Григорій Заболотний: «Тим, хто піде після нас, буде легше»

Насправді в тому, щоб «мислити по-новому» нічого особливо нового немає. Просто треба реально оцінювати ситуацію, визначати мету, тверезо розраховувати сили й засоби, ставити завдання й організовувати їх виконання, орієнтуючись на кінцевий результат, — класична, взагалі-то, схема організації праці.

Тоді чому ж не в усіх виходить?

— На фахівця можна вивчитися, а керівником народжуються, — стверджує голова Вінницької обласної ради Григорій Заболотний. — Організатор — це те, що Бог і мама дають.

Влада й населення: як скоротити дистанцію?

— Григорію Михайловичу, минув рік відтоді, як ви очолили облраду. Коли вже говоритимемо про Вінницьку область, охарактеризуйте предмет нашої розмови.

— Керівництво областю для мене не нова проблема. До цього майже десять років був заступником, а потім першим заступником глави облдержадміністрації. Отже, специфіку й перспективи регіону знаю зсередини, у зв’язках і протиріччях.

Є процеси, які ліпше ніж цифрами не проілюструвати. Розумію, не в кожного буде бажання зіставити. А втім... (Заболотний передає таблицю. )

Нинішнього року тенденція зростання зберігається, а за низкою показників прогресує. Область позиціонується як промислова з високомеханізованим сільським господарством, із науково-виробничою й мінерально-сировинною базою. До цього слід додати, що на Вінниччині, яка становить 4,5% території України, проживає 3,6% населення країни, з нього понад 53% — сільські жителі. При цьо­му вінничани забезпечують 12,7% промислово-виробничого потенціалу України й посідають перше місце з валового виробництва цукру й зерна.

— Іншими словами, ефективність праці ваших земляків у декілька разів перевищує загальнодержавну.

— Це показники нинішнього дня. А от що чекає нас завтра й тим більше післязавтра — тут є над чим замислитися.

— Ви про адміністративно-територіальну реформу?

— Саме так. Наївно заспокоювати себе, буцімто вона почнеться років через сто. Адже країна чітко взяла орієнтир на вступ до Світової організації торгівлі. Щоб відповідати міжнародним стандартам, доведеться визначатися з моделлю. У світі таких декілька. Одні — більш, інші — менш ефективні. Час вирішувати, якими будемо ми. При цьо­му важливо розуміти: якщо адміністративний аспект реформи (перерозподіл функцій і повноважень між гілками влади) людей зачепить менше, то територіальний — торкнеться кожного. Тому що або наблизить владу й послуги до населення, або віддалить їх.

Зрозуміло, люди зацікавлені в першому варіанті. І це, здавалося б, декларують усі. Проте відомі й рекомендації, буцімто община — як територіальна одиниця — має складатися з п’яти тисяч чоловік. За цією цифрою дуже тривожна тенденція, адже тоді доведеться об’єднувати сім-десять сіл, щоб набрати потрібну кількість людей. Чи наблизимо послуги до населення? Однозначно віддалимо. У результаті одержимо мінус для влади. От чому ми будемо пропонувати центру свій варіант.

— У тому, що територіальною столицею залишиться Вінниця, ви не сумніваєтеся...

— Для нас актуально, де буде визначено центр Подільського краю. Офіційних рішень поки немає, але точаться розмови, ніби за столицю краю мають боротися три області: Житомирська, Вінницька й Хмельницька. Ми добре розуміємо, що таке стати периферією. Це інший рівень фінансування, субсидій, дотацій, підходів до оцінки науково-культурного потенціалу. У Вінниці дев’ять університетів, коледжі, технікуми, училища. Чи збережуться вони у периферійному місті? На жаль, перед нами живий приклад — Кам’янець-Подільський, який свого часу був губернським центром. Тоді місто розвивалося активно. Але статус знизили, й темпи впали.

Я знайомий із зарубіжною практикою визначення базового рівня того чи іншого міста як столиці регіону. Хоч би яку модель ми затвердили, експерти передусім будуть ураховувати якість питної води, переробні заводи, транспортні розв’язки, науковий потенціал, бібліотеки, розвиток Інтернету, мережі культурних і навчальних закладів, сміттєсортувальні станції тощо.

Яким буде цей перелік в Україні, відповіді немає навіть на державному рівні. А люди, кадри, насамперед районні керівники, жадають пояснень. Та й нам неспокійно. Хто ж хоче, щоб за його керівництва обласний центр втратив свій статус?

— І ви...

— ...вже почали підготовчу роботу.

