Голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська: «В Україні не сформувалася незворотність демократичного процесу»

Громадянська мережа ОПОРА 16 років системно спостерігає за тим, як будується демократія в Україні. Насамперед електоральна. Строк великий. Уже хоча б для того, аби допомогти українцям увімкнути довгу пам'ять. І не робити одних і тих самих помилок, обираючи країні владу, а собі — майбутнє.

Політична ситуація загострилася. Вже зараз чинна влада і опозиційні сили працюють на парламентські та президентські вибори, що наближаються, задіявши всі наявні ресурси. Енергетична і управлінська кризи, вибухнувши, вкотре винесли на порядок денний запитання: чи вдасться Зеленському утримати владу і якщо ні, то в який саме спосіб її буде передано наступникам — у мирний на виборах чи знову на Майдані?

Це інтерв'ю з головою правління громадянської мережі ОПОРА Ольгою Айвазовською про те, чому ми весь час доходимо до точки кипіння, але відтворюємо владу однакової якості. Вона просто в профіль різна, а анфас — одна й та сама. Чому це відбувається з нами? І чому це з нами станеться знову?

Про пасивність громадян, нахабних президентів і відсутність партій

— Ольго, ми буквально тижнів два тому опублікували аналітику від «Демініциатив», де вкотре отримали підтвердження того, що тільки 10 відсотків українців політично активні і беруть участь у формуванні рішень місцевої влади. На національному рівні — трохи більше. Решта громадян просто клюють на глянець і рекламу кандидатів під час виборів, по суті не розуміючи причин формування реальності, в якій живуть. Як думаєш, чому це можливо у країні двох Майданів?

— Відповідь лежить у площині політичної культури. Традиції формуються століттями. Нас ламав совок, де за всім стояла комуністична партія, і наївно було б вважати, що за якихось тридцять років ми докорінно змінимося. В нас працює емоція, а не глибоке усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків нашого політичного вибору. Політичний інстинкт умикається, коли ми на межі виживання. Влада доводить суспільство до умовної точки кипіння — люди заявляють про свої права на вулицях. Однак системна політична культура з відповідальним ставленням до виборів та щоденною увагою громадянського суспільства до дій влади в Україні тільки на етапі зародження. Хоча в деяких розвинених демократіях вона вже деградує. Це про нотку оптимізму.

— І все-таки наскільки ми просунулися, якщо нинішню ситуацію порівняти з тією, в якій ОПОРА стартувала як громадянська мережа?

— Це рух то вперед, то назад. Якщо брати відтинок із 2005-го по 2021 рік, то навіть світові індекси показують, що Україна періодично скочується в недоавторитаризм. У період правління Януковича змінилася ціла епоха, коли в результаті демократичних виборів до влади прийшов недемократичний президент і зламаний через коліно Конституційний суд повернув нас до старої Конституції з домінуючим положенням президента. Але в цьому самому часовому відтинку були виборчі кампанії, коли нас оцінювали як демократичну країну. В Україні не сформувалася незворотність демократичного процесу. В нас немає постійного позитивного тренду вгору.

— Причини?

— У нас великі проблеми з капіталом управлінських і політичних еліт. Є політики/політичні сили, які не здатні на фальсифікації, а є ті, хто вважає це абсолютно нормальною практикою. Знову ж таки, у 2010-му я була на зустрічі з послами країн ЄС, коли новообраний президент Янукович абсолютно серйозно розповідав, як влада використовує адміністративний ресурс та бюджетні кошти на програми розвитку під вибори. Тому що — увага! — в його команди є добра воля робити реформи, і для цього їй потрібно взяти всю повноту влади, включно з парламентом та місцевим самоврядуванням.

Здавалося б, що є Конституція, певні норми і рамки. Однак приходить лідер, якого ніщо не обмежує й не стимулює діяти в рамках Конституції — ні суд і правоохоронна вертикаль, ні громадянське суспільство. У результаті, ми знову опиняємося в прірві.

