КОНСТИТУЦІЙНА НІЧ І КОНСТИТУЦІЙНИЙ МОРОК

Чергова сесія Верховної Ради завершила свою роботу, поставивши крапку на ... власній перспективі. За те можна було б не переживати, якби йшлося про долю окремих депутатів чи навіть усіх разом. Але ж не в них проблема, вони — лише інструмент для руйнування Конституції, не зовсім вдалий матеріал для загати проти безправ’я і диктатури.

Суть того, що відбулося 14 липня цього року, найкраще можна зрозуміти, порівнюючи реакцію на результати цього дня і події чотирирічної давності, ранку 28 червня 1996 року. Тоді, після виснажливої шестирічної боротьби і доби безперервного засідання парламенту, керівник Верховної Ради в своєму заключному слові говорив про значення Конституції для держави, дякував за роботу тим, хто її підтримав, і тим (в т.ч. і Президенту), хто проти неї боровся законними і незаконними способами. Тепер директор-розпорядник парламенту О. Волков після голосування у першому читанні змін до Конституції, даючи інтерв’ю журналістам, оцінку зробленому не міг висловити без нецензурщини, намагаючись переконати людей, ніби олігархи не бояться втрати імунітету, на відміну від лівих.

Прийом простий до непристойності. О. Волков грав роль неотесаного матірщинника не випадково. Він має добру підготовку, запас слів і аргументів для того, щоб інакше відстоювати свою позицію. «Ми не такі дурні, як з виду», — інколи жартує Борис Олійник. Роль простачка знадобилася, щоб дійти до люмпенізованого обивателя з потрібною «установкою»: ніби дискусія впродовж кількох місяців в парламенті, інших політичних сферах велася довкола одного питання — депутатської недоторканності. Відбувалося цинічне загравання із затурканою частиною населення, якій не відомо, що задовго до референдуму депутати самі внесли проект змін до Конституції з приводу недоторканності, стосовно якого Конституційний Суд ніякого рішення так і не прийняв. Загравання, аби середньостатистичний обиватель не запідозрив, що позбавлення імунітету — лиш прикриття істинних намірів, маскування конституційного перевороту, в результаті якого з рук в т.ч. й депутатів Президент, його оточення одержать нічим не обмежену владу, запровадять де-факто кланову диктатуру. А імунітет О. Волкова і невеликої групи таких, як він, абсолютний. Він захищений Президентом та створеною ним системою влади, яка на практиці багато в чому суперечить Конституції.

І ще одна паралель на довершення оцінки. Чотири роки тому, після голосування Конституції в цілому, депутати організували овацію, були квіти, сльози, нічим не приховане торжество спільної перемоги в ім’я народу, держави, їхньої перспективи. А нинішнього літа після голосування в сесійному залі запала траурна тиша. Згвалтована більшість, виявляється, все усвідомлювала.

Того ж дня до сесійного залу дійшов прес-реліз з Конституційного Суду України. Вищий орган конституційної юрисдикції прийняв важливе рішення, яке стосується зміни балансу влади не на основі принципу конституційності, а на основі принципу доцільності. Доцільності, визначеної ( на жаль, і для Суду) справжніми ініціаторами референдуму. Так є.

Суд, фактично, намагається стати над Конституцією, над парламентом, уникаючи, між іншим, виконання своїх безпосередніх функцій. А це теж карається законом.

Така політична оцінка рішення Суду. Вона, повторюю, не відкидає обов’язковості виконання самого рішення. Однак «обов’язковість» зовсім не синонім поняття «правова обгрунтованість». Та і сам КС в особі його речника під час прес-конференції підтвердив, що він керувався не юридичною, а політичною фабулою питання, бо якби, мовляв, Президент не висловився некоректно щодо депутатського проекту, то рішення КС було б іще суворішим. Виходить, рішення суду приймалося під стороннім впливом, тобто необ’єктивно.

