Підтримати
Марія Пешко — мама військового Івана Клюйка, Наталія Зайцева — дружина спецпризначенця Олега Зайцева. Обидва чоловіки загинули під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Жінки незнайомі між собою, але є щось, що їх об’єднує. Це втрата близької людини і спосіб проживання цієї втрати: українки віддали частину допомоги від держави на благодійні проєкти. Наталія допомогла іншим військовим, а Марія облаштувала спортивний майданчик у рідному селі.
«Він народився воїном і знав: велика війна буде»
Полеглому Івану Клюйку було 35 років. Він родом із села Орв’яниця Рівненської області. Там закінчив школу, пішов в училище, де здобув дві спеціальності: слюсаря з ремонту автомобільних двигунів та муляра-штукатура. Ще в юності навчився грати на гітарі, відтоді роками не розлучався з інструментом.
На рідній Рівненщині працював водієм на хлібзаводі, періодично їздив на заробітки до Києва, де влаштувався на будівництво. Потім поїхав і в Польщу — працював на заводі. В серпні 2014 року Іван отримав повістку.
«На той момент майже всі його товариші зі строкової служби вже були на фронті, один із них загинув. Тому він сказав: «Мамо, я тут не можу бути — піду на війну», — згадує Марія Пешко.
Після півтора року на фронті чоловік повернувся сам не свій. Тиждень не роздягався, не міг спати.
«На війні він переоцінив цінності. Казав, що життя рідних і близьких — головне, а речі неважливі», — згадує мама.
Чоловік вирішив «змінити обстановку» і знову поїхати на заробітки. Там у 2017 році Іван познайомився з майбутньою дружиною Ольгою. За рік вони одружились. У розпал пандемії коронавірусу чоловік приїхав додому, але не знайшов для себе ідеальної роботи і 2021-го повернувся до війська. Підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила, служив поблизу Попасної на Луганщині.
«Він був дуже добрим, справедливим. Усі друзі кажуть, що такого, як Ванюша, більше немає. Ніколи не відмовляв», — згадує Марія.
Олег Зайцев — родом з міста Жашків Черкаської області, у 21 рік переїхав до Києва. На момент загибелі йому було 48. У цивільному житті спільно з друзями керував підприємством «Крафт кемікалз». Компанія виготовляє й постачає продукцію ветеринарним та аграрним підприємствам.
Чоловік був актором київського театру «Дах» — там і познайомився з майбутньою дружиною Наталею.
У 2014 році Олег брав участь у Революції Гідності. Потім воював на сході разом із кількома добровольчими формуваннями, був у «Правому секторі».
«Для нас війна почалася не 24 лютого. Це стало тільки логічним продовженням, до якого ми були готові, наскільки це, взагалі, можливо. Він знав, що повномасштабна війна буде, ще з 2014 року. Казав, що ігнорування війни обернеться більшою бідою. В результаті, прогнози повністю збулися», — розповідає Наталія Зайцева.
Олег наполіг, аби дружина разом із двома доньками виїхала за кордон. Наказав не повертатися щонайменше рік.
«Уже під час вторгнення ми з ним обговорювали багато світоглядних речей. Олег казав: «Здається, ніби летиш на шаленій швидкості, проте в правильному напрямку. Багато руйнувань, апокаліптичний пейзаж, але в мене відчуття, що ми все робимо правильно. Все це — задля великого блага України». Я дуже хвилювалася за нього, але поділяла ці почуття», — каже Наталія.
З її слів, Олег Зайцев народився воїном і завжди знав, що ним стане: «Це людина великої честі та гідності. Був запальним, та водночас умів приймати». Він брав участь в обороні Києва і за це ще при житті отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.
«Я розуміла, що його похід на фронт — те, що мусило трапитися. Олег завжди казав, що не може бути осторонь, проспати все і передати проблеми новому поколінню», — каже Наталія.
«Він просив не впадати у відчай»
Іван Клюйко загинув 24 квітня 2022 року, на Великдень, у селі Катеринівка на Луганщині. Виніс із поля бою тяжкопораненого командира, а повертаючись на позиції, потрапив під мінометний обстріл. Отримав осколкові поранення руки й голови.
«Я ще нічого не знала, але не хотіла ні святити паску, ні готуватися до свята. Не було настрою. В понеділок, на другий день Великодня, пішла до військкомату просити, щоб йому дали відпустку хоч на 10 днів, — більше ж року на війні. Там сказали, що не можуть. А наступного дня той самий військовий комісар приніс похоронку. Коли мене побачив, онімів», — розповідає мама.
Наступного дня після страшної звістки тіло Іванове привезли для прощання.
Жінка каже, що через дев’ять днів після загибелі сина почала втілювати його задуми — ремонт у гаражі і в хаті. Долучилися також кум і чоловіків товариш. Рутинна праця та присутність людей допомогли пережити біль.