Тим більше що в нас практично немає системи стримувань і противаг до лідера/групи, яка не поділяє принципів верховенства права і не дотримується закону. Коли президентом США став Трамп, уся аналітична й журналістська спільнота дискутувала, чи витримає система, яка будувалася 200 років, емоційного лідера без гальм. І вона витримала. У нас же замість системи стримувань і противаг, забезпечених законами та інституціями, — народ і його емоція. Ми живемо від Майдану до Майдану, замість того, аби щодня реагувати на те, що відбувається у владі.

unsplash/juliarekamie

— Зараз активно розгортається дискусія про міни, закладені в парламентсько-президентську Конституцію, де після повернення до буцім сильного прем'єра дуалізм влади збережений, і президент завжди має можливість реалізувати свої авторитарні схильності.

— Справді, у світі тепер новий тренд: президентські республіки відходять у минуле, а парламентські і парламентсько-президентські із сильним прем'єром стають актуальними. Але проблема в тому, що базовою одиницею для будь-якої демократичної системи правління є партія. І якщо подивитися на Захід через призму виборчих систем, то це здебільшого пропорційна система. Бо партіям завжди легше зайти в законодавчу гілку влади й на основі коаліційної угоди домовитися про прем'єра, уряд і програму дій.

Але в нас практично немає розвинених партій. Тому зараз потрібно робити основний упор на те, щоб широким спектром експертних і політичних груп працювати над створенням умов для конкуренції всередині самих партій. Не кажучи вже про моделювання політичного простору для зовнішньої конкуренції між ними. Доки в нас немає базової конкурентної в собі демократичної одиниці, жодна система державного управління не буде ефективною. І наші партії й далі функціонуватимуть за рахунок великих бізнес-груп або тіньових ресурсів, зібраних із корупції.

— Експерти заявляють, що саме парламентська форма правління природно стимулює процес реального партійного будівництва, витісняючи іменні партії. У нас же голова фракції правлячої СН Давид Арахамія, якому просто «не подобається» пропорційна система, заявив, що в Раді знайдеться 300 голосів за повернення до гібридної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Причому сателіт «слуг» — група «За майбутнє!» — вже зареєструвала відповідний законопроєкт №6444. І це попри те, що в нас так і не запрацювали механізми, які стимулюють розвиток партій.

— Я б не сказала, що зовсім нічого не запрацювало. Просто в нас «хакають» будь-які механізми, і тому важливо, щоб усі складові системи запрацювали одночасно. По-перше, державне фінансування партій. Система звітності ніби існує, але через пандемію всі ігнорують ці норми, і третій рік немає ніякої звітності. Але державне фінансування мусить бути, якщо держава згодна платити за чесні партії. Іншого рецепта не існує.

По-друге, професіоналізація політичного і державного управління. Для наших людей це щось випадкове: амбіційні особи встрибують у списки, потрапляючи спочатку у виборні органи влади, потім — у виконавчі. Але так не повинно бути. В державі, де політика сприймається як професія (а не випадковість чи бізнес-інвестиція), мають функціонувати шкільне та студентське самоврядування плюс якісна освіта політичного спектра. Вона має бути частиною освітнього курсу — базового або вищого. Те ж саме стосується державного управління. Це не може бути номінальний диплом якоїсь академії при президентові, а має бути повноцінна освіта. В Україні тільки почала розвиватися і ставати популярною система вищого навчання в галузі державного управління.

По-третє, суспільний запит на якісну політику. А його критично недостатньо. Коли виборець навмання голосує за красивих, «розумних» та їхні програми ні про що, відповідно й пропозиції немає. Вибори — це ринок. Є запит на популіста, візьміть популіста. Запит на технократа, — вам запропонують образ технократа. Ви ніколи не побачите партію/групу на виборах, на яких узагалі не було запиту.