Конституційна реформа назріла, так каже Президент, посилаючись на результати референдуму, точніше кажучи, на штучно придуману та організовану підставу. Та вже коли «реформування» не уникнути, то це має стосуватись усього документа, це має бути усунення найбільшої (впродовж десятиліття) вади механізму державного управління — слабкої взаємної відповідальності і взаємодії між парламентом та урядом. «Ініціатори» референдуму, провівши як «волю народу» створення двопалатного парламенту, не врахували, що такі інститути запроваджуються в країнах, де центральна виконавча влада в особі уряду сильна і потребує стримувань з боку обох палат і що сумарно обидві палати наділені більшими повноваженнями, ніж однопалатні парламенти. Тобто, йдеться про баланс сильних гілок — законодавчої і виконавчої.

Наші «реформатори» перехід до двопалатності розуміють лише як засіб послаблення парламенту, на досвід інших країн вони дивитися не бажають. А навіщо? Ще ж повноваженнями ділитися доведеться. Краще вже так, як робиться, явочним порядком: балансу влади досягти не урівноваженням сильних гілок, а підпорядкуванням їх одному центру (Президентові та групі олігархів разом з «силовиками»), себто завдяки ослабленню обох гілок влади.

Результат буде плачевним. В Україні і без того уряд у своїх повноваженнях пригнічений, паралізований президентськими структурами. Вони ж — АП та держадміністрації нижчого рівня, маючи всю повноту влади, не несуть за неї ніякої відповідальності, стоять на сторожі влади взагалі. Влада бореться за владу і ні за що інше.

Не варто посилатися на європейський досвід організації державного життя. Сучасна Україна в європейське співтовариство інтегрується більше балачками, аніж справами та перейманням перевіреного досвіду. Варто зважити на те, що при двовладді у виконавчій гілці та при ослабленому парламенті влада стає сильною сама для себе, але її інтереси чим далі більше розходяться з інтересами народу — джерела влади.

У спосіб, пропонований «ініціаторами», створюються умови для розбещеності владців, які відчувають свою безкарність. Як в центрі, так і на місцях чиниться сваволя від безкарності, переслідування не лише за політичну позицію, а й взагалі за сміливі, власні погляди. Де вже тут розвиватися підприємництву, середньому класу, займатися своїми справами керівникам і технологам виробництва. Владу це не цікавить. Вона чатує на свій інтерес. В таких умовах корупція не може не розвиватись, бо вона сама стає і наслідком, і невід’ємною та необхідною умовою існування такої влади, якою сьогодні вона є в Україні.

Канцлер Бісмарк колись радив учитися на чужих помилках. Якщо проаналізувати матеріали високих зібрань з приводу адміністративної реформи, то можна вловити намір формувати верхню палату з губернаторів. Може, варто було б придивитися до сусідньої Росії, де подібний досвід не виправдав себе?

І це в Росії — євроазійській державі. Ми ж весь час чуємо розмірковування про європейський вибір України.

Те, що намагаються вибудувати в системі влади в Україні, ніякого стосунку до Європи не має. Воно, швидше, схоже на дію кровних зв’язків, таких, як чеченські тейпи, з тією лише різницею, що роль родових общин в Україні виконуватимуть кримінальні, напівкримінальні клани або силовики.

Світовий досвід засвідчує, що чим жорстокіша диктатура застосовується як форма державного управління, тим більше у її достойників риторики про захист державності, патріотизм, «волю народу». Сьогодні ця риторика через контрольовані загальнодержавні ЗМІ глушить будь-яку думку, що не збігається з думкою ініціаторів. Щоб приховати справжні свої наміри, вони час від часу приречено розводять руками — народ, мовляв, вимагає. Який «народ» вимагає, — відомо. Щоправда, відома трійця ініціаторів теж може послуговуватись поетичним «Я єсть народ...», але ж при тому варто було б приєднувати і наступне — «...якого правди сила»... А чи на правді тут все побудовано?

Реакційні дії в Україні щодо зміни балансу влад діаметрально протилежні тим, що простежуються нині в Європі. У Франції, наприклад, дійшли висновку про необхідність скорочення терміну президентства. В Італії референдумом (!) підтверджена пропорційна система виборів. Молдова зробила вибір на користь парламентської республіки. Країни Балтії — або парламентські, або з президентами, які мають повноваження європейського зразка.

Що спільне в європейських країнах — це сильні уряди, сильні прем’єри. Їх знає світ, запам’ятовують співгромадяни. В Україні ж їх знають завдяки то ув’язненню, то переслідуванню, або й не можуть запам’ятати через часті зміни. Це не управління державою, швидше — «довга лоза», при якій останніми стрибають важкі олігархи.

