Холодно, панове…

У цій країні холоднеча завжди настає зненацька. Кожного літа кожен уряд разом із місцевою владою урочисто повідомляє про початок підготовки до опалювального сезону. І щоразу в самісінький переддень перших приморозків з’ясовується, що труби не замінено, бойлерні не відремонтовано, мазуту і вугілля не завезено, газу не подано, а боргів не погашено. Причини (об’єктивні й удавані), а також винні (істинні й чергові) спішно знаходяться. Недоробки настільки ж спішно й не надто сумлінно усуваються. Країна переводить подих. До першого снігопаду. Він теж має кепську звичку налітати раптово. Подвір’я тонуть у заметах, вулиці в заторах, а ми — у новому словесному потоці чиновницьких виправдань і пояснень. Оскільки зима для відповідальних осіб зазвичай настає настільки ж неждано, як і осінь. Постійна підготовка й хронічна неготовність вітчизняних господарників до зміни пір року — стара добра традиція.

Із минулого року на українських теренах з’явився ще один звичай. Наші державні мужі виявляються геть не готовими до зміни політичних декорацій. Процес створення парламентської коаліції заскочує їх зненацька вдруге поспіль. І на помилках (зокрема й на помилках власних) вони точно так само відмовляються вчитися.

Ще рік тому БЮТ і «Наша Україна» порушили питання про проведення дострокових пар­ламентських виборів. У лютому 2006-го вожді двох політичних сил підписали Угоду про об’єднану опозицію. Після чого лідери обох блоків оголосили: у разі проведення позачергової кампанії цей документ буде покладено в основу майбутнього коаліційного договору. Політики повідомили, що більше не повторять колишніх дурниць. Вони не будуть відкладати на завтра те, що можна було зробити вчора. І віднині успіх спільної благородної справи не потрапить у залежність від будь-чиїх кадрових чи владних амбіцій.

У квітні мрія про дострокові вибори набрала реальних обрисів. До літа стало ясно, що переобрання Ради неминуче. За наступні кілька місяців помаранчеві й «серцеві» провели незліченну кількість консультацій і переговорів. Керманичі блоків-союзників бадьоро рапортували про координацію дій, узгодженість позицій і єдність поглядів. Обіцяли, що відразу після підведення підсумків виборів країна про все дізнається. Після спливу лічених днів (якщо не годин) коаліція демократичних сил оприлюднить вичерпну програму дій і повний список кадрових призначень.

Багато спостерігачів, мислячи тверезо, такого оптимізму не поділяли. Занадто багато загальних слів і білих плям було в спільних деклараціях. Занадто багато розбіжностей проглядало в «координованих» діях і «узгоджених» обіцянках двох політичних сил. Занадто багато різких випадів дозволяли «однодумці» на адресу один одного. Занадто очевидно не узгоджували один з одним передвиборні обіцянки.

Проте помаранчеві виборці щиро вірили, що вдруге в каламутну річку взаємної недовіри їхні обранці не полізуть, і всім чварам буде покладено край уже 1 жовтня. Але все, як з’ясувалося, тільки починалося.

Один відомий політик на прохання порівняти нинішню й торішню коаліціади відповів коротко: «Дежавю». Дозволимо собі не погодитися з такою категоричністю. Деякі розходження все ж мають місце. З одного боку, цього разу встановлено значно суворіший режим таємності переговорів. З іншого — Ющенко значно менш активно маскує своє небажання бачити Юлію Тимошенко прем’єром і свою готовність зіпертися на біло-синіх. Причому йдеться аж ніяк не про створення формальної коаліції «НУ—НС» і ПР, як це може комусь видатися. Плани гаранта значно складніші й (водночас) значно прозаїчніші.