Суспільство мусить розуміти, що безпосередньо відповідальне за те, хто приходить до влади. Однак усе це трансформація на роки. А такі ініціативи політиків, які озвучив Арахамія, — ще один крок назад, який не має нічого спільного з демократичним процесом.

Про «злитий» Харків, масову скупку голосів і парламентський тест для влади та КСУ

— А в тебе вже є розуміння, який запит суспільства доведеться забезпечувати політикам під час найближчих виборчих кампаній?

— Я б не сказала, що вже є якесь конкретизоване посилання від суспільства. Запит на нові обличчя на емоційному рівні був відчутний у суспільстві за рік-півтора до виборів 2019 року. Люди в магазинах говорили, що ні за кого з чинних на той момент політиків не хочуть голосувати, таксисти проявляли певну агресію до всіх, без винятку, політиків із поточної каденції.

Однак нові обличчя теж не виправдали очікувань. Зараз таке враження, що активна пасіонарна група завмерла. І хто влучно вистрелить першим, той і зможе завоювати її симпатії. Відпозиціювання від негативу та свіжіша ідея змін можуть знову захопити суспільство. Навіть якщо носієм такої ідеї буде влада, повинен демонструватися інший рівень. Уже епічна фраза з класичної книжки про політичні технології «Хвіст виляє собакою» — про коней, яких на переправі не змінюють, — одна з найбільш програшних. Коли суспільство вважає, що країна рухається не туди, не можна йому пропонувати продовжувати рухатися тією ж самою траєкторію. І навряд чи це будуть старі обличчя, — у багатьох високий негативний рейтинг. Швидше, інші нові або оновлені нинішні.

Нинішні можновладці себе недокапіталізували стосовно позитивного чи негативного рейтингу. Оскільки ж пам'ять виборців у нас дуже коротка, то запит суспільства буде сформований тільки наступного року, який і стане ключовим для команди Зеленського.

— За рахунок чого чинна влада може капіталізуватися й наростити рейтинг довіри?

— Хоч би що писали в медіа, людям подобається відкриття інфраструктурних об'єктів. І це — факт. Але якщо ціна за ці «поліпшення» серйозно вплине на економіку (а «Велике будівництво», як відомо, — це величезні кредити й активне «відкушування» бюджету в інших сфер), то ця амбіція президента не буде конвертована в його позитивний рейтинг. Якщо у квартирах узимку буде холодно, то про дороги всі забудуть.

— Якщо повернутися до тези про нахабство президентів/політичних груп діяти поза рамками закону. Ми добре пам'ятаємо постмайданні вибори 2014–2015 років, як і вибори 2019-го. Яка тут оцінка? Природно, з натяком на найближчу перспективу.

— Найтемніші виборчі цикли з тих, які я особисто можу оцінювати, були 2004-го, 2010-го і 2012 року — місцеві, президентські та парламентські. 2014 рік — це вимушені ad hoc-вибори. Хоча сама виборча процедура була недосконала (війна, окупація, економічна криза), але вона була максимально реалізована. Проєвропейські демократичні сили взяли всю повноту влади. Правда, в межах коаліції, яка зрештою не реалізувала всього постреволюційного потенціалу й не провела всього спектра потрібних країні реформ.

Запит суспільства 2019 року був очевидний: дайте щось інше, нове, незаплямоване. І якщо 2014 року виборець мав надію на безпеку, проєвропейськість (жити як у Європі), то 2019-го він був готовий помститися тим, хто не впорався, і повірити тому, хто пообіцяє реформи й верховенство права, кардинальні зміни навіть без конкретики.

ze2019.com

Найкращу пропозицію і комунікацію на політичному ринку сформувала команда Зеленського. Маніпулятивно оминаючи гострі кути (працюючи на глобальну аудиторію), Зеленський дав людям можливість домислити його образ. І народ проголосував за свого придуманого президента. А потім — і за політичну силу, яка була без жодних ознак суб'єктності, крім самого Зеленського. Таким чином, 2019 року в Україні відбулися демократичні вибори, під час яких суспільство інвестувало свій голос у нову надію. Чи буде воно мститися у 2023-му? Побачимо.