Технологічний бум веде до масових звільнень

— Які складності бачите вже нині?

— Скорочення кількості молоді. Передусім дітей. Нам треба розуміти, наскільки серйозно ставитися до програми «Шкільний автобус»? Чи все-таки дотримуватися принципу «є школа — є село»? Який люди переінакшують на свій лад: немає школи — немає села.

Мушу визнати, жодна країна світу не витримає такої напруги, коли в області налічується до п’ятдесяти сіл, де до школи ходять не більше десятка дітей. Адже на цих десять учнів працює вдвічі більше викладачів. І це, звичайно, пенсіонери. Як не кажіть, ми власними руками робимо ведмежу послугу: з одного боку, даємо можливість заробити тим, кому держава вже визначила пенсію, але з другого боку — не жаліємо тих, хто завтра вийде зі школи «напівфабрикатом». Учорашні кадри не в змозі дати освіту, яка відповідала б нинішнім і завтрашнім соціальним, освітнім стандартам.

— Чи не логічніше йти від замовлення ринку?

— Це єдиний шлях. Ми стоїмо перед вибором: робити ставку на старе виробництво чи залучати потужних інвесторів? Звісно ж, залучати! Тоді ми мусимо розуміти, що всі інноваційно-інвестиційні проекти передбачають різке скорочення робочих місць. Це жорстко, але перед нами приклад розвинених країн. Там безпосередньо у виробництві зайнятий невеликий відсоток населення. Куди подіти решту? Досвід тих же країн дає відповідь — у сферу послуг. Чи готові ми до цього?

Хай там як, але жінка, навіть молода, котра працювала на фермі, навряд чи зможе справитися з обов’язками покоївки бодай у тризірковому готелі, не кажучи вже про серйозний власний бізнес у сфері послуг. У тій же Німеччині людей готували до нових фахів років із п’ять. А тих, хто підійшов до пенсійного віку, на два-три роки раніше відправляли на відпочинок.

Почали ми в області моніторити систему підготовки середньої ланки. Професійно-технічних училищ до біса, а пуття з цього мало. Держава витратила великі гроші на нібито готового фахівця, а приходить столяр, неспроможний установити віконну раму. Запитайте в будь-якого бізнесмена, яка в нього найбільша проблема? Відповість — брак кваліфікованої робочої сили.

Річ у тім, що владі треба бути готовою до реформ раніше, ніж населенню. У нас уже нині роз’їжджається молодь — хто до Києва, хто в Росію, хто в Італію, Іспанію, Португалію...

І, зауважте, за кордон поїхали не чоловіки, а молоді жінки. Саме їх насамперед чекає сфера послуг. Це ж найбільш репродуктивна частина суспільства! А отже, підступає демографічна катастрофа. Тепер уздовж доріг розвішані гасла «Кохайтеся, і нас буде 52 мільйони» — ні з ким буде кохатися!

А що ж чоловіки, які залишилися без роботи й нікуди не поїхали? Починають спиватися. Діти заповнили кімнати неповнолітніх, захоплюються ігровими автоматами. А там жорстко: раз програв, два, три... — де взяти гроші? Йдуть красти, бешкетувати на вулицях, втягуються в наркотики.

Технологічний бум завжди веде до масового звільнення. Отже, потрібні держменеджери, спроможні оцінити нові проблеми й діяти адекватно.

— Тобто правильним було, коли після помаранчевої революції буквально за одну ніч звільнили майже 26 тисяч перших керівників районів і ще 80 тисяч їхніх заступників?

— Історія ще назве це величезною політичною помилкою. Тому що зняли найбільш професійно й економічно підготовлені кадри.

— А на зміну прийшли...

— Скажемо відверто, не найбільш підготовлені люди. Можливо, вони й патріотично налаштовані, але їх ніхто не вчив державного менеджменту, у них нізвідкіля взятися досвіду. Ну, уявіть: учора такий-то був вихователем у дитсадку, а сьогодні його призначають главою райдержадміністрації. Ніхто мене не переконає, що це доцільно. І ми це вже проходили, коли революційні матроси нищили села, розвалювали промислові гіганти.

Я маю право так казати, бо сам починав із помічника бригадира, агронома, потім головного агронома колгоспу, району, заступника й начальника управління, першого заступника райвиконкому, був представником президента, главою райдержадміністрації, заступником губернатора з агропромислового комплексу й, нарешті, обраний головою облради. Бачите, скільки довелося пройти щаблів! А життя підкидає ще більше питань, на які й нині шукаю відповіді. Звертаюся до науково-дослідних організацій, щось відчуваю інтуїтивно. Але я не хочу інтуїтивно. Мені треба, щоб була відпрацьована система, яку я розумів би на інтелектуальному, а не емпіричному рівні.

