Ірпінь/Буча болить. Реквієм за другом, не відданим землі

Мені кажуть, що це теж ПТСР. Коли бомби гудуть усередині, розриваючи на клапті думки й слова. На поверхню в результаті ніщо не виходить. Навіть сльози, наче в аварійному режимі, збираються в якомусь досі невідомому відстійнику, прохолоджуючи реактор психіки, і не ллються. Я заморожена.

Моя реальна війна розпочалася не в підвалі на Науки, 69 у Києві, де я провела перший тиждень «спецоперації» орків із мого «порятунку», а з дзвінка чоловіка: «Убили Сашу Зубенка. В Тані — осколкове поранення в голову».

Ірпінь потрапив під масовані обстріли з перших днів. Цілі родини по всьому напрямку Житомирської траси на підступах до Києва і нової дороги Буча—Ірпінь—Київ виявилися замкненими у клітках своїх приватних будинків, квартир та підвалів. Ці маленькі містечка й селища, включно з Бородянкою, Немішаєвим, Гостомелем, Яблунькою… стали й залишаються головним полем битви за Україну. Як і Харків, що розривається від ракет, як Маріуполь, обложений і по-нелюдськи знищуваний, стерта з обличчя землі Охтирка….

Кадри прямих влучень крилатих ракет у житлові будинки Ірпеня облетіли весь світ. Як і зруйнованого мосту через річку Ірпінь, під яким ховалися від «турботи русского міра» тисячі мирних українців. Але путін убив Сашу ще до «зелених коридорів» із Бучі, Гостомеля та Ворзеля, які, на жаль, так і не дотягнулися до Ірпеня. Розстріляне місто третій тиждень заблоковане.

Після чергового розриву ракети у школі № 2, що напроти багатоповерхового будинку Саші й Тані, він вийшов у хол подивитися, чи не поцілили осколки в газорозподільні комунікації на поверсі. «Мама стояла біля відчинених дверей. Десь пролунав ще один вибух. Посипалося скло. Тато впав, — розповідає син Саші Максим, заколисуючи на руках двомісячного Сашиного внука. — А далі був кошмар. Мама сама вся в крові підповзла до тата. Тато сказав, що не відчуває ніг і що, мабуть, він… помирає. Мама (а Таня — медик. — І.В.) відгорнула його спортивну куртку. На місці серця була велика рана…»

Таню вдалося вивезти в Київ «швидкій». Сьогодні вона разом із внуком у безпеці, в Івано-Франківську. В Тані більше немає ні чоловіка, ні домівки, — через кілька днів снаряд влучив уже прямо в їхню з Сашею квартиру. Її прикуту до ліжка маму, що жила поверхом нижче, спочатку забрали до себе парафіяни в сусідній храм, потім прийняв столичний будинок пристарілих. А Саша так і лишився лежати в коридорі. Біля їхньої колись затишної квартири, де ми стільки разів пили домашнє вино на кухні і з висоти пташиного польоту дивилися на вечірній Ірпінь. Потім сусіди повідомили, що перенесли його на цокольний поверх під'їзду.

Відтоді я ніяк не можу вибратися з цього цокольного поверху, де свої останні дні на цій землі проводить наш друг. Я відчуваю сірість стін цього порожнього простору. Холод його цементної підлоги. Зяючу порожнечу їхнього колись теплого будинку, на який Саша з Танею так довго збирали гроші. І його смиренну самотність. Поки що без Царства небесного…

Відтоді ми не перестаємо шукати того, хто забере Сашу. Спочатку сподівалися на сім'ю Жені, що живе неподалік. Він із сусідами був готовий забрати й поховати Сашу. Але зараз, у ці самі хвилини, Женя разом із маленькою донькою Машею та дружиною Оксаною сидять у підвалі на Миру, 3-б. Двадцятий день. Вийшов на зв'язок за останні дні тільки разів два. Сказати, що забрати Сашу не зміг. І покинути своє власне Пекло поки що теж не зміг…

Потім з'явилася якась зовсім юна дівчинка Ріна, подруга доньки моєї колеги. Вона у складі бригади волонтерів забирала «двохсотих» з Ірпеня. Волонтери, отримавши від нас усю інформацію (включно з тим, що тіло ціле, а не частинами), поїхали по Сашу в перший день «зеленого коридора». Я вислала навіть мітку в гуглі — Тургенєвська, 25-в, щоб земна помічниця Аїда швидше добралася до цокольного поверху. Але не вийшло.

«Нас не пустили, та я передала інформацію. Сьогодні 200-х не віддають. Евакуація. Може, через пару днів…»

Через два дні Ріна написала знову. Як і обіцяла.

«Туди нікого не пускають. Звідти тільки виводять. 200-х ніхто не забирає. Це наказ. Що вдієш. Мертвим уже не допоможеш. Потім одного разу всіх вивезуть. Зараз туди немає заходу транспорту. Міст зруйнований…»

Була ще одна група волонтерів, яку я відстежила у Фейсбуку. Здзвонилася з ними через колегу. Сьогодні прийшло від них смс-повідомлення: «Хлопець, який кілька разів туди проривався, три дні як сам пропав в Ірпені. Зараз нічого не можна зробити. Тільки ховати на місці у братських могилах, а вже після війни робити ексгумацію й розбиратися з прізвищами».

«Дякую за спробу», — написав син Саші у відповідь на моє чергове страшне смс. Худе обличчя цього хлопчика із запалими щоками та згаслим поглядом, на плечах якого в одну мить опинилися чотири жінки й немовля, завжди буде зі мною.

Як і дві руки моїх батьків, що вирвалися з Бучі, з обручками, яких вони сто років не носили. Так вони підготувалися до найстрашнішого. Коли вирішили більше не спускатися в підвал. Там мамі ставало зле.

Як і горе моєї колишньої сусідки, яка з дітьми бігла під обстрілами в останній день евакуації з околиці приватного сектора. Де її старша сестра залишилася з паралізованою мамою і російським танком у дворі.

Як і кадри відео братської могили у дворі храму Бучі, повз який я стільки разів ходила. 67 тіл у чорних поліетиленових мішках медики та працівники комунальних служб укладали у викопану по зросту вузьку траншею. Все, як ми бачили на кадрах Другої світової. Тільки тепер фашисти — інші.

Вибач, Сашо. Ми обов'язково тебе заберемо і все зробимо як треба.

P.S. Коли я поставила крапку в цьому тексті, мені написав Максим. «Тата сьогодні поховали. Напроти будинку у дворі школи. Юрій Іванович із восьмого поверху — він у теробороні — та солдати. Навіть зробили салют, як офіцерові». Царство небесне. Але я вирішила нічого не змінювати. Опублікувати, як написала. Скільки їх іще, наших рідних та близьких, залишилося зовсім самих, ніким не знайдених, не впізнаних і не відданих землі на цій війні…

Більше статей Інни Ведернікової читайте за посиланням.