Історія хвороби пацієнта на ім’я «НУ—НС»

Фракції «НУ—НС» де-факто більше не існує. Констатація смерті об’єднання дев’ятьох партій під назвою «Наша Україна — Народна самооборона» зовсім не стала новиною, коли мій колега Володимир Стретович у перший день останнього сесійного тижня оголосив про цей факт на депутатській «розминці біля мікрофона», звинувативши лідера фракції В’ячеслава Кириленка. Тільки чи Кириленко в цьому винен? Зовсім ні. Створити руйнацію такого масштабу йому просто не під силу. На той час колишній «НУ—НС» уже був колись улюбленою трипільською вазою, яку власник спересердя жбурнув на підлогу і розбив на дві великі частини («Наша Україна» і т.зв. демблок «НУ—НС»), одну меншу («Єдиний центр») і кілька зовсім маленьких осколків (група Коломойського, «Собор», індивідуал Анатолій Гриценко).

Нині хаос, відсутність лідера й відверті дурниці — постійні супутники фракції, яка — без зайвого пафосу — була найдемократичнішою всередині і найяскравішою за складом персон, що до неї входили. Замість засідань — втеча від колективної зустрічі керівника фракції, замість єдиної політики — сварки всіх із «Єдиним центром», замість аналізу й логічних висновків — побиття на сторінках партійної газети «Нашої України» політики уряду, який майже наполовину складається зі ставлеників почесного глави «Нашої України». І щоразу всіх депутатів фракції пересмикує від появи на парламентському табло повної назви фракції — там осколки ще прикупі.

Хвороби не лікували й навіть не заліковували, хоча симптоми виявилися чи не з першого дня роботи новообраного парламенту. Бо не всі розуміли, що здоров’я фракції слід берегти, як кожен нормальний організм береже своє.

Анамнез

Хоча передвиборна програма «НУ—НС» і зникла з Інтернет-сайту блоку, два її lead-месиджі міцно вкарбувалися у в пам’ять виборців. Перший — «Закон один для всіх», що його нагадують реальному лідерові фракції при кожній зручній нагоді, яка суперечить суті гасла. На жаль, таких нагод було чимало. Другий — «Скасуємо депутатську недоторканність»: ще під час вибор­чої кампанії його критикували екс­перти, без особливого ентузіазму підтримали виборці, а після атаки на Давида Жванію в доцільності втілення цього гасла в життя сумнівалися навіть депутати фракції. Наскільки я пам’ятаю, програма блоку в цілому була непогана. Але, крім мантри про зняття недоторканності, про інші пункти якось забули. На засіданнях фракції, коли ті ще проходили, cкромні спроби вашого покірного слуги нагадати про обіцянки, дані народу, у більш досвідчених товаришів викликали ледь помітну саркастичну посмішку — а, молодий, ну, минеться. Це їм було не так цікаво — починалася гра.

Мікротріщини в блоці з’явилися з перших днів роботи Верховної Ради — майбутній «єц» проявився задовго до створення партії з такою абревіатурою. Стало зрозуміло: ще одну передвиборну обіцянку виборцям про єдність демократичних сил і створення коаліції з БЮТ — партнерами у виборчій кампанії — виконати буде нелегко. Викристалізовувалася група з семи депутатів, які відмовлялися підписувати угоду про дем­коаліцію. Згодом більшість їх увійшли в створену фактично Віктором Балогою партію «Єдиний центр», розколовши Народний союз «Наша Україна». Тільки розуміння президентом факту, що інша коаліція арифметично не витанцьовується, дозволило створити ту, яку обіцяли під час виборів — 2007.

Те, що єдине в коаліції — хіба що «Єдиний центр», стало зрозуміло відразу. Секретаріат президента з перших місяців атакував уряд і прем’єр-міністра, яка до вересня стоїчно терпіла шпильки, не вдаючись до випадів у відповідь. Тим часом усередині фракції тривала позиційна боротьба між «НУ» і «ЄЦ» за місце під сонцем. Єдиноцентристи з перемінним успіхом намагалися відбити у нашоукраїнців парторганізації в областях. Вихід двох депутатів із коаліції, не без допомоги Банкової, один із яких — самооборонець Юрій Бут, єдності фракції аж ніяк не додав, незважаючи на публічне прохання президента триматися одне одного. «Народна самооборона» поступово входила у затяжний конфлікт із главою СП, а Віктор Андрійович на нечастих зустрічах із фракцією більше говорив сам, ніж слухав соратників, які сподівалися, що він розсудить. Він розсудив. По-своєму. Згодом.

На початок літа стало остаточно зрозуміло: на Банковій змінилися пріоритети. Ахметов і Колесніков були в її мешканців набагато «любішими» гостями, ніж перший номер списку блоку «НУ—НС» Юрій Луценко. Цей факт не додавав оптимізму нікому з депутатів фракції, крім «Єдиного центру», члени якого, власне, й не приховували прагнення працювати з «адекватною» групою Партії регіонів.