Адже в результаті виборів прийшло 66% нових голів сільрад і 100% голів райадміністрацій. Мені поки важко спілкуватися з ними однією мовою. Їх треба навчати. Але часу мало, а вимагають результатів. Тому нинішнього року ми відкрили на базі Вінницького торгово-економічного університету факультет адміністративного менеджменту. Тепер у нас є можливість готувати там щорічно до 100 осіб із числа тих, хто вже очолює сільради, і тих, хто може бути обраний у перспективі. Тобто ми самостійно готуємо майбутніх керівників територій.

Реформи — смертельно небезпечна справа

— У ваших руках ціла область. Було б бажання...

— Одного бажання замало. Ми живемо в реальному й взаємозалежному світі.

Я поважаю двох найбільших реформаторів — Столипіна і Рокфеллера. Перший сказав: «Поховаєте мене там, де вб’ють». Мудра людина розуміла, що реформи, якщо їх проводити реально, — смертельно небезпечна справа, адже доведеться ламати все. Але він сказав також інше: «Щоб провести серйозні зміни в суспільстві, потрібно три умови — час, свідомість і гроші». Рокфеллер казав інакше: «Я плюну в обличчя тому, хто заявить, ніби перший мільйон заробив без крові. У мене руки по лікті в крові». І ще: «Щоб провести зміни в суспільстві, необхідно три речі: гроші, гроші й гроші». Може, я процитував неточно, але зміст такий.

Відчуваєте різницю між слов’янами та Заходом? Це концептуальні моменти.

Сьогодні ми з губернатором Домбровським підійшли до серйозної проблеми: люди старшого покоління не сприймають, що старе виробництво необхідно потіснити. Тому, коли зупиняється завод, вони кричать: «Гвалт! Що робить влада?». При цьому зрозуміти не в змозі, що неконкурентне виробництво — як 80-річна жінка: хоч скільки накладай макіяж — народити не зможе. А в нас же є цукрозаводи, які, щоб отримати з тонни буряків два мішки цукру, витрачають 960 кубів води. Це ж скільки треба електроенергії перекачати! А німці витрачають усього 90 літрів води. Хіба можна зіставити ці цифри?

— Що ви пропонуєте?

— Зі своїми пропозиціями ми разом із Домбровським (губернатором Вінниччини. — Авт.) їздили до прем’єр-міністра. Це була дуже продуктивна зустріч.

Ми запропонували створити навколо Вінниці три промислово-технологічні пояси. Перший — у радіусі 30—40 кілометрів, другий — 70—90 і третій — 140—160 кілометрів.

— Що це дасть?

Найголовніше — розмістимо в цих поясах сучасні підприємства, які гарантували б стабільні робочі місця з високим рівнем зарплати. Тоді люди, які там мешкають, маючи житло і роботу, не поїдуть бомжувати до центру. Одночасно розвантажимо Вінницю. Ми зауважили, що інвестори не хочуть іти в перше кільце і в останнє. Тому що в останньому — глушина і відсутність робочої сили, а в першому робоча сила занадто дорога, мінімум вільної електроенергії, газу, дорога земля тощо. Тому всі прагнуть до другого поясу. Але це — допоки не розвинувся третій.

Тепер треба визначити, якому інвесторові віддати перевагу. Ми переконані: потрібно створювати комфортні умови для внутрішнього інвестора. Навіть якщо той несе дорожчі кредити, гроші все одно обертаються всередині країни. Тим самим акумулюється додатковий капітал, який осідає в державі. Закордон­ний інвестор, на наш погляд, це вимушений крок. Оскільки приносить техно­логію, з якою вже не може конкурувати у своїй державі. Зрозуміло, він шукає, де можна отримати полегшення. Образно кажучи, якщо в Німеччині потрібно виплачувати робітникові 5 тисяч єв­ро, то в нас за ту саму роботу за 200 єв­ро кланятися будуть.

