Підтримати
Ми вірили у визволення нашої землі та чекали цього моменту. Але стрімкість просування наших військ у Харківській області перевершила й найоптимістичніші очікування. Майстерність наших Збройних сил має особливо яскравий вигляд на тлі попередніх недолугих спроб росіян просуватися вперед по трупах своїх солдатів.
І вітчизняні, й іноземні експерти висувають свої версії, пояснюючи секрет успіху наших Збройних сил.
Складових успіху декілька. Тут і майстерність та бойовий досвід як рядового складу, так і командирів нижньої ланки управління; і мужність бійців, які ламають ворогу хребет прямо на полі бою; і можливості високотехнологічної зброї, отриманої від партнерів у рамках підтримки. Окремо слід відзначити високий бойовий дух нашого війська, який базується на розумінні, що ми б’ємося за нашу свободу.
Але чи не найважливішою складовою успіху є майстерність вищого військового керівництва Збройних сил, що виявилася в підготовці операції та управлінні військами під час її проведення. При цьому я маю на увазі не тільки конкретних командуючих, чию роль, безумовно, неможливо перебільшити, а й штаби стратегічного та оперативного рівнів, які вклали свої знання і сили у створення цього військового шедевра.
Практично, всі експерти погоджуються, що ключову роль в успіху відіграла несподіваність удару.
Інтелектуальне змагання генеральних штабів і оперативна раптовість
Те, що зараз відбувається на фронті, має конкретну назву — стратегічна наступальна операція. Вона складається з ряду операцій нижчого рівня, зокрема з операцій за оперативними напрямками, одна з яких проводиться на Херсонському, а інша — на Харківському напрямках. Ці операції становлять собою єдине ціле, розроблені й проводяться за єдиним задумом і планом.
Кожну з цих операцій на основі загального задуму Генерального штабу розробляли штаби відповідних командувань оперативних угрупувань військ. Вони різняться між собою, до чого повернемося згодом, як і до інших складових стратегічної операції.
Під час підготовки операцій перед командуваннями стояла проблема: як забезпечити ретельну підготовку операції та зберегти її в таємниці від ворога.
Така проблема стояла й перед вищим керівництвом агресора в процесі його підготовки до вторгнення в Україну.
Підхід сторін до вирішення цієї проблеми був різний, як і результати.
Перше, що потрібно виконати, готуючи операцію, — прийняти рішення і спланувати операцію (дії) на всіх ланках управління військами, які беруть участь в операціях.
Ми всі зараз цікавимося перебігом подій на фронті, даємо «експертну» оцінку діям військ. Але, не маючи відповідних знань та досвіду діяльності у військовій сфері, більшість гадки не має, що стоїть за цим процесом. Уявлення, буцім командир приймає рішення наступати, ставить завдання підлеглим, і війська пішли вперед — дуже спрощене.
Я не маю на меті висвітлювати основні положення військового мистецтва, хочу лише продемонструвати складність, багатоступеневість процесу.
До прикладу, після прийняття командуючим рішення про наступ і постановки завдань розпочинається планування по кожному з видів бойового (сім складових), тилового (принаймні п’ять основних складових), технічного (дев’ять складових) забезпечення.
Проілюструю складність цього процесу на одному маленькому прикладі.
Командир ухвалює рішення, які об’єкти противника мають бути уражені.
По лінії розвідки організовуються і плануються заходи з викриття цих об’єктів як до початку наступу, так і під час його ведення.
Офіцери-оператори розподіляють об’єкти, заплановані до ураження, між засобами ураження (артилерія, авіація), залежно від їхніх можливостей та характеру цілей.
Артилеристи проводять планування вогневого ураження, розраховують потреби в боєприпасах у межах виділених витрат і планують витрати боєприпасів по етапах операції (бою), з урахуванням переміщення своїх підрозділів під час бою та характеру цілей, запланованих до ураження.
Фахівці з ракетно-артилерійського озброєння проводять розрахунки, з яких складів, які боєприпаси, в які райони вогневих позицій і коли подати.
Офіцери тилу, які відповідають за організацію підвезення, розраховують потребу в транспортних засобах, планують подачу боєприпасів і включають до плану підвезення.
Офіцери-оператори визначають шляхи підвезення й евакуації, виключно якими переміщуватимуться війська на визволеній території.
Офіцери тилу організовують на цих шляхах комендантську службу, охорону і оборону, офіцери інженерних військ організовують утримання маршрутів, офіцери протиповітряної оборони — прикриття критичних об’єктів інфраструктури від ударів з повітря.