Серпень приніс звістку про активну роботу СП зі створення коаліції «НУ—НС», ПР та Блоку Литвина. Не вийшло. БЮТ випередив. Грузинська криза і відмова Блоку Юлії Тимошенко голосувати за жорсткий осуд російської агресії проти Грузії, а потім і спільне голосування БЮТ і ПР — усе це негайно було використане Банковою. Звинувативши колег з коаліції у зраді — оскільки ті голосували з ідеологічними опонентами (чим, до речі, «Наша Україна» і «Єдиний центр» нині самі активно займаються), лідер фракції В’ячеслав Кириленко виявився дуже потрібним Ющенкові. Більш потрібним, ніж «ЄЦ», який, попри майже рабську відданість президенту, сподіваної прихильності не сподобився. По-перше, Кириленка підтримувала більшість нашоукраїнців і членів Української народної партії Юрія Костенка. По-друге, «ЄЦ» і так був готовий підтримати розвал коаліції — сюрпризів не очікувалося. Із допомогою дистанційного голосування по телефону на засіданні фракції та отриманого благословення від президента з другої спроби коаліцію було знищено. Ця подія спричинила глибоку тріщину між нунсівцями, оскільки голоси розділилися приблизно порівну.

Спроби врятувати ситуацію успіхом не увінчалися. Переговори про відновлення коаліції з БЮТ фактично зривалися під різними приводами. Поведінка В’ячеслава Кириленка і Романа Зварича на зустрічах з уповноваженими бютівцями демонструвала, що вони грають у політику як мистецтво неможливого. Тобто неможливості результату. Всі компроміси та поступки, на які пішов БЮТ, не пом’якшили малозрозумілої з погляду логіки позиції керівництва «НУ—НС» і президента, котрий давав директиви. А небажання Кириленка проводити засідання фракції через побоювання, що там можуть бути ухвалені небажані для Банкової рішення, призвели до остаточного розколу всередині фракції. Розкол став прямим наслідком розвалу коаліції зокрема і політики СП стосовно «своїх» депутатів у цілому.

Діагноз

З перших поствиборних днів почесний лідер фракції Віктор Андрійович Ющенко недвозначно демонстрував небажання об’єднуватися з БЮТ. Однак тоді ще здорова фракція «НУ—НС» так само недвозначно продемонструвала небажання об’єднуватися з кимось іншим, більш східним. Президент погодився з неминучим, але не відступив. Планомірна робота Банкової з розшарування єдності «НУ—НС» принесла свої плоди — усередині фракції викристалізувалася група відданих, на яку Ющенко зможе покладатися в будь-яких діях. Навіть у питаннях політичного суїциду — чергові вибори, спільні дії з Партією регіонів тощо. Таких — осіб тридцять. Ладних обливатися за нього гасом із пляшечки.

Формальний керівник фракції В’ячеслав Кириленко — один із них. Самостійних рішень від нього чекати не варто — він плаває виключно у фарватері директив президента. Навіть якщо ці директиви згубні для країни. Звідси — невдоволення тих, хто вагається. Їх близько десятка. Це депутати, які здатні мислити самостійно, але яким забракло волі, аби змінити пріоритети — з особистої відданості на відданість інтересам країни. Інші — так званий демблок «НУ—НС» — діють самостійно. Їх 34. І вони можуть поламати плани Банкової, щоправда, дотепер системних результатів їм домогтися не вдалося. Проблема цієї групи — у дезорганізованості. Різношерстість і наявність кількох яскравих лідерів у демблоці поки що не дають можливості виділити одного. Звідси — відсутність ефективності дій.

Висновок

Про колишню єдність «НУ—НС» можна забути. Навіть за найсприятливіших обставин 72 члени фракції ніколи не зможуть ухвалити рішення сімдесятьма двома голосами. Президент, формуючи віддану команду, не домагатиметься цілісності. Єдино можливий варіант розвитку подій усередині «НУ—НС» — спроба змінити Кириленка на більш самостійну фігуру. Для цього потрібна більшість. Шанси є. Їхня реальність може бути перевірена вже наступного тижня. Інша річ, що серед депутатів фракції поки що не знайшовся той, хто одночасно: а) хоче і б) може запропонувати чіткий план реанімаційних заходів. Та навіть якщо більшість сформується і керівництво фракції буде змінено — що далі? Відновлення коаліції «НУ—НС»—БЮТ Банкова заблокує наглухо. Литвин не допоможе — 20 його депутатів не перекриють «дірки», пробитої в коаліції бездумно-пропрезидентськими депутатами. Тому сумнівно, що набереться 226 депутатів, необхідних для підписання коаліційної угоди. Це було б реальніше, якби перший номер списку «НУ—НС» Юрій Луценко залишився в парламенті. Він міг би очолити фракцію, але повернення міністра в чинні депутати неможливе за законом.

У будь-якій іншій коаліції «НУ—НС» теж не зможе взяти участь через непідтримку союзу з ПР значною частиною фракції. Максимум, на що спроможна сьогоднішня фракція, — «осколками» взяти участь у створенні політичного пакту парламентських сил про ненапад. Сьогодні, коли Україна летить в економічне провалля, він потрібен як повітря. Теоретично політики мають взяти приклад зі звірів: коли в лісі пожежа, вони один одного не гризуть. Але це тільки теорія. У «НУ—НС» надто захоплені внутрішньою боротьбою заради боротьби. Заради чогось іншого — безперспективно. Пацієнт нежиттєздатний. Його слід спокійно поховати — квітів і сліз не потрібно. Нехай проростає новими паростками.