Проте поки внутрішній інвестор не сформувався, відмовлятися від закордонного нерозумно. На наш погляд, ми повинні взяти його кошти, побудувати підприємства, нехай він створить робочі місця з високою, за нашими мірками, зар­платою, сплачує податки в бюджети. А коли виробить продукцію, нехай виходить на європейський ринок і конкурує із закордонними колегами, пробиваючи для України місце на ринку. Самі ми цього досягнемо через десятки років, а він сформує нішу за два-три. Це один бік ідеології стосунків з іноземним інвестором. Другий — він не зможе забезпечити стабільну роботу підприємства, якщо не збудує поруч школи, дитсадка, доріг, соціального житла. Інакше молодь не затримуватиметься. Боротьба за робочу силу змусить інвестора розвивати глибинку та впроваджувати відповідну інфраструктуру. Пишаюся, що таку ідеологію роботи прийняла сесія облради, облдержадміністрація як базову.

— І виходить?

— Ми проводимо дуже серйозний моніторинг проектів, щоб реалізовувати їх в утворюваних промислово-технологічних поясах. Частину з них уже прийняли. Наприклад, цього року почнеться будівництво молокозаводу, який вироблятиме 400—600 тонн молока на добу.

— І три-чотири старі молокозаводи помруть...

— Це і проблема, і її вирішення. Тому що з продукцією старих молокозаводів ми не можемо вийти на зовнішні ринки. А внутрішній переповнений.

Якщо ми й далі терпітимемо старе виробництво, то вийде за принципом: не даси йому померти — воно не дасть тобі жити. Виходить, потрібно молодих спеціалістів переводити на нові заводи. Тому ще один завод із продуктивністю 350 тонн молока будуватимемо поруч. Перший випускатиме сухі молочні суміші, олії, казеїни, другий — сири та кисломолочну продукцію. Частину сирів — на внутрішній ринок, решту — до країн колишнього Союзу, до Скандинавії. Сухе молоко охоче візьмуть Африка, Близькй Схід.

Вінниччина — регіон перспективний

— Ваша область має традиційно аграрну спрямованість.

— Сільське господарство та переробна промисловість мають близько 70% у структурі виробництва. Сьогодні для нас важливо, не зменшуючи обсягу сільгосппродукції, знизити її питому вагу в економічній структурі області. Причому ми маємо намір розміщувати нові виробництва не в обласному центрі, який і без того несе велике екологічне навантаження, а за його межами.

У Гнивані вже задіяно турецький проект — розширюється й от-от запрацює оновлений завод гумових і пластмасових виробів. Також ми хочемо побудувати два термінали з випуску етанолу й один серйозний завод із випуску біодизелю. Ми перші в країні почали виробляти цей високоліквідний продукт. Проблем зі збутом не буде, і всі перелічені раніше соціально-економічні механізми запрацювали.

У радіусі 60 кілометрів іспанці запропонували побудувати під ключ два-три заводи з випуску томатного соку. Сьогодні цивілізований світ переходить на натуральні соки. Попит вищий за пропозицію. Крім того, іспанські заводи дадуть нам додатково тисяч 20 робочих місць. А реалізацію іспанці цілком беруть на себе, автоматично забезпечуючи нам вихід за межі України. Хочемо побудувати в кожному промислово-технологічному поясі по цегельному заводу. Не по п’ять мільйонів штук червоної цегли на сезон, а по 50 мільйонів облицювальної. Працюватимуть вони цілодобово. Один завод уже запущено.

— До того ж Вінниця має вигідне геополітичне положення.

— Незабаром її перетнуть три трансконтинентальні автобани: Лісабон—Варшава—Львів—Вінниця—Хмельницький—Умань—Дніпропетрівськ—Донбас— на Азію; від Скандинавії, через Москву, Київ, Вінницю — на Кишинів і Балкани; з Луцька до Криму — і до турецьких портів. До речі, ми прорахували, що тільки один автобан, якщо вздовж нього розташувати центри логістики (складські приміщення), готелі, мотелі, станції техобслуговування, заклади харчування тощо, додатково дасть близько 200 тисяч робочих місць...

Я постійно їжджу районами, селами, зустрічаюся із місцевим населенням і бачу: люди сприйняли нашу ідеологію.

Комусь завжди має не вистачати

— Відразу, з ходу — і сприйняли?

— Коли народжується дитина — і мама кричить, і дитя. Але через якийсь час мама усміхається, цілуючи новонародженого. Тому що в муках, у болях з’явилося нове життя. Так і ми повинні перехворіти старим, щоб вимучити нове.

Знаєте, я виріс у невеличкому єврейському містечку Бершадь. Там мудрі люди — євреї — навчали мене: Гріша, бачиш чергу в 100 людей за чобітьми? Так-от: чобіт має бути 99 пар. Одному завжди має не вистачити. (Сміється.) Ринок розвивається за законами дефіциту.