І все це має бути об’єднане стійкою системою зв’язку.
Це вкрай спрощено описує дуже невелику складову процесу планування, але дає розуміння його складності.
Перелік заходів підкреслює, що, по-перше, процес складний, усі його складові взаємопов’язані, і, хоч його опис має трохи затеоретизований вигляд, проігнорувати (викинути, упустити) якусь окрему ланку неможливо. Це на певному етапі бойових дій призведе до збою всього процесу.
По-друге, в ньому задіяні сотні людей, тим більше коли враховувати, що процес планування бойових дій проходить послідовно у штабах стратегічного, оперативно-стратегічного й оперативного рівнів. Через наявність в органах як державного, так і військового управління ворожої агентури, що нарощувалася роками, витік інформації неминучий.
По-третє, під час складного процесу планування обов’язково відбувається обмін інформацією між штабами, що створює додаткові передумови для її витікання.
Як у таких умовах забезпечити раптовість дій?
Черговий етап підготовки наступу — створення угрупування сил та матеріальних запасів. В умовах сучасних засобів розвідки приховати такі дії дуже важко. Особливо з урахуванням єдиного інформаційного поля, в якому живе сучасне суспільство. Згадайте, як під час тривалого в часі розгортання угрупування рашистських військ неподалік наших кордонів ми рахували батальйонні тактичні групи агресора, його танки, літаки, вертольоти. Навіть не органи розвідки, а громадські організації відстежували за повідомленнями й знімками в Інтернеті завантаження військ в ешелони десь за Уралом, переміщення їх до кордонів України, розвантаження і вихід у райони. В сучасному світі видно все.
І знову — та ж проблема: як забезпечити раптовість дій?
Маємо виклик на межі можливого.
Як цей виклик вирішувався противником, коли той готував агресію, і як він вирішувався під час підготовки нашої наступальної операції на Харківщині?
Агресор, щоб запобігти витіканню інформації під час планування, пішов надзвичайно простим шляхом. Його авантюрна простота межує з ідіотизмом. Ворог відмовився від ретельного планування дій з’єднань, частин і підрозділів, провів планування агресії тільки на стратегічному рівні. Навіть на оперативному рівні, не кажучи вже про рівень бригад і батальйонів, планування наступу не проводилося. Про це свідчать як документи, захоплені у ворога на початковому етапі війни, так і практичні дії військ агресора: відсутність військової розвідки, розгубленість у діях під час зіткнення з противником, відсутність системи тилового та технічного забезпечення угрупування вторгнення, періодична втрата управління військами.
Що стосується оперативного розгортання угрупування вторгнення, то тут агресор обрав класичний спосіб дії так званим розпорядчим порядком (добре й докладно описаним ще в період Радянського союзу), розтягнувши цей процес у часі. Війська в райони бойового призначення виводилися під виглядом навчань, там нагромаджувалися техніка й матеріальні запаси, що надалі, за задумом авторів плану, мало скоротити час на безпосередню підготовку до агресії.
Але навіть планування в такому, так би мовити, мінімальному обсязі, а тим більше — застосування давно й добре відомих способів оперативного розгортання військ не дозволили зберегти в таємниці план агресора.
Як ми сьогодні знаємо, плани ворога були відомі нашому військово-політичному керівництву до найменших подробиць.
Не знаючи деталей підготовки наступальної операції українських військ на Харківщині, неможливо напевно сказати, як вдалося досягти оперативної раптовості під час її проведення. Про це згодом докладно писатимуть у підручниках військового мистецтва.
Але варіантів дій для досягнення такого результату не так уже й багато, і тут пропонується один із можливих.
Планування стратегічної наступальної операції Збройних сил Генеральний штаб проводив у звичайний для воєнного часу спосіб, із максимальним дотриманням режиму таємності. Так само нижчі ланки управління планували операції за оперативними напрямками. Імовірно, такі операції планувалися не тільки на Херсонському та Харківському, а й на інших одному-двох напрямках, наприклад удари на Маріуполь, Мелітополь чи на інших ділянках фронту. Природно, що стратегічний план у цих умовах передбачав послідовність ударів, при цьому удар на Харківщині у плані стратегічної операції міг стояти на завершальній фазі її проведення.