«Я й зараз спілкуюся з друзями, які були з ним в останній момент. Їм дають усього п’ять днів відпустки, щоб побачити рідних, а вони приїжджають до нього на могилу», — розповідає вона.
7 травня вранці Наталія пропустила дзвінок від Олега. Пізніше передзвонила, але не додзвонилася. «Зазвичай він попереджав про те, що зв’язку може не бути, а тут не зробив цього. Я почала хвилюватися, з’ясовувати у знайомих, що трапилося. Спочатку хлопці не казали мені, бо не могли забрати тіло, а потім таки зізналися: Олега не стало», — розповідає дружина.
Чоловік загинув від кульового поранення, яке отримав під час штурму позиції ворога на півдні України. За кілька місяців за цю операцію Олегу посмертно присвоїли звання Героя України та нагородили орденом «Золота Зірка».
«Олега привезли до Києва в липні. Пережити очікування допомогли друзі, які постійно були поруч: побратими з підрозділу дуже про нас дбали», — каже Наталія.
«Гроші — це пусте, порівняно з тим, що я втратила»
Марія Пешко каже — отримати виплати від держави було нескладно. «Наступного дня після похорону мені зателефонували з військкомату: «Приходьте, підпишемо документи». Там мені допомогли все оформити. У квітні Іван загинув, а в серпні ми отримали гроші. Я не просила й не добивалася цього: все відбувалося у своєму темпі», — розповідає жінка.
15 мільйонів гривень порівну розділили між мамою, дружиною та батьком Івана (останній не спілкувався з сином змалечку).
«Для мене це величезна сума. Я вчителька і ніколи таких грошей не бачила, тому без вагань вирішила віддати, вкласти їх у добру справу. Іванова дружина теж долучилася», — розповідає мама Івана Клюйка.
Марія не просто виділила гроші на створення спортивного майданчика біля школи в селі Орв’яниця. Вона сама долучилася до роботи: шукала й замовляла матеріали, підрядників.
«Коли люди дізнавалися, хто і за які гроші це робить, пропонували великі знижки. Разом це коштувало близько трьох мільйонів гривень, але без знижок було б значно дорожче. Матеріали звозили буквально з усієї України. Ми весь час сиділи на телефоні в пошуках потрібного і зробили майданчик за півтора місяця», — розповідає жінка.
Навесні вона хоче продовжити роботу: поставити на майданчику тренажери та посадити поруч парк. Вийде зона відпочинку для місцевих.
«Коли займалася майданчиком, Ваня щоночі снився й говорив зі мною. Я не можу сказати, що мені стало краще. Краще, мабуть, ніколи не буде… Але певну втіху я отримала. Це буде доброю пам’яттю про нього», — каже мама.
Наталія Зайцева теж каже, що отримання допомоги від держави не було складним процесом:
«Перелік потрібних документів нам надав юрист Олегового підрозділу, — йому ж ми й подали документи. Точно не пригадую весь список, але там були копії паспортів, свідоцтв про народження дітей, свідоцтва про шлюб, про смерть, ідентифікаційного коду, реквізити рахунку в банку і заява. Я подала документи від себе та доньок, батьки — окремо від себе. Ми все зробили впродовж тижня на початку серпня, а переказ від держави отримали наприкінці вересня. Труднощів у процесі не виникло».
15 мільйонів допомоги порівну розділили між п’ятьма членами сім’ї: дружина, дві доньки, мама й тато. Кожен отримав по три мільйони гривень.
«Одного дня я прийшла і сказала донькам: «Дівчата, тут у нас така дивна цифра на рахунку. Така, що аж треба рахувати нулі». Старша донька Лада (їй 14) відповіла: «Давай зробимо якийсь великий донат», — розповідає Наталія.
Сім’я почала шукати збори, де потрібна значна сума. Було багато варіантів, але дружина загиблого воїна відгукнулася на емоційний пост волонтерки і військової Лесі Литвинової.
«Вона не могла розкрити всіх деталей, але було зрозуміло, що це важлива програма, покликана допомогти хлопцям та дівчатам на передовій, щоб у них були вищі шанси повернутися додому. Там не вистачало мільйона гривень. Мене це зачепило, і я перерахувала 999 999 гривень — саме стільки пропустив банк», — розповідає жінка.
«Леся розповіла мені, на що саме підуть гроші, і я переконалася: це дуже потрібні речі. Поки що цим ділитися не можна», — каже Наталія.
Дружина загиблого воїна зізнається: переказ грошей на благодійність не полегшив болю втрати, але вона відчувала сильну потребу зробити це. «Ми зараз не в Україні, не можемо допомогти в інший спосіб. Я розумію, що виїзд за кордон — це правильно, Олег хотів, щоб діти були в безпеці. Та все ж це складний момент для нас. Наша сім’я невіддільна від війни, яка все ще триває. Ми мусили долучитися до боротьби хоча б у такий спосіб».
Текст підготовлений платформою пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та полеглих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google