Своїх студентів я навчаю: попит народжує пропозицію, а пропозиція плюс якість формують ціну. Така головна формула економічного зростання. Якщо ви приходите на базар і бачите гори сала, то запитуєте: «Із «проріззю» є?». День запитуєте, два... На десятий день ринок відреагує, й обов’язково з’явиться те, що вам треба. І буде сформована нова ціна. Але ви купите те сало, яке хотіли.

І ще важливо дбати про високі матеріальні статки населення. Адже ніхто не скасовував закону: революції відбуваються, коли низи вже не можуть без кардинальних змін, а верхи не хочуть їх. Коли в суспільстві лише незначна частина дуже заможних людей і дуже багато злиденних, соціальні потрясіння гарантовані.

— Невже з подібними думками важко жити? Підтримка настільки очевидна...

— Ото ж бо й воно, усі — аж до найвищого рівня схвалюють: «Супер!» — але далі... не посувається. Я було навіть махнув рукою на адмінроботу. Повернувся проректором до університету, щоб навчати тих, хто завтра прийде керувати країною. Створили у Вінниці школу молодого лідера, куди зібрали найобдарованіших дітей з усіх вузів області. Особисто читаю їм лекції. Особисто влаштовую їх і на роботу до обласних управлінь, служб. Переконаний, талановиту молодь треба ширше залучати до держслужби. Тому що людину із застарілими поглядами перевчити практично неможливо.

Я вже говорив про нашу зустріч із прем’єром. Після неї від Януковича приїхали люди, почали цікавитися, що ми тут створюємо. Ідеї матеріалізуються. Це додає оптимізму.

Ми знаємо: того, хто пробивається вперед, завжди б’ють, намагаються нагнути, зробити таким, як усі, принизити до середнього рівня. Зате ми точно знаємо й інше: тим, хто йтиме після нас, буде значно легше.

…Але чому ж крадуть?

— Вважаєте, ідеї матеріалізуються?

— Навіть переконаний, що на контрольні рубежі програми, яку ми запропонували, років через два вийдемо відсотків на 40. Наші цілі ми умовно поділили на мінімальні, максимальні й оптимальні. Мінімум, що хочемо зробити цього року, — запустити дев’ять нових підприємств.

— З інвесторами домовлено?

— Знаєте, що найбільше неприємно? Уявіть, приходить інвестор, працює, пла­тить нормальні гроші, виконує інші зобов’язання, а через 3—4 місяці каже мені: «Григорію, я хочу запитати. Усе, що ти розповідав, це правильно. Але — люди! Я ж їм добре плачу — чому крадуть?».

Я за своєю натурою не можу терпіти нечесності. Напевно, тому, що виховувався у великій сім’ї. З маминого боку це була інтелігентна сім’я. Дід, дуже освічена людина, працював банкіром. Родина ж із батькового боку — велика і дуже бідна. Ніхто не мав вищої освіти. Трудова сім’я. Я лише тепер розумію деякі мамині слова. Наприклад: «Ой, сину, що це за життя? Прожила, як у вікно подивилася».

…Швидко час біжить.

Іще вона казала: «Знаєш, ми дуже дорожимо ім’ям своєї сім’ї, бо нам будь-яка родина позичить гроші». У селі дуже високі критерії порядності. Там нічого не приховаєш. Тому гроші позичать не кожному. Тому, хто проп’є-прогуляє, не дадуть. Можна сказати, я з молоком мами всмоктав, що борги треба повертати вчасно. І ще, пам’ятаю, мама казала: «У нашій родині ніхто з чужого подвір’я яйця не вкрав».

...Лише сьогодні розумію, який високий рівень порядності закладала вона в нас.

«Живу в Україні завтрашній»

— Україна живе політикою, а не економікою. У якій країні живете ви?

— В Україні! Але завтрашній. Розумію, що сьогодні зі своїми ідеями я приречений мучитися. Але чудово усвідомлю, що в мить усе не вирішиться. Я можу покластися лише на невелике коло людей, впрягтися з ними в плуг. Тому і вважаю: сьогодні перспективніше навчити тих, хто прийде завтра, ніж пробивати це з дуже нечисленною групою однодумців. Розуміння, що можемо спізнитися, нас підганяє.

Уже два роки при аграрному університеті працює магістратура. А при торговельно-економічному університеті організували факультет адміністративних менеджерів. Ми не чекаємо директив, а випереджаємо час, не тупцюємо, а йдемо вперед.

Як казав Петро Аркадійович Столипін, спочатку треба переконати, потім — усе інше. Колись треба починати.