У чому Віктор Андрійович постійний, так це у своєму бажанні ставити умови. Без будь-якого огляду як на результати виборів, так і на вимоги законодавства. Ющенко «дає доручення» партіям, що перемогли, вести переговори про створення коаліції, хоча такого права, за Конституцією, у президента немає й ніколи не було. Юристи глави держави намагаються знайти правове обґрунтування бажанню Ющенка бачити свого ставленика на посаді глави МВС, хоча той-таки Основний Закон навіть опосередковано такого права за президентом не визнає.

Як і рік тому, реальні переговори йдуть не між Блоком Юлії Тимошенко та «Нашою Україною», а між Банковою та Юлією Володимирівною. Що робить такі консультації винятково нер­возними, а їхній результат абсолютно непередбачуваним. Робочі групи БЮТ і «НУ—НС» сумлінно, пункт за пунктом, усувають наявні розбіжності (які цілком можна було зняти ще до виборів), але при цьому учасники процесу усвідомлюють: долю переговорів їм вирішити не дозволять. Попри спробу лідерів «НУ—НС» окреслити свою самостійну роль у президентському сценарії, доля переговорів — у руках Юлії Володимирівни та Віктора Андрійовича.

На що розраховує Юлія Володимирівна, загалом ясно. А от чого хоче Віктор Андрійович? І як саме він домагається задуманого?

Спробуємо відповісти на ці запитання. Не можна сказати, що Ющенко хоче коаліції з «Регіонами». Він просто не хоче бачити прем’єром Тимошенко. У цьому небажанні надто багато як політичного, так і особистого. І сил противитися цьому небажанню в гаранта немає. З іншого боку, біло-синіх президент пригорнути не може: електорат не пробачить. Тому його цілком улаштувала б гібридна владна конструкція. Елементами якої стали б:

— помаранчевий прем’єр (але не Тимошенко);

— біло-синій спікер (наприклад Янукович);

— коаліція, заснована БЮТ і «НУ—НС» (яка, однак, передбачає передачу невеликої частини посад у парламенті та уряді регіоналам).

За такої схеми Ющенко (з його погляду):

— зміцнить власну владу;

— не змарнує залишків репутації в очах помаранчевого електорату;

— нейтралізує і Юлію Володи­мирівну, і Віктора Федоровича;

— зробить небезвідплатну послугу «донцям» (які не бажають залишатися поза владою);

— вбереже фракцію «НУ—НС» від розколу, практично гаран­тованого в разі, якби він відкрито закликав до так званої «ширки».

Діло за малим — віднадити Тимошенко від прем’єрського кріс­ла. Але як? Сама вона, зрозу­міло, нізащо не погодиться. Особисто Віктор Андрійович виступити ініціатором розколу не міг.

Реалізація поставленого завдання ускладнювалася ще й тим, що гарант не повністю контролює «пропрезидентську» фракцію. Демарш значної частини новообраних депутатів від «НУ—НС» на чолі з Луценком (які оголосили, що вони проти переговорів із «Регіонами») став першим тривожним дзвінком для Ющенка. Висування Кириленка в спікери (не узгоджене з Ющен­ком) — другим.

Серед свіжообраних помаран­чевих нардепів чимало щирих при­бічників об’єднання з регіона­лами, але вони ніколи не скажуть про це вголос. Серед тих, хто пройшов до парламенту під прапорами «НУ—НС», достатньо тих, хто проти прем’єрства Тимо­шенко, але вони не демонструватимуть своєї позиції під час голосування за главу Кабінету. Про від­повідальність перед виборцями, про ціну слова, даного електорату, під час цих виборів ішлося стільки, що тільки самогубець ризикне зректися сказаного так швидко і так рішуче. От якби в самої Юлії Володимирівни не витримали нерви... Або якби частина фракції БЮТ (матеріально простимульована регіоналами) відмовилася б віддати свої голоси за прем’єра Тимошенко... Тоді інша річ.

Віктора Андрійовича, слід гадати, чистоплюйство соратників засмутило. Але бажання стати (в одній особі) головним політичним «розводящим» і швидкозшивачем українських земель не відбило. І він узявся за діло з іншого боку.

