Як не можна здійснювати приватизацію народної власності

Усі, напевно, пам'ятають, з якою помпою в Україні оголосили про поновлення великої приватизації. Під ті ж фанфари назвали й перші об'єкти, серед яких на першому місці опинилася Об'єднана гірничо-хімічна компанія (ОГХК). Відібрали радника — компанію з підготовки до приватизації, призначили аукціон, і тут стався холостий постріл, бо на участь у приватизації зареєструвалися 18 компаній, а на участь в аукціоні — лише три, у двох з яких виявився «неповний пакет документів» (от уже цей неповний пакет — типовий спосіб відсіяти небажаних). Коли двох відсіяли, то залишився один учасник, якого явно недостатньо для створення конкуренції. Тому проведення аукціону 31 серпня скасували й перенесли на пізніший термін. І навіть побачили в цьому позитивний момент, бо частина компаній не встигла підготувати пакет документів за два місяці з моменту оголошення аукціону. Такий от начебто нехитрий сюжет провалу приватизації першого об'єкта.

Хтось і правда в нього вірить? А може, реальні проблеми зовсім інші? Тож розберімося.

Спочатку нагадаємо, що Акціонерне товариство «Об'єднана гірничо-хімічна компанія» має у своєму складі два гірничо-збагачувальні комбінати — Іршанський і Вольногірський, які видобувають сировину (ільменітовий концентрат), що використовується для виробництва титану. Можна сміливо сказати, що титан — це метал XXI століття, тому що він використовується дуже широко й у літакобудуванні, і для виробництва фарб, і в медицині, і в багатьох інших галузях промисловості.

Запаси сировини двох комбінатів настільки суттєві, що з їхньою допомогою Україна могла б заробляти непогані гроші на світових ринках. Але, на жаль, замість цього ми продаємо сировину в інші країни, а потім купуємо в них титан — кінцеву продукцію. Хіба це нормально?

Кому Україна продає ільменітовий концентрат?

Останнім часом дедалі частіше суспільство замислюється над тим, кому продають ільменітовий концентрат. До 40% продукції йде до Китаю, а решта? За інформацією з РФ, для виробництва титану використовується до 80% сировини з України, хоча саме підприємство це заперечує. Але якщо покопирсатися в Інтернеті, то можна прочитати, як сировина відвантажується в бік Криму на завод відомого олігарха, і про це пише не якийсь там «зливний бачок», а «Українська правда». Кому вірити?..

depositphotos/Minakryn

Фонд держмайна нещодавно змусив продати частину концентрату на Запорізький титано-магнієвий комбінат. Добре це чи погано? Чи врятує це запорізьке підприємство і де тут загалом інтереси України?

Багато фахівців вважають, що титан може стати для України стратегічним напрямом, який підніме частину економіки. І тоді виникає запитання: як зробити так, щоб це сталося? Невже продаж ОГХК у його нинішньому вигляді цьому сприятиме? А може, все-таки потрібна державна програма, щоб залучити інвестора або консультанта, який зможе створити нову титанову галузь, що виробляє кінцеву продукцію — титан і продає його на світовому ринку?

Адже зрозуміло, що, продавши ОГХК як є, ми титанової галузі не створимо, а просто «проїдатимемо» сировину, та ще й сприятимемо в її використанні країною-агресором. І не треба казати, що ми країні-агресорові не продаємо ільменіту. Якщо ця країна — найбільш зацікавлений споживач, то вона зробить усе, щоб купити концентрат за будь-якою ціною, переплативши різним посередникам. І не доводиться сумніватися, що якщо найбільш зацікавленою особою в придбанні ОГХК є один відомий олігарх, то він зробить усе, аби ця компанія опинилася в його власності. Зрештою, навіть якщо компанію купить зовсім стороння особа, то цей олігарх просто заплатить стільки, що відмовитися від перепродажу буде важко. Невже це незрозуміло?

В Інтернеті вже з'явилися повні списки 18 претендентів, які зареєструвалися на участь у конкурсі і які, за словами ФДМ, не встигли підготувати документи за два місяці. Припускаю, що іноземним компаніям справді складно за такий короткий термін спочатку прийняти рішення щодо придбання, а потім підготувати документи з усіма апостилями. Але водночас що говорять деякі компанії українського походження? Вони всі в один голос стверджують, що компанію підготували до приватизації зовсім погано й що стартова ціна дуже завищена. Але ж готував компанію до приватизації радник, який може одержати 10% від вартості об'єкта. Що ж цей радник зробив чи не зробив, що всі в один голос повторюють про неготовність підприємства до приватизації?

Ми точно знаємо, що немає оцінки запасів згідно з міжнародними стандартами, тобто у вартісних, а не в натуральних показниках із минулих часів. Хочеться запитати: а чому? Вирішили заощадити на такій оцінці?

Також виникає запитання: якщо радник не привів реального покупця, то він виконав своє завдання радника чи ні?

Потенційні покупці підписували договори про конфіденційність, і їм надали звіти радника, а публіки не поінформували. Це дивно, бо про яку конфіденційність у відкритого акціонерного товариства, що мусить публікувати свою звітність, можна говорити? Можливо, треба було відокремити реально конфіденційну інформацію від тієї, яка цілком може бути публічною, і відкрити її? Може, це допомогло б залучити більше інвесторів? У всякому разі, громадяни України як власники Об'єднаної гірничо-хімічної компанії мають право знати про неї набагато більше, ніж викладено у фінансовій звітності, без приміток опублікованої на сайті ОГХК.

Та найголовніше в цьому прикладі великої приватизації, яка спіткнулася на старті, не це, а те, що не можна приватизаційними грішми затикати дірки в бюджеті, особливо коли таких дірок немає, бо в Україні нині профіцит бюджету. Треба змінювати парадигму всієї приватизації і, можливо, створювати спеціальний фонд, з якого підтримувати пріоритетні галузі економіки та створювати нові галузі з виробництва кінцевої продукції, що продається на світових ринках.

Більше статей Людмили Сімонової читайте за посиланням.