«Політики не люблю»

— Сьогодні політики, котрі затівають свої ігри, чомусь починають вояжі з Вінниці. І Луценко, і Тимошенко, і Мороз, і інші різновекторні резонансні особи останнім часом побували в області. Усі хочуть бачити у вас союзника. Як вдається працювати?

— Я чекав цього запитання. Воно абсолютно логічне. Тут важливо чітко розуміти ситуацію в регіоні і своє місце в ній. Спробували на нас наїхати в дуже жорсткій формі. Ми запитали: «Це монолог чи діалог?». Відповідають: «Звичай­но, діалог». Тоді давай порозуміємося: «Того, що ти кажеш, не може бути, тому що — ось розрахунки... Цього — теж... Ти сьогодні поїдеш, прокричавши, як самовіддано вболіваєш за народ, а завтра до мене під вікна прийдуть із плакатами: «Дайте тепло в квартири!».

Знаєте, коли у вас сильні аргументи, опоненти самі пропонують компроміси.

— Проте політикам часто не згоди треба...

— А вони бачать роботу монолітної і грамотної команди. Хоча я розумію: чекали іншого. Адже в області тривалий час воювали — облрада з держадміністрацією, та — з містом, із районною владою.

Коли я прийшов, то сказав: хлопці, кожен із нас це особистість, кожний має свої амбіції. Давайте свої «я» пригальмуємо і зрозуміємо, перед ким стоїмо. Перед областю! А це насамперед люди. Вони нас обрали і призначили на посади. Угамуймо амбіції і працюймо для людей.

— Губернатор Домбровський якось запропонував: об’єднаймо всі партії в єдину — партію вінничан. Виходить?

— А я додав: «Для мене немає різниці, хто яку партію представляє. Не тягтимете воза — випряжу». Настав час розвивати регіон, робити його затишнішим, комфортнішим для людей. На Вінниччині і так уже стільки варягів побувало! У районах те саме — той з одним воював, той — з іншим... Сьогодні нам вдалося організувати нормальну і злагоджену роботу всіх гілок влади.

— Але ж депутата не випряжеш. У нього своя партпрограма...

— За великим рахунком, в облраді немає проблем із депутатами. Якщо вони бачать, що ти вирішуєш реальні проблеми, можна працювати спокійно. Треба бути геть безсовісним, щоб перти проти правди.

— Іноді складається враження, ніби наші центральні політвожді не стільки можуть допомогти, скільки зашкодити. Не випадково Домбровський від свого імені, вашого і мера Вінниці якось сказав, що ви втрьох не любите політики...

— Я справді її не люблю. Якщо чесно, мало вірив, що в нас буде злагода — адже кожен із трьох керівників тяжіє до різних політичних сил.

— І кожному треба звітувати перед своїми політзамовниками...

— Не треба спрощувати. Ми з першого дня визначили: обласна влада ні перед якими політичними силами не звітує. Знаєте, як ми їздимо до Києва? Тільки разом. Коли нам починають про політику розповідати, я тактовно уточнюю: ви віце-прем’єр з партійних питань чи інших?..

Мушу зазначити, у нинішньому Кабміні дедалі більше переважає прагматична лінія.

Наприклад, нещодавно в нас працював перший віце-прем’єр Володимир Рибак. Він одразу підкреслив: вибори скінчилися, годі розмахувати прапорами, робіть конкретну справу. Тоді ще в нас виникла дискусія з приводу одного призначення. Місцеві активісти почали обурюватися, мовляв, замість колишнього працівника призначають прибічника Партії регіонів. Рибак поставив лише два запитання: вас задовольняє робота нинішнього функціонера? Ні? Той, кого призначаємо, досвідченіший фахівець? Відповідь: безперечно. Тоді про що сперечаємося? Пропонуйте кращого — будемо розглядати.

Те, що ми сьогодні втрьох сповідуємо ідеологію — мінімум політики і максимум економіки, приносить регіону тільки позитив. Чесно скажу, було приємно, коли нещодавно на 75-річчя області приїхали Томенко як заступник голови Верховної Ради, Чалий як заступник керівника секретаріату президента і Слаута як віце-прем’єр. Спочатку ми з губернатором і мером Вінниці разом привітали всіх, а потім попросили і їх утрьох вийти привітати. А коли наші гості разом проголосили тост, це їм навіть сподобалося. Хоча спочатку ставали один до одного боком... Знаєте, люди все відразу помітили й аплодували стоячи. Набридли політичні чвари.

— Однак країна продовжує цим жити...

— На щастя, поки верхи воюють, ми робимо справу. Що тут приховувати, небагато користі, коли нас починають «шикувати», самі не розуміючи, для чого. Тільки недалекоглядний думає, ніби знає найбільше. Насправді, чим вищий рівень — тим більше «білих плям». Але зізнатися в цьому собі може лише мудрий.

Знаєте, мій онук каже: «Діду, читати я вмію, таблицю множення і комп’ютер знаю — навіщо до школи ходити?». Але ж онук у другому класі, йому можна пробачити.

Сьогодні я безпартійний. І це усвідомлений вибір. Ніхто не скаже, ніби лобіюю інтереси тієї чи іншої політичної сили. Я лобіюю проблеми області.

…Хоча, коли вже до кінця відверто, всі ми трішки лукавимо, твердячи, ніби не займаємося політикою. Адже, якщо не ти нею, то вона тобою займеться.

— Слухаючи вас, виникає відчуття, ніби розмовляєш із двома людьми одночасно — демократом і диктатором...

— Цікаве спостереження. Зараз розповім, коли я демократ, і коли — авторитарний. На стадії обговорення я — демократ, припускаю будь-які думки, до всіх прислухаюся, спроможний відступити на два, на три кроки, взагалі відмовитися від початкової думки. Побачу переконливі аргументи, корона не впаде, коли визнаю, що чиясь позиція сильніша і принесе більше користі. Та щойно рішення готове — стаю авторитарним адміністратором. Далі можна обговорювати лише те, як краще виконати.

— У вас чудова фішка — дружня робота керівного тріумвірату. Я — про вінницького міського голову, голів облради та обладміністрації. Це справді так чи тільки на публіці?

— Я би підкреслив: це наш стиль, що на користь регіону та його жителям. У нас є система зустрічей. Погоджуємо дії на кожний тиждень. По суботах зустрічаємося втрьох, підбиваємо підсумки й напрацьовуємо перспективу. Розмова триває відверта, жорстка, а часом і важка. Та ми домовилися, що зауваження не сприйматимемо як особисті — усе заради справи. По понеділках о восьмій ранку проводимо наради з заступниками. Ухвалюємо спільні рішення та ставимо завдання. Потім протягом тижня можемо зустрічатися і раз, і два — скільки треба. З губернатором, як правило, спілкуємося щодня з «крапкових» питань, коли рішення треба приймати не завтра, а саме сьогодні. Скажімо, виникають проблеми, викликані стихією, або щось треба терміново профінансувати. Я маю видати гарантії проведення відповідного рішення через комісії, президію, сесію облради. Тим самим створюю губернаторові умови, щоб він нормально працював, спокійно віддавав розпорядження.

Отже, з суботи до понеділка — демократія. З понеділка — диктатура. (Усміхається.)

— Питання не дуже приємне, але, напевно, життєве. Кажучи про адміністративно-господарську реформу, ви начебто й не припускаєте, що центром Подільського краю може бути не Вінниця...

— Справді, не припускаю.

— Однак лобісти є не тільки у вас.

— Знаю. І все-таки, якби таке сталося, то було б найбільшою помилкою і трагедією. Будемо об’єктивними. У Вінниці потужні науковий, культурно-освітній, промисловий потенціали. У нас стоїть штаб Повітряних сил України. Вінниця — центр перетинання автобанів. І це далеко не повний перелік аргументів на користь того, щоб наше місто стало центром краю. Воно й нині вже фактично таке. І всі це розуміють. Тому рішення на нашу користь логічне, і особисто я готовий зубами вигризати його в будь-яких коридорах влади. Інакше втратить увесь регіон.

— Ваша калька розвитку Вінницької області накладається на Подільський край?

— Якщо ми станемо столицею краю, це не означає, що землі, які приєдналися, будуть поглинені. Наша ідеологія стратегічного розвитку Вінницької області абсолютно актуальна для будь-якого регіону — аж до всієї України. Тільки масштаби різні.

Мати правильні ідеї — мало, треба вміти їх відстоювати

— Ваші молоді лідери мають досвід практичної роботи чи пересіли з однієї студентської лави на іншу?

— Я прибічник того, щоб молодь, закінчивши школу, технікум, коледж, попрацювала бодай рік-два і, усвідомивши, чи підходить обрана професія, на іншому рівні розуміння формувала ставлення до навчання у вузі.

На жаль, сьогоднішня схема така: школа—університет—виробництво. Минаючи практику. Ми втратили цю проміжну ланку. Тому в себе в області визначили 100 найпередовіших підприємств, де студенти старших курсів мають проходити стажування.

