Кінець єврофедералізму?!

На мою думку, на шпальтах мас-медійних видань подаються трохи спрощені оцінки Лісабонського неформального саміту ЄС, який щойно відбувся і на якому схвалено проект нової Угоди реформ Євросоюзу. Україна прагне і обов’язково стане повноправним членом ЄС, тому для нас визначення відповідної перспективи є конче значущим: з порядку денного євроінтеграційного процесу, по суті, знято збанкрутілу, як на мене, ідею авторів Євроконституції стосовно федералізації Європи — створення (у форсованому режимі) об’єднаної Європи як наддержави. Насправді унікальність європейської інтеграційної моделі з самого початку свого зародження завжди полягала у протилежному. Вона утверджувалася і вдосконалювалася як модель міждержавних відносин. Не ілюзорні принципи «цілісності європейського народу», «асиміляції європейських націй», досягнення «колективної ідентичності за межами націй», а «Європа націй», об’єднана Європа, центром інтеграційної перспективи якої, її головним суб’єктом і носієм залишаються «держави-нації», Європа, що не демонтує, а, навпаки, поглиблює національну та соціальну ідентичність кожного народу — такими є принципової ваги цінності євроінтеграційного процесу, які робили і роблять його привабливим для великих і малих європейських народів, для «старої» і «нової» Європи.

Ці принципи особливо значущі для молодих незалежних держав, зокрема й для України. Ми ще тільки робимо перші кроки на шляху остаточного самоствердження, зміцнення української нації, відтворення своєї ідентичності, і з цих об’єктивних причин перспектива наддержавності Євросоюзу не могла бути для нас однозначно привабливою. Можна висловити жаль з приводу того, що чинні можновладці не усвідомлюють цього. Україні насамперед необхідно виконати обов’язок перед самою собою, реалізувати себе як державу-націю, утвердити свої реальні незалежність та суверенітет. У нашій зовнішній політиці, зокрема в політиці євроінтеграції, це має бути незаперечною домінантою. Нині ця суперечливість, судячи з результатів лісабонського саміту, усувається. Це, на мої переконання, принципово значуща для нас обставина. Розглянемо її предметніше. Вона далеко не однозначна, складна, а відтак потребує спеціального аналізу.

Передумови політичної інституціоналізації ЄС

Потрібно розрізняти об’єктивність євроінтеграційного процесу і суб’єктивність логіки єврофедералізму, яка суперечить початковій деголлівській ідеї створення ЄС як «Європи націй». Ідеться про одну з можливих форм політичної ін­ституціоналізації ЄС. Прагнення утвердити останню має декілька пояснень. Відомий англійський вчений, професор знаменитого окс­фордського університету Ларрі Зідентоп у своїй праці «Демократія в Європі» визначає таку позицію двома обставинами. Це насамперед поступки «вульгарним формам економічного детермінізму», зокрема ринковому фундаменталізму, коли «самобутність націй та громадянські традиції, що асоціюються з ними, мало чого варті, порівняно з перевагами економічної інтеграції та раціоналізму. Хоч як це прикро, — зазначає вчений, — однак саме таким чином ринок почав узурпувати (непритаманні йому) функції».

Водночас ідеться про формування у процесі утвердження багатополярності світу механізмів протидії Європи американському гегемонізмові, реалізацію принципу, відповідно до якого, тільки глибоко інтегрована і політично об’єднана Європа здатна «не лише вистояти, а й перемогти в конкурентній боротьбі з американськими цінностями й американською практикою». «Створення нової наддержави в Європі, — наголошує Л.Зідентоп, — могло б підірвати політичний та економічний вплив США у світі». По суті, такої позиції дотримується і Г.Кіссінджер. «Незалежно від того, наскільки безкорисливими вважає сама Америка свої кінцеві цілі, — зазначає відомий американський дипломат, — очевидні наміри домінувати поступово об’єднають світ проти США і змусять їх обмежити свої претензії».

Водночас, проблема федералізації Євросоюзу має й інше підґрунтя. Вона пов’язується її ідеологами з глобальною перспективою самозаперечення держави, самоліквідацією state-nations і формуванням нової поствестфальської структури світових відносин. Уперше за п’ятсот років, втрачаючи свій суверенітет (як внутрішній, так і зовнішній), пише з цього приводу один із чи не найавторитетніших у світі соціологів, американський вчений І.Валлерстайн, держава почала розвиватися за низхідною траєкторією; вона перестає бути «основним центром прийняття рішень». На цьому акцентує і Зб.Бжезінський. Глобалізація, зазначає він, «стимулює суперечливі процеси, що призводять до ерозії традиційних державних суверенітетів», загрожує «втратою національного контролю над основними економічними та соціальними цінностями». Зішлюся і на авторитет американського вченого А.Етціоні. «Існуюча політична система, — зазначає він, — не відповідає сучасним вимогам». Вона «неспроможна впоратися з дедалі більшим валом транснаціональних проблем».

