КАМІНЬ СПОТИКАННЯ

Чи знаєте ви українську ніч?

Ні, ви не знаєте

української ночі!

Володимир Маяковський

Це була справжня сенсація - наш «Інтер» уперше ретранслював для глядачів України авторську програму Михайла Леонтьєва «Однак». Якщо врахувати, що «Однак» виходить на ГРТ більше року і що раніше в «інтерівському» варіанті програми «Час» воно незмінно вирізалося, те, що трапилося 10 квітня, можна було б вважати великим проривом у культурних зв’язках наших братніх країн, якби не зміст програми. Цього разу «Однак» було повністю присвячено Україні, точніше - прем’єр-міністру Віктору Ющенку. У трактуванні Михайла Леонтьєва наш нинішній прем’єр являє собою не більш аніж «сирий матеріал для масштабного американського політичного проекту». При цьому акуратно (так, щоб не «підставлятися» під обвинувачення в наклепі) Леонтьєв натякнув на причетність американської дипломатії до зникнення Гії Гонгадзе, а самого Ющенка - до трагічної загибелі Вадима Гетьмана.

З пропагандистської точки зору програма очевидно зазнала фіаско. Повідомивши на самому початку, що «Віктор Ющенко... очолив Нацбанк України після того, як за нез’ясованих обставин у квітні 98-го було вбито його «патрона», першого голову Нацбанку Вадима Гетьмана, Леонтьєв зробив страшенно грубий «ляп», адже всі, хто хоч якимось чином цікавиться, знають, що НБУ Віктор Ющенко очолив ще в січні 1993 року (!), за найактивнішого сприяння Вадима Гетьмана, смерть якого стала найтяжчим ударом по Ющенку-політику і людині. Ще одним очевидним «ляпом» можна вважати розмірковування про (дійсно існуючу) плутанину з експертизою таращанського тіла. Михайло Леонтьєв, викладаючи позицію київського Головного бюро судмедекспертизи, забуває згадати, що експертиза цілком офіційно проводилася офіційними ж інстанціями Російської Федерації.

Втім, не виключено, що «компроматний» розпал - лише другорядний аспект програми «Однак» від 10 квітня, котрим просто поспішили скористатися керівники «Інтера». Дуже імовірно, що головна мета програми провідного (після звільнення Доренка) пропагандиста головного прокремлівського каналу полягала в тому, щоб у неофіційній, однак гранично жорсткій формі викласти позицію Кремля в подіях, що розгортаються в Україні. Опосередкованим підтвердженням такої інтерпретації служить і категорична заява Михайла Леонтьєва про те, що його єдиний замовник - канал ГРТ («1+1», ТСН від 12.04).

У цьому контексті програма «Однак» видається не настільки вже непрофесійною («ляпи» можуть бути й невипадковими), скільки невірною в набагато більш концептуальному значенні. Оскільки в рамках російсько-українських відносин у ній протипоставлено позиції Президента України Леоніда Кучми й «американця» Віктора Ющенка. У тому сенсі, що «Президент як колишній оборонний директор краще за інших розуміє, наскільки наші економіки пов’язані», ну а прем’єр, певне, тільки чинить перешкоди розвитку наших економічних зв’язків, виконуючи, як слідує з контексту, злу волю заокеанських «господарів». Помилка тут навіть не в карикатурному спрощенні фігури Ющенка, основна помилка - в оцінці «конструктивності» Леоніда Кучми. На доказ його «тямущості» наводиться свіжа цитата з Леоніда Даниловича - «Росія без України проживе, а Україна без Росії - ні». Можна нагадати й інший знаменитий вислів Кучми - «Україна пережила війну в економіці і програла її». Справа була в січні 1993 року, і Леонід Данилович був у той час ще тільки прем’єром, обтяженим, правда, «надзвичайними повноваженнями». Подібних цитат із Кучми (і прем’єра, і Президента в 1994-99 рр., і потім, після переобрання) можна наводити десятки. Вони всі вирізняються глибокою і непідробленою щирістю. Щораз складається враження, що Леонід Данилович нарешті відкрив для себе істину в найостаннішій інстанції, і тепер він усе облишить і негайно заходиться налагоджувати вікову дружбу, котра раптом похитнулася, налагоджувати самісінькі що ні на є взаємовигідні зв’язки і т.д. і т.п. І щораз нічого схожого чомусь не відбувалося.

Так уже склалося в нашій країні, що в зовнішній політиці (у внутрішній - ще більше) Леоніду Даниловичу весь час хтось заважав. Список «заважаючих» просто відлякує. Отже, реалізувати свої програмні цілі - зміцнення російсько-українських зв’язків - Кучмі в період із 1992 по 2001 рік заважали: по-перше, Президент Леонід Кравчук; потім - Верховна Рада XII, XIII, а тепер вже і XIV скликання; крім того, міністри закордонних справ - Анатолій Зленко (1992-1994 рр.), Геннадій Удовенко (1994-1998 рр.), Борис Тарасюк (1998-2000 рр.) і, нарешті, знову - Анатолій Зленко. Але це ще не все! Більше за все, як видно, заважали прем’єри - Віталій Масол, який підписав (9.12.1995 р.) угоду про розподіл боргів й активів колишнього СРСР за «нульовим варіантом»; Євген Марчук, котрий ще під час перебування першим віце-прем’єром парафував від імені України Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, а також проект декларації про принципи рішення проблеми ЧФ (8.02.96 р.); Павло Лазаренко, котрий не лише поставив на широку ногу російсько-українське газове співробітництво в тіньовій сфері, а й підписав від імені України багатостраждальний пакет договорів про розподіл ЧФ (28.05.98). Особливо заважав Кучмі прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко - особистий друг Леоніда Даниловича, котрий протримався на прем’єрському посту рекордний термін - більше двох років.

Сперечатися не станемо, нинішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко - далеко не «проросійський» політик, однак вважати його головним «каменем спотикання» було б, як на мене, дещо наївно. Якщо згадувати недавню історію, то всякий раз після своїх заяв про зміцнення дружби і партнерства з Росією Леонід Данилович незабаром (тільки-но змінювалася ситуація) виступав з іншими, найчастіше - геть протилежними одкровеннями (вони, втім, теж не тягли за собою практичних наслідків). Мені здається цілком очевидним, що коли нинішня криза якимось дивним (для Кучми, а не для країни) чином вгамується, Михайлу Володимировичу Леонтьєву доведеться знову (як уже бувало раніше) уїдливо гудити «зрадника» Кучму. Тільки швидше за все українським глядачам ці програми знову не покажуть.