Знову повертаюсь до дозволених у ЗМІ висловлювань щодо поразки авторів альтернативного проекту. По-перше, не поразки. А по-друге, якщо говорити про поразку, то програли не Шишкін, Мороз, Головатий та інші. Програв народ України. Це тепер. А в недалекому майбутньому — це колосальна поразка Л.Кучми і його прісних. Адже узурпація влади — загроза не лише демократичним засадам управління. Це, перш за все, протидія економічному розвитку, застереження для потенційних закордонних партнерів з виробництва і бізнесу. Неправовий шлях зміни правил поведінки в державі неприйнятний для світу. Такий шлях не дає гарантій нікому, найперше — закордонному бізнесу. Тому слова: інвестиції, Європейський Союз, рівноправне співробітництво тощо — ще певний час для України, на жаль, залишаться лише словами.

Трагедія України в тому, що зміна балансу влади здійснюється на догоду тим, хто над усе ставить власний інтерес, а взаємини вимірює лише грішми. «За гроші можна купити все!» — цей принцип сповідується ними не лише під час нормативного чи організаційного забезпечення своїх намірів, а й при їх сутнісному впровадженні в систему суспільних відносин. Бо якщо в першому випадку вони легко переконуються в достовірності названого принципу (а в доведеному до злиднів суспільстві цього досягти не важко), то в другому — в організмі суспільних відносин — цей принцип сіє ті ракові клітини, які згодом перероджують весь організм, нищать вкрай необхідні для благополуччя людей засади духовності, довіри, патріотизму, бережливого ставлення до навколишнього середовища, часткою якого людина і є. Сьогодні це здається віддаленою небезпекою, але людство розвивається стрімко і поки що в тупиковому напрямку. Такого висновку дійшли світового рівня аналітики з Римського клубу та учасники Всесвітньої конференції глав держав в Ріо-де-Жанейро. Сліпе наслідування чужого прикладу, можливо, і наблизить процвітання купки достойників, але суспільству нічого доброго не принесе і далі розводитиме інтереси суспільства і влади.

Осмислити сьогодення, визначити перспективу, уявити загальне, а тоді вже братися за деталі та їх правове оформлення — це завдання всіх гілок влади, якщо вона, звичайно, здатна на таку високу роль. Немає кроків «ринкових» чи «не ринкових», які посилюють чи послаблюють владу, — такі порівняння годяться для аналізу частковостей. З позиції влади, єдиним критерієм оцінки намірів і механізмів їх забезпечення є користь або зло для народу і окремої людини. Гірше буде чи краще народові — цим виміром повинен керуватися представник влади.

Наміри змінити Конституцію цікаві також з позиції аналізу змін інтересів соціальних груп нашого суспільства. Те соціальне розшарування, яке відбулося протягом останніх років, шукає собі адекватних форм державного управління. Парламентська більшість тут відіграє роль підсобного інструменту. За нормальних умов так не повинно бути, але в Україні вони — умови — не нормальні. Однак, важливіше інше, — перерозподіл влади здійснюється в інтересах окремих, малочисельних груп суспільства, яким надаються переваги і привілеї (в широкому розумінні цих визначень). У недалекій перспективі це неминуче призведе до проблем у економічній та соціальній сферах, до виникнення протиріч всередині держави та на міждержавному рівні і потребуватиме пошуку інших механізмів державного управління, інших політичних рішень. В нашому випадку, це значною мірою означатиме повернення до тих норм Конституції, які сьогодні кон’юнктурно намагаються нищити.

Один з відомих політиків, який доклав немало зусиль до формування нинішньої системи влади, розмірковуючи про ситуацію після голосування президентських поправок до Конституції, висловився про потребу змиритися з існуванням сильної політичної влади, яка диктує свої вимоги, в т.ч. через «адміністративний ресурс», констатувавши що КС лише юридично «оформляє» існуючі політичні тенденції. Справді, цього заперечити не можна. Однак нелогічно було б сподіватися, що люди, здатні думати, залишаться байдужими до того, в який бік зорієнтована воля влади. Коли цих людей підштовхують до прірви специфічно продуманою адмінреформою, намаганням узаконити відмивання награбованих на престижному майні та землі капіталів, то вони змушені будуть проявити і власну волю, котра, зрозуміло, буде протилежною владній. Скоро це станеться чи ні, — не варто гадати. Суспільні процеси розвиваються за власною логікою, в історії вистачає прикладів, коли незначний, здавалося б, фактор так прискорював зміни, що те, яке здавалось непорушним, вменш ставало нікчемним. І чим міцнішим здалеку та «згори» здавався «Олімп», тим стрімкіше він ішов у небуття. Залишалася незмінною основа розвитку суспільства — розумно продумана організація корисної людської праці. І залишаться з гідністю ті, хто не прогинався разом з «генеральною лінією», яку ведуть не зовсім тверезі політичні єфрейтори.

Завершуючи аналіз продовження історії з Конституцією, варто було б торкнутися чи не найважливішого аспекту державного управління — рівня довіри народу до влади. Можна нескінченно запевняти людей вустами підгодованих центрів політичних та соціологічних досліджень у правдивості рейтингів популярності політиків та структур влади. Можна всоте згадувати про референдум як волю народу, який знає, що її не було, і знає, що той, хто про те каже, також цілком усвідомлює облудність своїх слів. Можна вигадати економічне зростання і дискутувати щодо точності показників та їх передумов на телеекранах перед усім громадянством, котре на власному досвіді складає всьому тому справжню ціну. Можна доводити людям, як їм необхідні зміни до Конституції, але на тлі загальної неправди це лиш утверджуватиме закоренілий висновок «закон як дишло...»

В житті країни справді бувають періоди, коли потрібно, централізуючи, посилювати виконавчу владу. Але то ненормальні періоди, тим паче якщо їх ненормальність самою владою і створена. Влада — це накладення сконцентрованої волі громадянства — сильної волі — на волю окремої людини. Якщо вона через зневіру не сприймає такого насильства, то вона не сприймає і влади, а через неї і держави. А якщо так, то рано чи пізно вона намагатиметься звільнитися від такого насильства, бо воно робить її невільною в усіх проявах життя.

Це закономірність, яку ще ніколи і нікому в історії не вдалося обійти.

Гучно зрежисовані події довкола Конституції не спростували, однак, прозаїчного висновку: в Україні політична ситуація радикально не змінилась. Події (президентська кампанія, «оксамитове шахрайство», референдум, імплементація) поглибили і закріпили статус-кво, не змінивши суті суспільних відносин. Закріплення ж пройшло «згори», що широкі суспільні кола цікавить хіба як сюжет звичайних новин.

Бо що в соціальних відносинах змінилося внаслідок референдуму? Його зміст відбився на суті цих відносин, навіть якщо результати імплементуються в Основний Закон? Ні, все залишилося по- старому, засвідчуючи, між іншим, що соціальної потреби в референдумі не було, що «згори» інструментом референдуму закріплювалися лише корпоративні інтереси. Відбулася формалізація того, що існувало і до проведення кампаній.

Одначе при тому стався колосальний зсув політичних структур. На маргінесні позиції відсувається парламент, а з ним і політичні партії, які реалізовуються саме в парламенті — центрі політичної дискусії. Початком цього зсуву можна вважати дві події: «спікеріаду», коли внаслідок використання позапарламентських, м’яко кажучи, незаконних механізмів розпочалося нищення парламенту, а також незаконне припинення трансляцій сесійних засідань у травні 1999 року.

Самовираження партій і міжпартійні дискусії потребують тепер інших форм, ніж це було в умовах передвиборних кампаній та в сесійній залі. Політична дискусія за схемою: «ліві — праві» втратила сенс, її час від часу підігрівають ляльководи, але сутички ці епізодичні, бо і ліві, і праві чим далі, то все більше бачать, що їхня дискусія — як відвернення уваги господарів, коли злодій заходить на подвір’я з тилу. Заходить і виносить усе, що має вартість, та в таких обсягах, що вже робить це не крадькома, бо майно — власне, держава — стає його власністю. Йому ще треба цей результат закріпити політично, знайшовши відповідні інституційні форми. Для того і з’являються бізнес-партії на зразок ДС чи СДПУ(о), тому вони й ідуть через парламент, ламаючи його під себе. Адже «згори» видно, що їм сам парламент ні до чого. Їм потрібна видимість політичного дійства тепер, бо під час виборів одних — котрі раптом стали чи не найвпливовішими — не існувало в природі, інших — не підтримали виборці, бо не знали що вони є взагалі. Тепер відчувають — є, бачать: ці беруть своє, прошкуючи через закон, мораль, право, інтереси громадян і держави. А весь інструментарій держави — до їхніх послуг. Це ще більше дистанціює суспільство від «верхів» та їхніх інституцій — Президента, уряду, парламенту, партій.

