Катастрофи української наркополітики

13 лютого, 2021, 08:31 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чому більшість кримінальних справ стосуються споживачів наркотиків, а не наркомафії?

Катастрофи української наркополітики

У 2020 році завершилася національна Стратегія політики щодо наркотиків.

. За заявами громадських організацій, План дій з реалізації цієї Стратегії на 90% не виконаний. Що це означає?

А це означає, що більшість проблем, які пов’язані з незаконним обігом наркотиків, вирішено не було. До прикладу, цей План дій зобов’язував Міністерство охорони здоров’я і Міністерство молоді та спорту до кінця 2020 року розробити і затвердити стандарти з профілактики вживання наркотиків, здійснити моніторинг цих заходів… Але ані стандартів, ані моніторингу немає.

Одним із завдань Плану дій було усунення дискримінації щодо людей з наркозалежністю на законодавчому рівні та впровадження альтернативних позбавленню волі заходів до осіб, яких притягають до кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані із станом наркотичної залежності, відповідно до резолюції №58/5 Комісії з наркотичних речовин. Цього теж не виконали.

Ба більше, розпочався 2021 рік, але нової Стратегії та Плану дій відповідно в Україні досі нема. Тобто які проблеми і як їх вирішувати — уряд досі не знає. Хоча катастрофи української наркополітики розпочалися не цього року, а раніше, свого апогею вони досягли саме останніми роками. Тож які вони?

Катастрофа № 1. Спотворення інформації про «кримінальну відповідальність за наркозлочини»

У заявах заступника міністра внутрішніх справ Олександра Гогілашвілі, який координує питання наркополітики при МВС, вказано, що «до кримінальної відповідальності притягнуто на 24% більше людей, ніж минулого року», а «результативність притягнення до кримінальної відповідальності збувачів наркотиків зросла на 17%».

Звичайно, і 2019-го, і 2020-го були гучні операції, в рамках яких вилучено особливо великі обсяги наркотиків. Але переважна кількість таких справ, як ті ж «одеські кокаїнові банани», курувалася СБУ і за активної участі міжнародних служб, а не департаментом Національної поліції. Та основна проблема в тому, що, згідно з аналізом відкритих судових рішень, щонайменше 83% засуджених за наркозлочини отримують кримінальну судимість саме за незаконне зберігання наркотиків без мети збуту, а не за збут наркотиків. Тобто такі справи не мають стосунку до організованих злочинних груп або вилучення особливо великих обсягів наркотиків, натомість ледь дотягують до кримінального покарання. Приміром, у Європі за більшість таких «злочинів» люди навіть не отримали б адміністративного покарання, не кажучи вже про позбавлення волі.

Більшість кримінальних наркозлочинів пов’язані не з наркомафією, а зі звичайними споживачами наркотиків, частина з яких мають психічні розлади внаслідок вживання психоактивних речовин — наркозалежність. Останні два роки особливо чітко спостерігається збільшення переслідування людей із наркозалежністю представниками правоохоронних органів.

У цьому вбачається порушення статті 14 «Заборона дискримінації» Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і статті 5 «Рівність та недискримінація» Конвенції про захист прав людей з інвалідністю.

Звичайно, серед людей з наркозалежністю є й ті, хто вчиняє кримінальні злочини. Переважно через потребу знайти ресурси для підтримки своєї згубної звички. Мотивом більшості таких злочинів є не збагачення, а пошук грошей для купівлі речовини, без якої людина вже не почувається комфортно та безпечно. Тому в більшості випадків, лікуючи залежність, абстинентний синдром і потяг до наркотичної речовини, можна вирішити і проблему злочинного рецидивізму, пов’язаного з наркозалежністю.

Наркозалежність — психічний розлад, одним із симптомів якого є патологічний потяг до вживання психоактивних речовин. Вживання та відповідно зберігання такими людьми наркотичних речовин без мети збуту не є злочином. А покарання за подібні діяння слід розцінювати як дискримінацію та покарання особи за ознаками в неї хвороби.

Катастрофа № 2. Використання наркозалежних для виконання показників

Чому більшість кримінальних справ не стосуються наркомафії? Річ у тому, що з 2019 року ДБР розслідувало майже 170 справ про причетність правоохоронців до наркобізнесу. 34 із них доведено до обвинувачення та передано до суду.

Громадські активісти заявляють, що корумпована правоохоронна система, яка «кришує» наркобізнес, а іноді й сама є організатором такого «бізнесу», — головна проблема. Але для того, щоб демонструвати «успішну діяльність» і виконувати показники, поліція змушена вишукувати дрібних наркоторгівців або ж наркоспоживачів та засуджувати їх до великих термінів.