Якщо держава девальвується (зникає), то якою може бути її альтернатива? Відповідь бачиться очевидною: щонайперше — розгортання регіональної інституціоналізації у вигляді утвердження нового феномена країни-системи (держави-регіона). Ідеться про те, що модифіковані США, «держави Шенгена», Великий Китай, як і Велика Росія, перебиратимуть на себе функції «нового Карфагена», утверджуватимуть себе наддержавами і в цьому сенсі суб’єктами нової глобальної інституціональної архітектури. Логіка єврофедералізму кореспондується і з цими визначеннями. І все ж — чи повинні ми схиливши голову аплодувати цьому процесові, розглядаючи його як об’єктивну необхідність, у перебіг якої слід заплющивши очі якнайшвидше інтегруватися? У мене особисто виникають із приводу цього принципові сумніви, тим більше що базуються вони не лише на суто внутрішніх емоціях та сумнівних аналогіях із нашого минулого, а й на виявленні принципових наукових суперечностей у питанні об’єктивної зумовленості відповідної перспективи. Наприкінці минулого року вийшла друком моя книжка «Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи», у якій зроблено спробу науково обґрунтувати альтернативну позицію. В ній системна глобалізація світу розглядається не з позицій уніфікованого орієнталізму, а за протилежною логікою — за логікою демасифікації суспільства, дедалі більшої автономізації його структурних ланок, що дають змогу людині повніше реалізувати принципи індивідуалізму та особистої свободи. У сучасному цивілізаційному процесі це основна домінанта розвитку.

Ідеться про конструкцію глобалізації, яка утверджується на засадах не «тупої» уніфікації (утвердження наддержав-регіонів), а «диференційованої єдності», логіки конвергенції, у процесі якої частки (структурні ланки інтеграційного процесу, а це — state-nations), що зближуються і взаємодіють, — не губляться, не втрачають своєї оригінальності, а залишаються самі собою. Такими я бачу і принципи євроінтеграції. На моє переконання, кризові процеси в Євросоюзі, як і виклики сучасних глобалізаційних процесів, надають особливої актуальності пошукові механізмів саме такої логіки реалізації об’єктивних за своїм змістом інтеграційних процесів як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Вона — на порядок складніша за принципи «держава — регіон», однак і більш приваблива, більш конструктивніша. Європа у всі часи виступала як світовий центр суспільних інновацій. Визначаючи політичні перспективи ЄС, потрібно все зробити, аби зберегти відповідну прерогативу.

Яка доля держави?

Розглядаючи перспективи держави, ми маємо бути свідомими того, що в сучасному світі справді відбувається глибока системна реконструкція її функцій. Така реконструкція пов’язана не лише із суто глобальними процесами, а насамперед із утвердженням основних засад постіндустріального інформаційного суспільства. Це — незаперечна істина. Однак ідеться зовсім не про те, що держава зникає, самозаперечується. Насправді зникає традиційна (класична) держава індустріального суспільства, звична для нас держава модерністської культури. Водночас на наших очах у великих муках — ще, природно, повною мірою не визначивши своїх базових засад, народжується держава нового типу — держава постновітньої сучасності. Нам потрібно розібратися насамперед у цьому. Проблема можливої федералізації ЄС прямо і безпосередньо кореспондується з цим процесом.

Коли я дискутую цю проблему, то мої колеги-науковці небезпідставно вказують на протилежне: в сучасному світі держава втрачає свою традиційно визначальну функцію — функцію економічного зростання. Так і є, це правда. Ефективнішим суб’єктом відповідної функції стають транснаціональні корпорації, яким держава лише заважає. Це ж саме можна сказати і про міжнародні інституції, у т.ч. й про Євросоюз, які мають об’єктивні можливості системніше, ніж держава, взаємодіяти з відповідними корпораціями у питаннях економіки. Реальні перспективи ЄС, швидше за все, лежать саме у цій площині. Це є об’єктивно привабливим і для України.

Однак я не називаю процеси девальвації економічної функції «ерозією» держави загалом. Насправді відбувається функціональна реструктуризація держави — витіснення (поки що — послаблення) її економічних преференцій і набуття пріоритетності гуманітарними прерогативами. Це повною мірою кореспондується з логікою сучасного цивілізаційного процесу, відповідно до якої місце людини в тій чи іншій суспільній ієрархії перестає визначатися суто економічними та матеріальними постулатами. Ці постулати відсуваються на задній план суспільних відносин. На­томість знання та інформація, безпосереднім носієм яких є людина, набувають статусу основної форми багатства суспільства, його базового виробничого ресурсу.

