. Так, якщо зазирнути у відповідні таблиці, складені за підсумками соцопитувань ще в січні, можна побачити, що антирейтинг Леоніда Кучми досягав сорока відсотків, тоді як, скажімо, Петра Симоненка — 45,8, а Юлії Тимошенко — 58,1. І якщо минулого місяця Леонід Данилович ще міг похвалитися тим, що до січневого показника Юлії Володимирівни він не дотягує (у вересні главі держави не довіряли 57 відсотків), то вже в жовтні він наздогнав і перегнав свого непримиренного опонента (тих, хто не довіряє Президентові, в цьому місяці стало 58,5 відсотка).

Заради справедливості слід відзначити, що динаміка зростання негативного ставлення з боку громадян у Леоніда Кучми одна з найнижчих. Порівняно з вереснем, приріст президентських антипатиків становив лише півтора відсотка й сумірний хіба що з аналогічною цифрою в показниках лідера «Нашої України» Віктора Ющенка (0,4 відсотка) та київського градоначальника Олександра Омельченка (1 відсоток). Рівень підтримки в Президента також майже стабільний: якщо плюсувати тих, хто підтримує дії Леоніда Даниловича повністю, і тих, кому подобаються лише окремі його вчинки, то у вересні вимальовується 35,7 відсотка, тоді як у жовтні — 34,6. Проте пояснюватися така «застиглість форм» може тим, що від Президента останнім часом у цій країні мало що залежить, тож від нього вже нічого не чекають, що, у свою чергу, допомагає уникнути обманутих ілюзій.

А тим, кого народ вважає найбільш дієспроможним, доводиться розплачуватися відсотками рейтингів, що тануть прямо пропорційно до погіршення ситуації в країні і, будемо справедливі, посильного внеску рейтингоносця в це погіршення. Нікуди не подінешся, знову виникають асоціації з масовими вуличними акціями, доповнені думками про активне формування в країні «єдиного інформаційного простору», коли виявляєш, що найбільший приріст показника в графі «Не підтримую» навпроти прізвища Віктора Медведчука. Природа не терпить порожнечі, й малозначне підвищення антирейтингу Президента компенсується дуже відчутним зростанням кількості тих, хто негативно ставиться до діяльності глави його адміністрації, — у жовтні таких стало на 11,2 відсотка більше. Майже сорок вісім відсотків антипатиків, зібраних Віктором Володимировичем нині, коли московські політтехнологи пропонують лідеру СДПУ(о) утримуватися від публічності, мимоволі порівнюєш із тридцятьма двома відсотками, які він мав тоді, коли носив костюм Діда Мороза. І якщо в людей вистачає мудрості зрозуміти: політична цензура в Україні існує, то можна припустити, що цієї мудрості вистачить і для того, аби здогадатися, чиїми зусиллями її запроваджено. А цифри й цього разу говорять самі за себе. За результатами соцопитування разумковців, 46,4 відсотка респондентів переконані, що політична цензура є, ще 27,2 — вважають, що вона «швидше, існує», і лише 4,2 відсотка опитаних свято вірують, що її немає.

Привертає до себе увагу й тенденція до зниження рейтингу лідерів опозиції. Тих, хто повністю або частково підтримує дії Олександра Мороза, стало, порівняно з вереснем, менше на 4,7 відсотка, Юлія Тимошенко втратила 5,4 відсотка симпатиків, Петро Симоненко — 1,6. І тільки рейтинг Віктора Ющенка не підвладний ні малорезультативності акцій протесту, ні звинуваченням у непослідовності, м’якотілості й безініціативності. Збільшившись, порівняно з вереснем, на півтора відсотка, рейтинг довіри лідера «Нашої України» досяг рівня, який перевищує січневий показник, — шістдесяти відсотків.

Ну і, ясна річ, не можна залишити без обговорення ще одну групу товаришів — кандидатів на прем’єрську посаду. Якщо виходити з формальних показників, то намір замінити нинішнього главу уряду більш «прогресивною» постаттю можна виправдати зниженням рейтингу Анатолія Кириловича. Тоді як сумарний показник, що відбиває кількість шанувальників у суспільстві його прем’єрської майстерності, у січні становив 57,3 відсотка, то тепер він упав до 51,9. І тих, хто не довіряє Анатолію Кінаху, стає дедалі більше: 18,4 на початку року, 25,7 у вересні, 32,4 в цьому місяці. Але весь фокус у тому, що в інших кандидатів у прем’єри справи ще гірші. Так, Миколі Азарову довіряють 17,1 відсотка, Олегу Дубині — 20, Віктору Януковичу — 12,5. Але й ці цифри не спроможні вразити так, як кількісний показник у графі «Не знаю такого», що стоїть навпроти прізвища глави Донецької облдержадміністрації, — 61,5 відсотка. На цьому тлі блякнуть дубинівські 41,1 відсотка й азаровські 45. Утім, зроблені Віктором Федоровичем останнім часом титанічні зусилля з медіа-розкручування (підконтрольність ЗМІ, у яких він «світиться», лише підтверджує припущення «ДТ» про зародження дружби між лідером донецького краю та лідерами СДПУ(о)) на час затвердження кандидатури прем’єра багато чого можуть змінити. Та й хто в нас серйозно ставиться до думки громадян при ухваленні настільки важливих політичних рішень? Утім, якщо ця думка й далі набиратиме дедалі чіткіших і ясно виражених форм, хтозна, можливо, у цій країні почнуть зростати не тільки антирейтинги.