Є в нас і свій центр підвищення кваліфікації, який очолює досвідчений фахівець Тетяна Семенівна Пашеніна. У неї апробовано методику з відбору обдарованих дітей. Умовно розділивши молодь за інтересами та напрямами, організуємо ділові ігри. Скажу відверто, три-чотири такі гри, і я бачу хто є хто, хто як мислить, які віддає доручення, як контролює, чи є хватка організатора. Висловлю, може, спірну думку: я переконаний, фахівцем можна стати, а керівником народжуються. Організатор — це те, що Бог і мама дають. Саме ділові ігри — лакмусовий папірець.

— Ваші заняття ближчі до практики чи з теорії питання?

— Начитую лекції з проблем, про які молодь і не чула або торкалася мимохідь, про те, що не передбачено вузівською програмою. Розповідаю, з чим зіштовхнуться від першого ж дня практичної роботи. Наприклад, якщо це стосу­ється економічної групи, пояснюю, як формуються кредитні ресурси банку, джерела надходження коштів, відсотки, як розрахувати вартість грошей у часі, шляхи та ефективність витрати цих грошей, розповідаю про стратегію реструктуризації підприємства в часі, як рейдери використовують законодавчу базу, дуже серйозно читаю фінансовий менеджмент, організацію маркетингових досліджень. Агрономам же пояснюю, як спрогнозувати та сформувати кон’юнктур­ні відповідності вимогам зовнішнього та внутрішнього ринку сільгосппродуктів.

Звичайно, мої учні не ставлять запитань, які можуть виникнути лише під час набуття практичного досвіду. Тому намагаюся наштовхувати на такі запитання. Недавній приклад. Запропонував розглянути ситуацію: два підприємства, в одного 10% рентабельності, півмільйона чистого прибутку і середня зарплата 680 гривень; на другому зарплата 920 гривень, але рентабельність 4%, чистий прибуток тільки 50 тисяч гривень. Яке підприємст­во підтримуватиме глава облради? Чи можна ставити між ними знак рівності?

Замислюються. Один — одне, другий — інше. І все на суто інтуїтивному рівні. Виговорилися... Тоді пояснюю: будь-яку країну лише тоді вважають економічно ефективною, коли 80% вироблених товарів споживає власний народ — отже, треба дивитися специфіку підприємства. Тепер друге — головна складова бюджету не відрахування від прибутку, а відсотків на 80 від доходів громадян. Тому з погляду державного менеджера підприємство, де люди отримують велику зарплату і чисельність робітників велика, привабливіше, ніж те, де мільйонні прибутки, а зарплата мізерна. Ось чому в розвинених країнах установлено мінімум навіть на погодинні заробітки. У такий спосіб у молоді з’являється розуміння збігу інтересів суспільства та кожної людини. Коли людина практична, вона починає усвідомлювати: держава зацікавлена в тому, щоб люди отримували більше й купували на ці гроші внутрішній продукт...

Витрачаю на це час і не шкодую. Оскільки іншого шляху немає.

— У вас дуже багато пов’язано з цифрою «3» — три області в Подільському краї, три пояси економічного розвитку, три лідери в області... Вірите в космічні сили?

— Я виріс у віруючій сім’ї. Не до фанатизму, проте і батько, і мама, і дід — усі ходили до церкви. І я ходжу. Навіть будучи членом бюро райкому партії, хрестив дітей і сам хрещений.

Узагалі, я вважаю, у світі є три найважливіші речі...

— Знову «трійка»...

— Це духовність, освіченість і на їхній основі — професіоналізм. Якщо людина духовна, вона неодмінно здобуде освіту. Освічений себе реалізовуватиме в професіоналізмі. Так формується особистість.

А цифра «3»?.. Ніколи не замислювався. Найшвидше, збіг.

…Коли вперше зустрічаюся з майбутніми студентами, завжди кажу їм: ви маєте бути динамічно активними й цивілізовано нахабними. Інакше в цьому житті не пробитися. Вони дивуються — мовляв, як розуміти? Відповідаю: вам відмовляють, а ви знову стукаєте в двері — «Добрий день». (Усміхається).

Мати правильні ідеї мало, треба вміти їх відстоювати.

Коли верстався номер

Дзвінок до голови Вінницької облради:

— Григорію Михайловичу, у зв’язку з бурхливими політичними подіями, чим живе область сьогодні?

— Триває посівна. Ми не можемо залишити країну без хліба.