Не можна не враховувати й інших гуманітарних преференцій, нехтувати тим, що основи нового — справедливого, як нам того хочеться, — світоустрою формуватимуться передусім у сфері морально-світоглядних трансформацій, у процесі яких провідну роль відігра­ватимуть світоглядні, етичні, психологічні, моральні та релігійні цінності окремих народів. Тож, з огляду і на цей аспект постіндустріального розвитку, можна сказати, що зосередження державою уваги на проблемах нематеріальної сфери — це, швидше, процес її осучаснення, а не деградації.

Є в цьому і більш фундаментальні проблеми — проблеми розвитку культури, нації та збереження ідентичності особи. Ці поняття також тісно переплітаються як одне з одним, так і зі state-nations. Незаперечна істина — те, що в процесі глобалізації відбувається взаємозбагачення культур. Однак таке зближення жодною мірою не означає формування якихось уніфікованих, кимось нав’язаних стандартів. Немає і не може бути культури всіх культур. Це — смерть культури. Це — глобально-культурологічний імперіалізм, який безрозсудно насаджувався логікою вестернізації і, фактично, як це щодня доводить світова практика, зазнав цілковитого краху. Формула постновітньої сучасності базується на протилежному — зближення культур не шляхом їх універсалізації, а, навпаки — на основі саморозвитку і самозбагачення.

Нація та держава

Не кореспондується з окресленою концепцією глобального суспільства за принципом «держава-регіон» й ідея подолання національних відмінностей, «перетворення у перспективі кожної людини в ідеалі та на практиці на гро­мадянина світового співтовариства» (Грамші). «У найближчих сто років, — зазначає американський учений П.Б’юкенен, — націо­нальна належність стане рідкістю. Всі нації й усі держави визнава­тимуть єдиний глобальний авторитет. Фраза, що була модною в середині XX ст., — «громадянин світу» — набуде до кінця XXI ст. свого історичного значення» Коли ми говоримо про принципи єврофедералізму, то, фактично, мається на увазі, як про це йшлося вище, те ж саме.

Однак для нашого сьогодення логіка «єдиного глобального авторитету» застаріла. Це логіка без майбутнього, логіка повернення у минуле. Її протилежність — принцип диференційованої єдності глобального суспільства, його демасифікації, конвергенції як синтезу центрів. На цьому акцентувалося вище. Ідеться про те, що збереження національної ідентичності людей — одна з принципових ознак основи основ нинішньої сучасності: індивідуалізації суспільного процесу, зокрема й глобального розвитку, його персоніфікації та олюднення. Щоб знищити народ, зазначав О.Солженіцин, потрібно відокремити його від коріння. Я розглядаю штучно нав’язану суспільній свідомості ідею «асиміляції нації», попри всю її європейськість, як один з інструментів такого «відокремлення». У зв’язку з цим відома позиція Вол.Соловйова, а саме, що «різні нації є живими членами соціального організму, людської спільності загалом», — є, по суті, відповіддю на порушену проблему. Нації не лише є живими членами людської спільноти, а й залишатимуться такими у достатньо віддаленій перспективі.

Я хочу повернутися у зв’язку з цим і до класичних визначень взаємозалежності розвитку держави та нації. Держава — фундамент нації. Становлення націй відбувалося на основі ліквідації феодальної роздробленості, формування державою єдиного ринку, сприяння розвиткові й захисту духовно-національних цінностей та національної ментальності. Поняття «держава-нація» відображає відповідний симбіоз.

Розглядаючи проблему утвердження української національної ідентичності, я неодноразово порушував це питання у своїх публікаціях, зокрема й на шпальтах «ДТ», за що отримував щоразу досить вагому порцію критики. Однак саме таке тлумачення національної держави, її визначення як state-nations повною мірою вписується в європейські політичні традиції. Ж.-Ж. Руссо, ідейний провісник Великої Французької революції, ставив проблему суверенності нації, національного характеру в центр державотворчого процесу. На його думку, найвища влада в державі повинна виражати загальну волю нації, під якою розумілися всі жителі тогочасної Франції, а саме поняття «представник нації» ото­тожнювалося з поняттям «громадянин Франції». У цьо­му контексті зміст поняття «нація» отримав політичне забарвлення, позначаючи своєрідний соціальний контракт між рівними і вільними громадянами. Переконаний, що саме в такій формі системна структура state-nations, зберігаючи і на рівні сучасних глобальних процесів свої загальнолюдські цінності, залишатиметься базовою конструкцією світової інституційної архітектури в досяжній для огляду перспективі. Лише недалекозорі політики можуть цього не розуміти.