До прикладу, 3 грудня 2020 року школяра на Волині суд засудив до шести років колонії за «торгівлю наркотиками». Вирок шокував його родину та адвоката і навіть поліцейських. Обвинувачення ґрунтувалося на показаннях двох дівчат, які домовлялися зі школярем про купівлю канабісу. Як виявилося, вони працювали за завданням поліції. Сам школяр визнав, що продав наркотик лише одній із них, а його адвокат переконаний, що поліція спровокувала хлопця на злочин, а докази було зібрано незаконно.

Перший раз хлопець продав 4 грами канабісу за 440 грн, а у другому випадку — 8 грамів за 700 грн. Тобто суд призначив покарання терміном на шість років позбавлення волі сумарно за 1140 грн і 12 грамів канабісу. Водночас поліція не шукала тих, хто виростив і збув коноплю, через яку засудили цього школяра.

Ця ситуація наочно демонструє, хто саме потрапляє за грати і за які «наркозлочини», а хто залишається поза увагою правоохоронних органів і судів.

Катастрофа № 3. Переслідування, залякування, переривання лікування, криміналізація людей, хворих на наркозалежність

В Україні збільшилася кількість випадків переслідування та криміналізації наркоспоживачів і наркозалежних. 17 січня 2020 року було зареєстровано законопроєкт №2784, в якому відверто спробували «легалізувати» та спростити умови примусового лікування наркозалежних, що суперечить статтям 5, 7, 8 і 14 Конвенції про права людини; статтям 5, 12 і 14 Конвенції про захист прав людей з інвалідністю та чинному законодавству. Такий законопроєкт було розкритиковано правозахисниками, адже він не вирішував питання доступності лікування, натомість був спрямований на покарання людей, які вживають наркотики.

У заявах заступника міністра внутрішніх справ неодноразово лунали ідеї про «врегулювання питань реабілітації наркозалежних», що жодним чином не входить до компетенції МВС. Питання реабілітації та лікування людей у більшості європейських країн належить до відання Міністерства охорони здоров’я. Більш того, до свого призначення в МВС Олександр Гогілашвілі сам працював у мережі приватних реабілітаційних центрів «Міжнародної антинаркотичної асоціації» (МАА). Формально зараз він не має стосунку до цієї організації, але фактично всюди її піарить, представники цієї організації регулярно з’являються на різноманітних круглих столах при МВС. Чи не виглядають такі дії просуванням інтересів приватних закладів або ж ознаками зловживання владою чи службовим становищем (статті 364 та 365 Кримінального кодексу України)?

Також останніми роками розпочалося масове та незаконне переслідування учасників замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), що є грубим порушенням права таких людей на доступ до медичної допомоги та порушенням їх права на особисту недоторканність. Працівники правоохоронних органів видають пункти видачі препаратів замісної терапії за вилучення «незаконних наркотичних речовин» та як «точку незаконного збуту», позбавляючи пацієнтів препаратів для лікування, в чому вбачаються ознаки статті 308 Кримінального кодексу України — викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом зловживання службовим становищем.

Так, 2020 року поліція увірвалась до пункту замісної підтримувальної терапії у Хмельницькому обласному закладі з надання психіатричної допомоги, поставила пацієнтів на коліна та вилучила 266 оригіналів історій хвороб таких пацієнтів. А на початку 2021-го у Харкові поліція аналогічним чином увірвалася до пункту видачі препаратів ЗПТ, забрала ліки та медичну документацію.

Замісна підтримувальна терапія є державною програмою лікування синдрому опіоїдної залежності, яка впроваджується в Україні з 2004 року! Така терапія — один із найбільш ефективних методів лікування осіб із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів. Цей метод лікування є життєво необхідним для тисяч наркозалежних.

ЗПТ впроваджена у майже сотні країн світу. Не впроваджено її в Гренландії, Папуа-Новій Гвінеї та Росії з її традиційно репресивною та провальною наркополітикою.

Більш того, ЗПТ дає змогу наркозалежним відмовитися від вуличних наркотиків і чорного ринку, що невигідно корумпованим правоохоронним органам, які утримують незаконні точки збуту наркотиків і зацікавлені у відсутності альтернативи в наркозалежних.

Втручання у процес терапії з боку правоохоронних органів є безпрецедентним і кричущим порушенням закону та прав людей із психічними та поведінковими розладами, актом репресивної та дискримінаційної політики з боку МВС.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК