Володимир Продивус: «Повірив, що «немає проблем» — отже, ти зупинився»

Іноді здається, що мій візаві живе у двох вимірах: у сьогоднішньому, 2007 році, і одночасно в майбутньому, років на десять обігнавши час...

Енергії Володимирові Продивусу не позичати. Нещодавно він повернувся з іншого боку земної кулі, із міжнародного боксерського форуму. Стомлено ділиться враженнями, показує привезені документи, фотографії, радіє новим домовленостям, у яких був активним учасником...

— З Олімпіади-2008 ми маємо привезти повний комплект медалей! — рубає він рукою повітря.

Це не прожекти вболівальника. Володимир Продивус очолює опікунську раду Федерації боксу України. Спонсорує цей вид спорту, вкладаючи великі гроші...

— Тобі чай чи каву? — несподівано запитує Володимир.

Відриваю погляд від своїх паперів і вкотре дивуюся: куди поділася втома співрозмовника? Він бадьорий, зібраний, ніби й не було багатогодинного перельоту. Вже щось диктує помічникові, дає завдання секретарям, коригує робочий графік у щоденнику і, здається, планує нове відрядження.

— На другу половину дня подивіться рейси до Німеччини, — каже він у динамік телефона. — Партнери просять про зустріч, — уже мені пояснює Продивус. — Треба летіти.

…Ледь не написав: «Робочий день голови наглядової ради акціонерного товариства «Мостобуд» розпочався». Насправді він триває із самісінького ранку.

«Я — фантазер. Проте в міру»

— Ти ж сам хотів, щоб було щиро.

— Тільки не забувай, що прочитати можуть і діти. Отже, фільтруй, — сміється Володимир.

…Недарма бізнесмена Продивуса вважають щасливим переговірником. Тому, до речі, він завжди присутній на найважливіших зустрічах із партнерами. Вдягає «майку лідера» і бере ініціативу у свої руки. І досягає успіху. Нині він, здається, зібрався замість мене вести інтерв’ю. Я не проти, але мої провокаційні заготовки він усе одно почує.

— Як ти гадаєш, якого фахівця мені дедалі частіше бракує? — запитує Володимир. І сам же відповідає. — Письменника-фантаста.

Від Продивуса і не таке почуєш, тому вмикаю диктофон.

— Згадай дитячі книжки, — продовжує він. — Хто перший придумав підводний човен, лазер, поле на Марсі?.. Була така серія «Бібліотека наукової фантастики». Тобто геніальні люди іще тоді видавали те, що ми сьогодні називаємо перспективними бізнес-проектами. Розумієш, до чого я веду?

На жаль, у підприємця зовсім немає часу, аби підняти голову, подивитися вперед. Поки заробляв перший мільйон, проблеми були переважно дріб’язковими, рутинними (хоча тоді вони такими не здавалися). Ледь вийшов на новий фінансовий рівень — лік часу пішов уже на секунди. Тримаєш у голові безліч проектів.

Іноді ловлю себе на думці: слухаю якогось зануду — це теж входить у мої обов’язки (сміється), — а сам про щось своє думаю. Іншого часу просто немає. Іще цікаві задумки з’являються за кермом, у літаку… От був би поруч фантаст! Але ж у штаті не передбачений.

— Цікаво, треба запам’ятати. Поки ж фантазером найчастіше доводиться бути самому бізнесмену.

— Відтоді, як зрозумів, що на хліб собі заробив достатньо. Адже реалізація чогось, на перший погляд, божевільного завжди пов’язана з ризиком. Якщо грошей немає — ризикуєш головою. Та ліпше ризикувати грошима. Хоча, звичайно, кожний ризик старанно прораховую, зводжу до мінімуму, перестраховую. Тут багато чого залежить від команди. Вона, звичайно, на забариться обдати холодним душем. Однак ризикую я, і тому, врешті-решт, приймаю рішення теж я. Довіряюся своєму досвіду, розумінню тенденцій, інтуїції, чуттю, ще чомусь невловимому…

— Її не буде. Найфантастичніше поки що в голові переварюється. Та й де ти зустрічав надто відвертого бізнесмена?

Про себе (думки вголос)…

«Народився я ледь не на іншому кінці світу — у невеличкому казахському шахтарському селищі Шахан. Потім сім’я переїхала до України. Недовго пожили в Миколаївській області й переїхали до Вінницької. Є там таке село Сосонка. Росли з братом без батька. Потрібні були гроші, аби підтримувати маму, бо, попавши в аварію, вона злягла назавжди. І ми з братом шабашили, де могли. Так що першу копійку заробив іще школярем. Хоча які заробітки в селі?

Хочеш запитати, як став буржуєм? Напевно, дуже хотілося, щоб мама видужала, щоб досита їла, мала всього досхочу. І я зумів забезпечити її старість.

Спочатку міг розраховувати лише на власні кулаки та заповзятливість. Серйозно захопився боксом. З’явилися чемпіонські титули, дипломи, нагороди. Вступив до педінституту на факультет фізвиховання — тоді це був єдиний можливий для мене шлях. Після армії захотілося заробляти більше, ніж шкільний викладач фізкультури, тому пішов у бізнес. Пам’ятаю, як купив першу машину. «Копійка»! Це було межею мрій.

У бізнесі, щойно почнеш підніматися, отримуєш удари, яких не порівняти зі спортивними травмами. Бізнес до чужаків жорсткий. Там правила інші — ставлять у ситуацію, щоб нагнути і зробити залежним... Не кожний витримає, слабкі ламаються. Я через багато що пройшов. Якби падлючив, цей вантаж затяг би мене на дно. Певне, врятували якісь гени, передані мамою, які ввібрали цілющу силу подільської землі.

Бізнес розширювався. Я доріс до розуміння, що треба вчитися. Працював і паралельно закінчив кілька вузів. Отримав спеціальності психолога, економіста, менеджера. Захистив кандидатську… Багато чого мене навчили люди — як добрі, так і злі…

Усе, як у пісні: «Ничто на земле не проходит бесследно…». Такі мої життєві університети».

— У бізнесі особливо не політаєш у захмарних висотах. Земля з-під ніг зникне чи підніжку зловиш. Напевно, я — фантазер. Проте в міру.

Гадаю, про серйозний власний бізнес може йтися зі створення у Вінниці корпорації «Прем’єр-Фінанс».

— Так. Піднімав цю корпорацію буквально з нуля. Нині це потужна економічна структура, в якій працюють тисячі людей. Напевно, краще пояснити на якомусь прикладі?..

У 1999-му в селищі Муровані Куриловці на Вінниччині ми купили завод мінеральної води «Регіна». До революції цю воду вважали не просто цілющою — елітною. Її подавали в престижних ресторанах і готелях Західної Європи. Потім про «Регіну» забули. Згадали десь у 50-х. Побудували заводик «містечкового» значення і заспокоїлися.

А люди, пам’ятаючи про цілющі властивості подільської води, складали про неї легенди і їздили до джерела із сусідніх областей.

Коли «Регіна» влилася в корпорацію «Прем’єр-Фінанс», ми зрозуміли, що без серйозних фінансових вкладень ситуації не змінити. Колишні господарі не змогли, та й не хотіли цим займатися. Мовляв, тече собі — і добре. Напевно, пояснювати «на пальцях» — річ невдячна, тому озвучу кілька цифр. До входження заводу до складу «Прем’єр-Фінанс»: інвестування в модернізацію устаткування, у технології, у відкриття нових джерел, у добродійність і соцзабезпечення співробітників — усе по нулях! «Асортимент» (беру це слово в лапки) — вода в півлітрових скляних пляшках. Крапка. Тепер ті самі цифри за 2006—2007 роки: закупівля устаткування — 2,7 млн. грн., на придбання технологій — майже 7 млн., у нові джерела вкладено 170 тис. грн., у добродійність і на соцпотреби — понад 83 тис. Асортимент води та напоїв із неї розширився майже до 20 найменувань. Вражає, якщо рахувати від нуля? Фонд зарплати зріс у 15 (!) разів. Тобто і нові робочі місця створили, і люди почали отримувати більше, і потребу населення в корисній воді задовольнили. Хоча, слід визнати, попит біжить попереду пропозиції. Люди розкуштували «Регіну» і швидко її розкуповують.

Це що — із неба звалилося? Звичайно, ні. Треба було добре пофантазувати, щоб побачити такі перспективи, вислухати фахівців, старанно прорахувати витрати і врешті-решт ризикнути. Адже справа для нас нова. Закупили в Австрії найсучаснішу лінію розливу. Побудували під неї новий цех. Сьогодні тільки дивуєшся: природна вода прямо з джерела йде на розлив, проходить ретельне очищення, зберігаючи при цьому всі природні властивості. Тут-таки «з нуля» видуваються сулії та пляшки, заповнюються водою, закорковуються, пакуються і надходять на склад готової продукції. І все це — без втручання людини. Фахівці тільки спостерігають, щоб не було збоїв.

Фантастика?.. Реальність, вигадана людиною! Просто треба було пофантазувати, прорахувати, ризикнути і вкласти гроші. І так в усьому.

А бачив би ти, в якому стані ми викупили в 2000-му те, що нині називається «Вінницький універмаг». Кілька цифр. Універмаг був збитковий, на час купівлі показник підходив до 700 тис. грн. із знаком «мінус». Сьогодні цифра впритул наблизилася до 7 млн., а знак змінився на «плюс». У розвиток підприємства вкладено понад 9 млн. грн. У це теж треба було повірити! Теж ризикнути.