В таких умовах військове керівництво агресора опинилося перед необхідністю створити угрупування військ для оборони на кожному із запланованих для нашого наступу напрямках. Але достатніх сил, щоб бути сильним на кожній із ділянок фронту, в агресора вже немає.
Немає сил навіть на проведення оборонних дій, не кажучи вже про наступ. Тимчасом політичні фактори примушують «бункерних», незважаючи на втрати, гнати війська вперед для захоплення всієї території Донецької області. Тому частина сил зосереджувалася для наступу на Бахмутському та Ізюмському напрямках за рахунок ослаблення інших ділянок фронту. Природно, що війська забиралися насамперед із ділянок, на котрих, як були переконані окупанти, українські війська завдаватимуть удару на завершальній стадії стратегічної наступальної операції.
Одночасно було проведено потужну широкомасштабну операцію для введення противника в оману щодо напрямку наступу. Мені невідомо, чи розроблялася вона формально як окрема операція, чи нею управляли, так би мовити, в ручному режимі найвищі керівники, що тримали її задум у власній голові.
Але її ефективність вражає.
Треба розуміти розмах цієї операції. Це не тільки публічні заяви Верховного головнокомандувача про постановку завдання визволити південь України. Такі операції охоплюють експертне середовище, засоби масової інформації, соціальні мережі. При цьому напрямок обговорення задається свідомо, а дальша інформаційна хвиля розкочується стихійно. Допускають дозоване витікання інформації серед особового складу військових частин, воно перетворюється на чутки й поширюється в соціальних мережах та в каналах особистого спілкування військовослужбовців із рідними.
Все це підкріплюється і пов’язується з реальними демонстративними діями військ.
Операція з уведення противника в оману проведена блискуче і дала результат. Найбільш боєздатні військові частини агресора були перекинуті на правий берег Дніпра, послабивши при цьому інші ділянки фронту.
В таких умовах командуванню Збройних сил України залишалося лише спостерігати за переміщенням військ агресора і визначити, який із напрямків оборони противника найбільш ослаблений. Як наслідок, було змінено всього-на-всього послідовність нанесення заздалегідь підготовлених ударів за оперативними напрямками. І було завдано удару в найслабшому місці оборони — на Харківщині. Удару, якого ворог очікував лише на завершальній стадії наступальної операції. І це стало для агресора фатальною несподіванкою. Вище військове командування Збройних сил України черговий раз переграло противника і заклало підвалини успіху ще до першого пострілу запланованого наступу. У цьому й полягає майстерність полководців.
Напевно невідомо, чи правильні ці припущення.
Точно можна сказати, що заходи з уведення противника в оману та досягнення оперативної раптовості набагато ширші за описані. Вони охоплюють не тільки стратегічний, а й оперативний і тактичний рівні. Але незаперечно можна стверджувати, що раптовість удару була чи не головною складовою успіху.
Ще однією складовою була особливість і нестандартність обраного способу наступу військ.
У засобах масової інформації з’являлися повідомлення про вихід наших військ до населених пунктів, розміщених у досить глибокому тилу ворога. Ці повідомлення підкріплювалися знімками груп наших бійців перед стелами з назвами цих міст. І тільки через досить тривалий час повідомлялося про бої за визволення або про факт визволення цього населеного пункту. Були всі ознаки того, що командуванню угрупування військ у наступі на Харківщині вдалося створити активний фронт попереду наступаючих військ. Такий фронт міг бути створений проведенням спеціальної операції ССО як складової загальної наступальної операції військ. Той самий ефект міг бути досягнутий широким використанням дій передових і рейдових загонів. Незалежно від того, на якому способі спинилися, — задум командування був майстерно втілений у життя командирами та бійцями і приніс успіх.
Що далі? Висновки і перспективи розвитку подій
Безумовно, нам хотілося б, аби наступ наших військ із мінімальними втратами безперервно тривав аж до повного визволення нашої землі. Але так не буває. Точніше, спроби бувають, однак закінчуються плачевно.
Історичний приклад розвитку подій на цьому ж театрі воєнних дій.
Після оточення німецьких військ під Сталінградом у листопаді-грудні 1942 року радянські війська продовжили наступ, намагаючись просунутись якомога далі на Захід, вийти до Дніпра на ділянці Дніпропетровськ—Запоріжжя. В умовах відсутності мостових переправ через Дніпро нижче по його течії це відрізало від шляхів постачання практично всю ворожу групу армій Південь. На початку лютого 1943 року передові загони радянських військ були вже за 60 км від Запоріжжя.