По-перше, БЮТ було виставлено умову: ще до обрання спікера та прем’єра коаліції слід схвалити кілька важливих рішень. Перелік запропонованих нормативних актів досить великий, але ми закцентуємо вашу увагу тільки на одному — новій редакції закону про Кабінет міністрів. Колишній президент неодноразово критикував його як антиконституційний. Свіжа версія документа (розроблена на Банковій), на наш погляд, суперечить Основному Закону іще більше. Оскільки передбачає залежність центрального органу виконавчої влади не тільки від Радбезу, а й від президентського секретаріату. Мало того, за деякими даними, проект закону передбачає часткову підпорядкованість уряду навіть дорадчим органам, створюваним президентом. Тимошенко запропонували своїми руками передати владу. Розрахунок непоганий: погодиться — потрапить у залежність, не погодиться — спровокує розрив, розв’язавши президентові руки. Ця вимога серйозно спантеличила Ю.В. і пригальмувала процес поділу поствиборних трофеїв.

Була, втім, ще одна умова. Президент наполягав на праві особисто підібрати кандидатури не тільки на посади керівників МЗС, МО, СБУ та ГПУ, а й на посади голів Міністерства внутрішніх справ, Держкоммитниці та (за непідтвердженими даними) податкової адміністрації. Крім того, Віктор Андрійович вимагав для «НУ—НС» увесь соціально-гуманітарний блок.

Тимошенко, поміркувавши, виявила готовність цей варіант обговорити. Проте, зі свого боку, заявила про свої претензії на половину губернаторських посад. Юлії Володимирівні дали зрозуміти, що розстановка кадрів у цій сфері — прерогатива президента. Тоді Ю.В. дала зрозуміти: якщо вона не має права запропонувати «свого» губернатора, то й В.А. не має права пропонувати «свого» міністра внутрішніх справ.

Як має відбуватися «поділ» портфелів? Перший варіант. Можна діяти за законом. І тоді крісла глав усіх міністерств і відомств (крім оборонного і зовнішньополітичного) розподіляються лідерами фракцій відповідно до коаліційної угоди. Після чого сформований уряд має право звернутися до президента із поданням про зняття чинних глав адміністрацій і призначення нових.

Другий варіант. Можна спиратися на політичні домовленості. Відповідно до яких Тимошенко може врахувати окремі кадрові побажання Ющенка, а Ющенко — побажання Тимошенко.

Однак Віктор Андрійович готовий розглядати і перший, і другий варіант тільки в разі, якщо він влаштовує його особисто. Мають рацію зубоскали — золота акція не в Литвина, а в Ющен­ка. Тимошенко в цій ситуації непросто: погодиться на ультиматум гаранта — віддасть більшу частину влади. Не погодиться — віддасть усю.

Хай там як, але варіант переходу в опозицію Ю.В. остаточно не зняла з порядку денного. Процес визначення меншого зла триває.

До якого варіанта, зрештою, схилиться лідерка БЮТ, ми поки що судити не беремося. Зауважимо лише: вона знає, що кожен закон можна змінити. А ще знає, як перетворювати чужих призначенців на свої кадри. Як приклади можна навести не тільки хрестоматійних Томенка й Пинзеника. Підтвердженням цієї тези цілком може слугувати, наприклад, пан Наливайченко. Або пан Гайдук, якого вона бачить у своєму майбутньому уряді віце-прем’єром.

Загалом, Юлія Володимирів­на дещо вміє, й на вміння свої розраховує.

А на що розраховують противники Тимошенко, якщо вона, всупереч їхнім розрахункам, не грюкне дверима? Тоді може вступити в дію друга частина гіпотетичного плану. Банкова вимагатиме, щоб голосування за кандидатуру спікера відбулося до голосування за кандидатуру пре­м’єра. Тимошенко не заперечує. Кириленко як голова Верховної Ради її в принципі влаштовує. Навіть трохи ворогуючи одне з одним, вони є природними союзниками в боротьбі проти «донів». У разі приходу біло-синіх до реальної влади політичного майбутнього немає в обох.

