«КАСЕТНА БОМБА»: ПРОВІНЦІЙНІ ВІДГОМОНИ

Реакція провінції на «касетний скандал» мало нагадує вибух обурення. Якщо це й вибух — то, мовою саперів, у нього мінімальна, а подекуди — й просто нульова бризантність, тобто роздроблююча руйнівна сила. Практично скрізь заходи, проведені опозицією, проходять казенно і передбачувано. Скрізь той самий сценарій, ті самі, як правило, нечисленні виконавці. Всюди комуністи дистанціюються від «призвідців», які представляють СПУ і «Батьківщину», «Собор» і Рух, УКРП і УНА-УНСО. І водночас нібито беруть участь у нібито акціях протесту.

На Чернігівщині, приміром, представники КПУ, демонстративно не стаючи під знамена «України без Кучми» та Форуму національного порятунку, запланували ряд власних дійств, кульмінацією яких має стати «Марш порожніх каструль». Але — у розмові з нами цього не заперечили ні регіональні лідери соціалістів, ні перший секретар міськкому КПУ Микола Лебединець — чимало членів Компартії за власною ініціативою, попри партійні розбіжності, беруть участь у некомуністичних антипрезидентських маніфестаціях. В інших регіонах, наскільки можна судити, ситуація схожа.

Така ж шаблонна і протидія влади — скрізь одні й ті ж таємничі дзвінки, що інформують про неіснуючі вибухові пристрої. Скрізь усе та ж боротьба за «єдність архітектурного стилю».

До речі, як повідомив глава чернігівської регіональної організації ВО «Батьківщина» Валерій Дудко (і це підтверджується документами), саме в Чернігові народилася ідея охрестити намет «малою архітектурною формою». Таким чином, встановлення її стало протизаконним без дозволу місцевих зодчих. Подібний досвід боротьби з наметовими містечками тепер згодився у столиці й інших регіонах. Згадані заходи всюди створюють опозиції хорошу рекламу і скрізь підривають авторитет влади — і місцевої, і центральної — значно ефективніше за самі акції протесту.

Влада мимоволі стає своїм гравцем у чужій команді. Однотипні дурниці, вчинені нею, невблаганно поповнюють лави опозиції. По приклади далеко ходити не треба.

Варто було, наприклад, представникам чернігівської філії Соціалістичної партії розбити намети біля торгового центру «Дружба», як приїхали сапери і почали шукати в супермаркеті неіснуючу чергову «бомбу». Природно, прилеглу територію довелося очистити від пікетників. У результаті, інтерес оточуючих до того, що відбувається, зріс багаторазово.

Інший випадок. Один із поїздів, що перевозив у столицю учасників акції «Україна без Кучми», затримали тому, що у вагонах нібито було розлито ртуть. Наступний, у який пересіли опозиціонери, теж затримали — під приводом пошуку «пекельної машинки». За словами очевидців, «розлита ртуть» послужила останньою краплею, що розточила терпіння пасажирів: протестувати проти Кучми вирушили навіть ті, хто робити цього не збирався.

Та все ж говорити про масовий характер подій не доводиться. Останній антипрезидентський захід — відгомін всеукраїнської акції «Народний трибунал» — зібрав, за оцінками організаторів, які збігаються з нашими, 450—500 чоловік. Місцева преса занизила це число в 2—3 рази, але сам факт мітингу висвітила. Чернігівська міліція поводилася стосовно мітингуючих дуже терпимо. Але не п’ять сотень чоловік, які зібралися, щоб висловити свою громадянську позицію, і навіть не десяток тисяч активістів різних партій визначають сьогодні соціальну температуру Чернігівщини.

Просто, напевно, «касетний скандал» виявився не найвдалішим градусником для її виміру. У самій аполітичності більшості людей, у якійсь свинцевій втомі, що підкосила їх в один момент, статичній огиді до можновладців усіх рангів і калібрів убачається симптом кризи, можливо, ще глибшої, аніж та, що призвела наприкінці вісімдесятих до «ковбасного бунту». Багато хто вже забув про цю воістину історичну для Чернігова подію. Масові виступи жителів міста виникли через дріб’язковий загалом привід, однак призвели до відставки обласного керівництва.

Місцева організація партії «Батьківщина» провела соціологічне опитування. Результати його вражають. Далеко не кожний з опитаних узагалі чув щось про справу Георгія Гонгадзе. Для тих, хто чув, — у 79% випадків джерелом інформації стали загальнонаціональні телеканали. І лише в 13,8% — газети. Люди перетворилися на пасивних реципієнтів інформаційного потоку, які іноді навіть не цікавляться безплатно поширюваними розшифровками знаменитого запису. Відсутність інтересу аж ніяк не означає, що ці події не представляються людям важливими. Так важко хворий рано чи пізно перестає заглядати в журнал «Здоров’я». За всією цією байдужістю, взаємною відчуженістю, дистанціюванням від суспільних проблем фізично відчувається потужна енергетика безнадійності, невір’я в себе, у державу, у завтрашній день. До чого призведе цей стан — покаже час. Може, до чергового непрогнозованого владою сплеску громадянської активності?

(Репортажі наших власних кореспондентів із місць читайте на 5-й стор.)