Але, скориставшись розтягнутістю комунікацій наступаючих військ, їх нещільною побудовою, угрупування військ противника під командуванням Манштейна завдало контрудару з району Маріуполя. Контрудар переріс у контрнаступ, що завершився черговою втратою радянськими військами Харкова. Війська, які зайшли далеко на Захід, були відрізані й мусили безпорадно відступати, кидаючи техніку, що залишалася без пального та боєприпасів. Лише замала кількість військ не дала змоги німцям створити щільне оточення, схоже на котли 1941 року.
На цьому тоді фронт став. І черговий наступ розпочався тільки в липні на Курській дузі.
Такі правила війни. Операції плануються, виходячи з наявних для їх проведення сил. Операція на Харківському напрямку мала на меті розгромити противника у визначеному районі й вийти на певний визначений рубіж. Виходячи з того, що ми спостерігаємо, завдання операції виконано. Продовження операції в тому ж темпі, в якому вона розвивалася, можливе за наявності на цьому напрямку оперативних резервів, передбачених для розвитку наступу. А їх, на жаль, мабуть немає. З іншого боку, як ми бачимо, і ворог не має вдосталь військ, аби створити рубіж оборони. В таких умовах слід очікувати повільного просування наших військ, що ми й бачимо.
Важливо також зазначити, що блискучу наступальну операцію проведено в умовах відсутності переваги в повітрі, переваги у вогневих засобах і навіть відчутної переваги в загальному співвідношенні сил. У зв’язку з цим я б не став перебільшувати роль західних партнерів у плануванні операції, хоча в цілому не виключаю їхньої допомоги в окремих аспектах застосування сил. Але якщо взяти в цілому, то погляди партнерів не передбачають ведення наступальних операцій без багатократної переваги в силах, і насамперед — без панування в повітрі. На їхнє переконання, перевага має бути такою, що гарантовано забезпечить розгром противника.
Чи не найважливіший показник операції озвучив секретар РНБО Олексій Данілов. Співвідношення наших втрат і втрат ворога — 1:9, 1:10. Показник вражає. Немає нічого важливішого, ніж максимально можливе збереження життя наших героїв.
Операція на харківському напрямку, судячи з розгромленого угрупування рашистських військ та з площі визволеної території, не внесла корінного перелому в цю війну. Тимчасом блискавичність її проведення і досягнення результату викликали зміни у світі, які матимуть далекосяжні наслідки.
Світ побачив, що російська армія не тільки не має ані сил, ані здатності вести наступальні дії на українському фронті. Її можна громити, і робити це не так уже й важко. Відчуття, що Росія може зазнати поразки у війні проти України, переросло в міцну впевненість у цьому. Поразка, як з’ясувалося, може бути набагато ближчою, ніж здавалося доти.
Ці зміни настроїв відразу проявилися на Самаркандському саміті ШОС.
Агресору вказали його місце. Його більше не бояться. І зневага, яка під тиском страху ще недавно приховувалася, вийшла назовні. А каталізатором цього процесу, безумовно, стали перемоги наших Збройних сил на полі бою.
Здається, зрозумів, а швидше — відчув неминучість своєї поразки й сам диктатор. Аналіз причин розгрому на Харківщині показав навіть «бункерному» — сил для ведення війни немає. Для створення оборони на напрямку нашого наступу потрібні війська, яких немає. Якщо зняти їх із іншого напрямку — отримаєш ще один такий самий потужний удар.
Вихід один — негайно зупинити бойові дії. А звідси поспішні, здавалося б, несподівані кроки: мобілізація, псевдореферендуми з аншлюсом окупованих територій, шантаж із погрозами застосувати ядерну зброю у разі продовження українського наступу на захоплені території, які проголошені приєднаними до Росії. Все це — лише спроба дати відповідь на наш наступ і початок розгрому ворога.
Більше в «бункерного» нічого не залишилося. Ні козирів, ні шісток.
Світ наблизився до кульмінації розвитку подій. Російська пропаганда формулює ситуацію так: «Або перемога Росії, або ядерна війна».
Ми формулюємо її інакше. Захід не може капітулювати перед шантажем. Ми точно будемо битися до перемоги. Путінізм буде знищений. Ми переможемо.
Наступ під Харковом — це лише початок. Стратегічна наступальна операція триває. Очікуємо наших наступних переможних ударів.
Слава Збройним силам України!
Більше статей Сергія Савченка читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google