Але, влаштовуючи Тимошенко, Кириленко на посаді лідера ВР, зважаючи на все, не влаштовує президента. Віктор Андрійович розраховував бачити на цій посаді або Януковича (якщо біло-синіх вдасться в якомусь вигляді втягти у владу), або Плюща (якщо союз із регіоналами зірветься). Подейкують, що в самому «НУ—НС» багато хто не поділяє спікерських амбіцій лідера «Нашої України».

Помаранчевих, готових не голосувати за Тимошенко, знайдеться небагато. Можливо, не знайдеться взагалі. А от помаранчеві, готові не голосувати за Кириленка, обов’язково знайдуться. Наприклад, ті, хто залишився вірним Петру Порошенку, котрий не забув, кому зобов’язаний відсутністю депутатського мандата. Саме так стверджують деякі депутати-регіонали, котрі «зондують грунт» у стані ворога за дорученням своєї партії і свого уряду. Нам ця версія не видається однозначною.

Та якщо вона правильна, то зрив голосування по кандидатурі спікера цілком може означати новий виток коаліційних переговорів. І передбачати нові умови й, можливо, нових учасників.

Ну, й, нарешті, переможне просування Тимошенко до пре­м’єр­ської посади може зупинити моральна нестійкість деяких членів БЮТ. За чутками, деяких із них уже вдалося зацікавити. А тому жаданих 226 голосів у призначений час Юлія Володимирівна може й не дочекатися. Не знаємо, вірить вона в таке зрадництво чи ні, але деяких запобіжних заходів уже вживає.

Головний резерв для можливого прем’єра — Блок Литвина. Причому спроби налагодити кон­такти із самим Володимиром Михайловичем, наскільки можна судити, поки що успіху не принесли. І тому, що екс-спікер відверто не хоче до жодної з коаліцій. І тому, що половиною своїх штиків він не розпоряджається. Радше можна припустити, що непідконтрольних Литвину членів майбутньої фракції БЛ контролює такий собі Василь Хмельницький, у недавньому минулому — член осередку БЮТ, нині — «списочник» ПР. Використовуючи давнє знайомство з Василем Івановичем, Юлія Воло­димирівна, здається, допускає можливість обміняти згоду його людей на частину належного їй владного ресурсу. Недарма ж вона так довго торгувалася з президентом за Мінтранс.

І, нарешті, про ще одну жертву, на яку, за чутками, теоретично готова піти Тимошенко — лідер БЮТ не виключає, що може підтримати Юрія Луценка в його прагненні стати новим столичним мером. Юлія Володимирівна в останні тижні дещо переглянула свої погляди на керманича «самбістів», побачивши в ньому політика, спроможного втримати «НУ—НС» від усіх більш широких обіймів «регіонів».

Було б смішно думати, що біло-сині сидять склавши руки. По­за владою вони себе не мислять, і заради збереження її готові на багато що. Не випадково, зустрічі керівників президентського секретаріату і представників верхівки ПР стали нині буденною справою. Цілком можливо, саме ці переговори для Банкової і є головними. До речі, днями Вік­тора Балогу і Бориса Колеснікова бачили в модному київському ресторані за одним столиком із главою Конституцій­ного суду. Про що міркували дер­жавні мужі за обідом? Чи не про скасування імперативного мандата?

Стане Тимошенко прем’єром чи ні, не беремося судити. Але ризикнемо припустити, що майбутня коаліція навряд чи буде монолітною. Події останнього тижня в цьому переконали. Що гарячіші суперечки, то більше холоду в стосунках двох вождів і очолюваних ними політичних сил.

І чому ця холоднеча завжди заскочує зненацька?