І партії, і суспільство втрачають парламент як середовище визначення домінуючих засад українського соціуму. Саме середовище замінити нічим, бо раніше його функцію виконували різноманітні партійні акції, їх адекватне висвітлення в ЗМІ. Тепер же, в багатопартійній Україні, ЗМІ стали рупором лише АП та господарів життя, на догоду їм, цензурована і вочевидь неправдива інформація не зачіпає, однак, душ людей, ще більше дистанціюючи суспільство «від верхів» і від політики загалом. На соціально-економічну кризу в Україні наклалася політична криза — криза зневіри в інституціях влади, в можливостях партій та їхніх лідерів.

Щось схоже простежувалось десять років тому, коли на маргінесні позиції суспільного життя відсувався тодішній ЦК, але центром політичного дійства, більш політичним, динамічним і, що основне, — визначальним для суспільних змін — ставав парламент. То був повчальний період утворення простору єдиного буття суспільства, коли політичне спілкування «зверху» було вираженням потреби, продовженням спілкування всередині всього суспільства.

Теперішнє руйнування простору єдиного буття руками конкретних людей не випадкове. В тому є потреба для них і тих мікрогруп людей, що за ними стоять. Потреба суто меркантильна, захист якої потребує інституційного оформлення (парламентом, партіями, ланками влади...). Але не більше, аніж оформлення. Свій інтерес вони реалізовують безпосередньо, інституційне оформлення — це імітація законності, антураж соціальної потреби. Звідси незрозуміле протистояння АП і Уряду, покірне голосуваня більшості, безрезультативна дискусія Суркіс — Тимошенко, ялове визнання крадіжки газу на 700 млн. $, колотнеча з керівництвом НАКУ чи КМ Криму... Всі ці речі — антуражні, імітаційні. «Справжнє» робиться за лаштунками офіційної влади, поза інституційним оформленням політики. І чим швидше політичні партії (не бізнес — партії) зрозуміють небезпеку дистанціювання суспільства і влади, чим зрозумілішими стануть нав’язані правила гри, тим швидше вони вийдуть за межі цих примітивних правил, розгортаючи свої дії двома колонами: зовні, впливаючи безпосередньо на суспільство (через поширення своїх структур, різноманітні акції на потребу дня, власні ЗМІ тощо) і зсередини — через відновлення інституційних норм боротьби, надаючи їм (через парламент, вибори тощо) первісного значення — спільного для суспільства і влади простору єдиного буття.

Що позитивного бачиться в реакційних зусиллях нинішніх імітаторів («вгорі» їх менше десятка) — так це те, що вони стимулюють консолідацію політичних партій різного спрямування. Наближається час прозріння, коли і праві, і ліві зрозуміють: загроза державі, перспективі громадянського суспільства, окремій людині — не їхні політичні опоненти, а саме імітатори політичного дійства «вгорі», що в такий спосіб здобувають можливість безкарно прибирати до рук те, що колись мало назву «закрома Родины».

Причому «зовнішня колона» буде важливішою, бо інструментарій інституційних форм імітатори опанували досконало: досить пригадати «адміністративний ресурс», який вони застосовували впродовж останніх помітних політичних подій: виборів президента, конституційного перевороту, референдуму та імплементації. В суто політичних партій подібного за впливом інструментарію ще довго не буде. Треба зовнішніми діями ставити імітаторів у незвичну ситуацію. Тоді всі побачать, що король — голий. І що їхня казка закінчується, а суспільство з кімнати кривих дзеркал виходить на чисте повітря справжньої свободи.

Але якщо це прозріння прийде занадто пізно і все за їхнім планом дійде до логічного кінця, то мораль казки виголосить Король: «А народ-то голый!..»