— Які для тебе основні індикатори того, чи у правильному напрямку ми рухаємося зараз? Готові зробити крок уперед чи назад?

— Їх два: коли відбудуться парламентські вибори — у 2023-му чи 2024 році, і за якою виборчою системою. Якщо пряма норма Конституції, — а чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень ВРУ (28 серпня 2023 року), — буде уточнюватися в Конституційному суді, то це точно крок назад. Практично такий самий, як і той, що відбувся 2010 року, коли Янукович за тією ж схемою відмотав назад Конституцію й повернув собі драконівські повноваження. Це буде дуже серйозний удар по демократії.

Сценарій відмови від відкритих списків теж драматичний. Інженери-технологи, мажоритарники запевняють партнерів, що це їм вигідно йти второваною стежкою. Але вони забувають, що Рубікон перейдено. Повернутися, зберігши обличчя, до старого і без бою з опонентами не вдасться. А опонентом тут буде й суспільне середовище. Реформа із понад десятилітньою історією не буде перекреслена просто так тактичними завданнями якоїсь політичної групи без спротиву. Президент не зможе вдавати, що все відбулося без нього чи проти його волі. Він сам призначив себе двигуном змін, коли під час інавгураційної промови прямо заявив політикам «старої формації», що треба нарешті приймати Виборчий кодекс із відкритими списками. Жодні виправдання й фантазії умовного Арахамії не будуть логічними та прийнятними.

Слуга народу Facebook

— Таж Зеленський уже заявив на своїй прес-конференції, що питання дати парламентських виборів має вирішувати КС.

— Я чула це також від частини нардепів, які розмірковують про те, що це добрий варіант для всіх: влада отримає можливість реалізувати технологічний сценарій парламентських виборів після президентських, що завжди вигідніше. Ну, а депутати продовжать собі каденцію на весь рік.

— Гаразд, із політикою зрозуміло. А ось стримування і противаги під час самих виборів. Ти назвала вибори 2014-го і 2019 року демократичними. Передбачлива позиція Авакова (зараз не тема розмови, чому він це зробив), який дистанціювався від політики, зіграла роль?

— ОБСЄ за результатами кампаній 2019 року констатувала у своїх висновках, що правоохоронна система України вперше за час незалежності належним чином зіграла свою роль на виборах. Не дала владі використати адміністративний ресурс і протистояла фальсифікаціям під час виборів та підрахунку голосів. Так, це зіграло на руку команді, яка згодом і зайшла у владу. Чесні вибори завжди грають на руку суспільству та тим, хто може їх виграти чесно. Це очевидні речі.

— Чим платять «слуги народу»? За два з половиною роки пройшли місцеві вибори, а також низка довиборів у парламент і мерів. Кейси Вірастюка й Харкова — це сигнали про що?

— Місцеві вибори 2020-го пройшли відносно чесно й демократично. Однак уже тоді був очевидний високий поріг лояльності до порушень на виборах. Якщо було щось абсолютно неприйнятне у 2019 році — всі хотіли кришталево чесного процесу і зчиняли бучу з приводу найменших фактів порушень, то реакції суспільства на порушення на місцевих виборах були ситуативні й швидко вщухали. Причому це стосувалося й самих учасників виборів, які йшли на прямі домовленості між собою: не висуваємо кандидатів на окрузі, не даємо членів комісій. Як, наприклад, діяла партія влади в Харкові на повторних виборах мера.