Національна самосвідомість — це далеко не та риса особистості, яку потрібно долати у процесі глобального, у тому числі євроінтеграційного процесу. Ми повинні сприймати людину такою, якою вона є, не треба ідеалізувати її. Особистість взагалі не потребує ідеалізації. Той, хто вірить у людину, якою вона є, зазначав відомий австрійський філософ К.Поппер, має обстоювати право кожної особи самостійно облаштовувати своє життя у спосіб, який вона вважає для себе прийнятним, однак не в такий, що заперечує також право інших. Усе це проблеми досить принципового значення, яких не можна не брати до уваги, оцінюючи пер­спективи нової європейської архітектури і місце в ній state-nations. «Право індивіда на культуру, — зазначає вчений зі світовим ім’ям Ю.Габермас, і в цьому він тисячу разів має рацію, — випливає з того факту, що кожній особистості притаманний інтерес до її особистої ідентичності — тобто до збереження способу життя, а також до збереження форм, які служать центральними компонентами ідентичності для неї та інших членів культурної групи». Держава є основою відповідних компонентів.

До демократії меншості?

У цьому ж контексті я розглядаю і проблему громадянського суспільства та демократії. Нині порушується проблема виходу громадянського суспільства за межі правового поля національної держави. Ідеться також про утвердження єдиних єесівських засад громадянського суспільства та демократії. У цьому може бути і певний сенс. Однак не можна ні на хвилину забувати, що громадянське суспільство базується, знову ж таки, на пріоритеті приватного над суспільним. Його основна функція — дати шанс кожному, гарантувати людині право вибору й водночас — недоторканність приватного життя. У зв’язку з цим лише держава-нація утримує потенціал оптимізації передумов реалізації відповідної функції.

Це ж саме можна сказати і чи не про найважливіше — про проблеми демократії. Трансформації, що стосуються місця держави-нації в новій глобальній архітектурі (у тому числі і в політичній системі ЄС) та адекватної перебудови безпосередньо самої держави як головного суб’єкта відповідних трансформацій, прямо кореспондуються з подоланням системної кризи чинних демократичних стандартів. Це питання не нове. Воно впродовж останніх десятиріч широко дебатується на сторінках наукових видань. Нам постійно говорять про глобалізацію демократії. Важко перечити і цьому. Однак потрібно усвідомлювати, що насправді відбувається протилежне — настає кінець демократії індустріального суспільства, демократії фабричних труб, демократії масової культури та масового суспільства, демократії більшості. Трансформації сучасної епохи ставлять під питання, зазначає відомий американський вчений О.Тоффлер, усі традиційні уявлення про демократію, вимагають від нас їх переосмислення відповідно до реалій ХХІ ст. Ідеться про утвердження якісно нових принципів демократичного плюралізму, про демократію консенсусного суспільства, демократію «вирішальної меншості». Якщо в епоху індустріалізму суверенність особистості ще не створювала передумов для того, щоб окремий індивід сам по собі піднімався над суспільством, то сучасна епоха змінює цю ситуацію на протилежну. Тож і нова модель демократії має розбудовуватися на основі зміни субординації людина — суспільство, врахування того, що постмодерний світ розбудовується на засадах пріоритетної першості особистості і що в цій ситуації принципи демократії більшості дедалі більшою мірою набувають неадекватності.

Якими можуть стати механізми демократії «вирішальної меншості», ми поки що не знаємо. Вони не мають аналогів у суспільній практиці, залишаються не осмисленими і в суто теоретичному контексті. Але зрозуміло, що порушена проблема, як і інші, котрі розглядалися вище, прямо і безпосередньо торкаються як сучасних модифікацій держави, так і перспектив глобалізаційних трансформацій, зокрема й тих, що стосуються логіки поглиблення інтеграційних процесів Євросоюзу. Його майбутнє — це надзвичайно суперечливий процес, який не може абстрагуватися від зазначених реалій. У зв’язку з цим я не схильний розглядати результати останнього Лісабонського саміту як вимушений компроміс щодо лише відстрочки перспективи утвердження Європи як наддержави. Суперечності у полі цього процесу складніші, ніж може здатися на перший погляд. У цій статті я спробував окреслити в суто теоретичному контексті, як на мене, найбільш значущі з них. Звісно, ця публікація звернена не до єврочиновництва, яке формує відповідні перспективи. Вона адресована українському політикуму. Вирішуючи найпринциповіші питання стратегії нашого розвитку, ми мусимо бути свідомими і зазначених колізій та суперечностей, враховувати їхні впливи і на наші процеси, на їх обґрунтування та перспективи.