Хтось займається самозаспокоєнням — мовляв, це ж локальні кампанії, це ж не національний тренд. Однак після цих локальних кампаній правоохоронці місяцями розслідують виявлені зловживання, внаслідок чого увага спільноти падає до нуля. І це теж — прогноз на майбутнє. Я говорю про ту ж таки Надвірну (87-й округ, кейс Вірастюка/Шевченка), коли з приміщення окружної виборчої комісії було вкрадено/знищено частину бюлетенів, що дозволило сторонам поставити результати голосування під сумнів. Але, можливо, протоколи сфальсифікували ще на дільницях, а тих бюлетенів узагалі не було. Відповідь на ці запитання може дати тільки правоохоронна система. Причому вчасно. Тоді це працює.

Точно так само і в Харкові, де ми зафіксували сорок сфальсифікованих протоколів із 220 дільниць, на яких були наші спостерігачі. Це дуже високий показник. Але навіть коли фальсифікації відбуваються в межах десятків бюлетенів, лояльності до цього бути не може. Кримінальний кодекс не рахує кількість, а констатує факт фальсифікації.

Укрінформ

Однак ні суспільство, ні політики (навіть ті, котрі програли) не готові доводити кожен кейс до завершення. У листопаді ми замовляли «Демініциативам» соціологію з приводу підкупу виборців. 11,4% громадян підтвердили, що вони брали участь або знають про факти підкупу виборців. І це теж дуже високий показник. Якщо явка 50%, це вже скуповують майже 23% голосів. Тобто чим нижча явка, тим вищий вплив цієї мобілізованої корупційним методом групи виборців. А якщо явка 28%, як на попередніх виборах?

— Це повністю куплена перемога.

— Так. Таким чином, лояльність до порушень і небажання довести кейс до завершення — два ключових тренди 2021 року. І третій тренд — прямі домовленості влади та опозиції. Доходить до того, що політичні групи, маючи на руках докази порушень, не публікують їх і не роблять жодних заяв. Усе це свідчить про те, що всіх влаштовує така ситуація. За мовчанням політичних еліт лежать домовленості про якісь зовсім інші речі. Стосовно Харкова, наприклад, ні ЄС, ні ОПЗЖ не опублікували офіційних заяв про порушення. Хоча саме в кандидата від ЄС «відкусили» голоси на користь Терехова.

city.kharkov.ua

В умовах таких домовленостей між політиками у виборців просто немає шансу впливати на події. Це класичний варіант виборів без вибору. Коли влада не висуває кандидата. Коли комісії кандидата-конкурента з великою перспективою формуються людиною, близькою до секретаря міської ради.

— Хочеш сказати, що Добкін просто добре виконав роль?

— Виходить, що так. Спроба домовитися замість того, щоб спробувати позитивно вплинути на процес, деморалізує інших гравців та виборців, які спостерігають за цим. ОПОРА в Харкові була одним воїном у полі. І коли нас технологічно прив'язують до ОПЗЖ, то це абсурд. Я ще раз повторюю: комісії кандидата Добкіна формували люди, близькі до кандидата Терехова. І це відповіді на всі запитання. Притому що сайт ОПЗЖ ані пари з вуст. Тому в Харкові ми захищали демократію, а не ОПЗЖ чи Добкіна.

Усе це відповідь на запитання: хто гравець?

Про ставки місцевих еліт, «сітки» і Росію як глобального хакера

— Тобто якщо суспільство пасивне, влада завжди знайде можливість домовитися з місцевими політичними силами?

— Безперечно. Політичний тренд «домовитися» такий очевидний, що має всі ознаки виборчої інженерії. Коли у виборця, як я вже сказала, вже немає вибору, за кого голосувати. Візьмімо 184-й округ у Херсоні, де конкурували між собою два кандидати від партії влади. Їх просто поміняли місцями: голова облдержадміністрації Сергій Козир пішов у нардепи, а його прямий конкурент Геннадій Лагута — людина мера Херсона Ігоря Колихаєва — в останній тиждень перед днем виборів був призначений главою ОДА й політично зійшов із дистанції. У виборця просто забрали можливість вибору.

Те саме відбулося в Харкові, коли партія влади створила всі умови для секретаря місцевої ради Терехова бути обраним. Це була виборча інженерія. Офіс президента й інші політичні групи були абсолютно задоволені потенційним переможцем. Тому усувалися всі ризики, які могли завадити його перемозі. Включно з перенесенням виборів на пізніший термін, щоб в.о. мера встиг набрати політичної ваги.

2020 року журнал The Economist поставив дуже високу оцінку місцевим виборам тільки на основі їхньої конкурентності, яку ми втратили за фактом останніх кампаній. І це теж прогноз.

— Із приводу інженерії. Влада активно підминає під себе асоціації місцевого самоврядування (з п'яти — три вже під Банковою) плюс бажання створити політичного префекта, повністю підконтрольного президентові, законопроєктом №4298. Те, що друге читання відклали, бо немає голосів, — не означає, що до середини січня їх не знайдуть. По суті, конструюються передвиборні «сітки». Бажання повернути мажоритарку — з цього ряду. На тлі трендів, які ти позначила, в нас намічається глобальний договірняк. Центр домовиться з місцевими, які перекуплять франшизи «слуг» і забезпечать їм результат.

— Насправді так було завжди. Всі президенти будували адміністративну вертикаль. Однак у 2019 році на президентських і парламентських виборах місцева й центральна влада не домовлялися. І не створювали коаліцій із розподілом місць у списках, преференціями в бюджеті з перспективою перемоги спочатку центральної влади, а потім місцевої. Єдине, що сьогодні може розбалансувати створювану адміністративну вертикаль і домовленості, — недовіра та поява якихось сильних гравців на місцях, котрі розвивають власний порядок денний. І котрі локально взяли владу в місцевих радах. Уже тепер можна спостерігати, що вони домовляються між собою.

Тобто, з одного боку, у процесі децентралізації місцеве самоврядування отримало повноваження та фінанси, а з іншого — треба зрозуміти, як воно ними користуватиметься. Не повинно бути війни між центром і органами місцевого самоврядування, але й політичний договірняк — це теж зовсім не про інтереси громад.

Одеса. Конгрес місцевої та регіональної влади

Здорова конкуренція — ось баланс відносин в інтересах країни, завдяки їй можлива селекція політиків і на місцевому, і на національному рівнях.

— У 2019 році не домовилися чому?

— Не було для того умов. Бо фальсифікації, як і домовленості, можливі тільки тоді, коли для них є електоральна база. Якщо 73% виборців голосують за кандидата А, а кандидат Б має 25%, то жодні домовленості не працюватимуть. Чинний на той момент президент Порошенко уже був «кульгавою качкою». Всі політичні групи завжди реалістично оцінюють перспективи. Все завжди залежить від рейтингів. І якщо розрив між основними конкурентами буде невеликий, то еліти розкладатимуть яйця в різні кошики. А якщо буде зрозуміло, що президент переобирається і він має велику фракцію, то місцеві еліти йтимуть на домовленості. Тобто конкуренція забезпечує баланс і припиняє тіньові домовленості.

— Ти хочеш сказати, що ніякий адмінресурс, префекти, «сітки», ручні асоціації тощо не допоможуть Зеленському, якщо в нього впаде рейтинг?

— Абсолютно. Чим нижчий рейтинг президента, тим менше шансів на договірняк із елітами, и більше — на конкурентну боротьбу.

— Тому для президента зараз так важливо накачувати рейтинг будь-якими способами.

— Так. Намагаючись забрати у виборця можливість обрати усвідомлено і вплинути на ситуацію в країні. А не стати жертвою політтехнологів від влади.

— А від опозиції? Не применшуючи менеджерських «заслуг» влади, варто констатувати, що канали Ахметова активно працюють на зниження рейтингу Зеленського. А отже, й на конкуренцію. Так?

— Так. Це дискусія, яка б вона не була й на чиїх каналах не велася. І доки вона є, ми не Білорусь чи Росія.

— Де, по-твоєму, червоні лінії? Коли дискусія перетворюється на пропаганду чи маніпуляції?

— Основна червона лінія — джерело фінансування. Якщо це Росія або близькі до неї бізнес-групи, то це вже не дискусія й не свобода слова. Якщо ж дискусія ведеться в законній площині великого бізнесу, то вона має право на життя. Теплих ванн президентові й так вистачає. Партійно-ангажовані канали є і в США. Це правда, і розкол в американському суспільстві аналітики прирівнюють до часів громадянської війни. У нас, звісно, на багатьох каналах порушуються стандарти, з ефіру в ефір говорять одні й ті самі голови. Під час виборів ця проблема вирішується оплатою за рекламу, а зараз не вирішується. Виборець не отримує доступу до конкурентних думок.

Однак це загальносвітова проблема. Тепер виборець шукає своє джерело інформації. Не достовірне, а те, яке відгукується на його світосприйняття й оцінку подій. Він іде туди, де сидять «свої». Це не дуже приємно, але в громадянина завжди є шанс перемкнути канал і послухати альтернативну думку. Шансу немає, коли залишається тільки держканал, без інших.

Шустер Live

Має запрацювати Нацрада, в якої є всі інструменти для регуляції ситуації на ринку. Плюс внутрішня редакційна політика в частині дотримання стандартів. Плюс зараз є Інтернет (читай — конкуренція), куди поступово йде аудиторія. І піде, якщо телеканали втратять баланс. Але, знову-таки, все це досить тривалі процеси.

— Для того, щоб утримати рейтинг, на кого може розраховувати Зеленський — на Монастирського з правоохоронною вертикаллю чи на Федорова з «Дія»? Тим більше якщо влада робить активні заяви з приводу електронного голосування. Останні уточнення першого віцеспікера Олександра Корнієнка про те, що йдеться про машинне голосування, аж ніяк не знімають проблему. Чи я перебільшую?

— Останні заяви Олександра Корнієнка та уточнення Давида Арахамії про машинне, а не електронне голосування трохи заспокоюють ситуацію. Я категорично проти електронного голосування, як і всі експерти при здоровому глузді. Держава на сьогодні не може взяти на себе відповідальність за те, як працює система. Тому Європейський Союз, крім маленької Естонії, не імплементує в себе жодних електронних голосувань у чистому вигляді. Так, ми можемо визнати, що Україна тепер — одна з просунутих технологічно держав. Але проблема в тому, що втрата якихось даних і грошей не дорівнює втраті державності. Що може спровокувати будь-яка, на перший погляд дрібна, помилка.

У світі є чотири дуже сильні за доступом до інформації через кіберпростір держави — Росія, США, Китай та Індія. І одна з них — наш прямий ворог. Може скластися ситуація, коли наша держава просто не зможе протистояти третій стороні, яка вклиниться в систему. А для розхитування ситуації в нашій країні варто тільки поставити під сумнів результат виборів. У нас так працює суспільна система, і ми вже пояснювали, чому. Тому треба адекватно оцінювати ризики. А ось електронний протокол, сканери для бюлетенів на дільницях, система внесення даних про результати голосування з рівня ДВК і зразу в базу даних ЦВК можуть бути реалізовані в Україні. Втім, зберігати аналогові (паперові) документи, протоколи, бюлетені просто необхідно.

Що стосується МВС і правоохоронної системи, позиція якої продемонструє реальну суть чинної влади. Або правоохоронна система дійова й незалежна, або вона — подовжувач рук влади і перепона для вільних виборів. Закон зобов'язаний бути на першому місці, як і права людей, а не інтереси політичної групи.

Більше статей Інни Ведернікової читайте за посиланням.