І ми не втомлюємося фантазувати. Скільки списів було зламано через площу перед універмагом! Ну ніяк не хотіли її віддавати універмагу. Чому? Треба було подивитися місцеве телебачення й почитати тогочасні газети. Багато пристрастей тоді нагнітали!

Що ж такого «страшного» ми там придумали? Запланували, що виросте красень-фонтан, навколо будуть акуратні лавочки, там-таки — літнє кафе... Коли проект буде реалізований, вінничани, напевно, і не згадають, із якими труднощами все це пробивалося.

Але й це не все. Спроектовано під­земний паркінг на 200 автомобілів і два торговельні яруси над ним (щось на кшталт столичного «Глобуса»). Торговельна площа збільшиться на 8—10 тисяч квадратних метрів. З’являться нові робочі місця. Для Вінниці це дуже актуально! Комфортніше почуваються покупці. А за універмагом виросте 16-поверховий офісно-розважальний центр.

Щоб така мрія справдилася, щоб усе запрацювало, потрібно вкласти десятки й сотні мільйонів гривень.

…Вінниччина — моя мала батьківщина. Я люблю Вінницю. Я там виріс. Потім чимало поїздив по закордонах, подивився, як там живуть люди. Хочу зробити — і зроблю! — щоб вінничани довідувалися про європейські стандарти не тільки з телевізора... І після цього ти стверджуватимеш, що я не мрійник і не фантазер? — усміхається Продивус.

— А інакше який би я був бізнесмен? Тільки, знаєш, у нашій країні не так уже мало небідних людей. Проте не кожен уміє мріяти та втілювати в життя свої мрії. І, завваж, робити це у своєму рідному місті.

«Відповідальність — слово містке»

— Повір, такий бізнес, як «Прем’єр-Фінанс», другорядним не буває. Я поставив корпорацію на ноги, фінансую її розвиток, постійно думаю про перспективу. А ти й сам уже почув деякі цифри та про проекти. Плани — ще грандіозніші й не менш фантастичні. Озвучувати їх поки передчасно. Корпорація працює, приносить прибуток. Нині її справами успішно опікується моя дружина Світлана.

— Запитуєш про «Мостобуд»? Суть бізнесу в розвитку, зокрема і в освоєнні нових сфер докладання зусиль. Я зацікавився будівництвом, купив пакет акцій «Мостобуду», акціонери вирішили, що мені можна довірити керівництво наглядовою радою. Повз таку пропозицію гріх пройти. Адже що означає ця посада? Я представляю інтереси акціонерів, отже, дбаю про розвиток компанії, про вигідні замовлення, щоб люди з «Мостобуду» не йшли... Іншими словами, я знову отримую можливість мріяти та реалізовувати свої мрії. У масштабах «Мостобуду» — вони грандіозні. Адже мости — це своєрідні пам’ятники історії, які простоять століття. За більш ніж 60-річну історію наші мостобудівники збудували тисячі кілометрів мостових споруд в Україні, Молдові. Наші мости експлуатують у Заполяр’ї і на БАМі, у країнах близького та далекого зарубіжжя... Усі нині діючі київські мости були побудовані кількома поколіннями українських мостобудівників.

Я навіть не помітив, як став будівельником за духом. І це вже назавжди.

— Ти не перший журналіст, який запитує про це.

Я є акціонером компанії «Мостобуд». Тобто разом з іншими інвесторами вкладаю кошти в наймогутнішу мостобудівну організацію і як глава наглядової ради контролюю, щоб ці кошти працювали ефективно. Це моя відповідальність перед акціонерами, і про це ми вже розмовляли.

Основна діяльність «Мостобуду» — будівництво мостів. Більшість із них в Україні побудовані саме нашою компанією. Перекрий бодай один міст, і зміниться звичний спосіб життя цілого регіону. Мало того, від людей постійно чуєш: потрібні нові мости. Особливо в мегаполісах, де збільшення кількості автотранспорту випереджає розвиток доріг. І хоча в обридлих тиснявах люди лають владу, а не мостобудівників, я чудово розумію, що, крім нас та інших компаній подібного профілю, ніхто мостів не будуватиме. Отже, доречно говорити про соціальну відповідальність бізнесу.

Розмірковуємо далі. У «Мостобуді» працюють майже п’ять тисяч людей. У нас нелегка праця, тому переважно це чоловіки, на яких лежать основні обов’язки з матеріального забезпечення сімей. Як і будь-яке складне будівництво, зведення мостів — виробництво підвищеної небезпеки, яке вимагає високої кваліфікації фахівців. Якщо їм платити мало грошей, вони думатимуть не про роботу, а про голодні сім’ї, котрі залишилися вдома. Цього допустити не можна.

Нині багато хто не пам’ятає, але до того, як акціонерами «Мостобуду» стала наша команда, зарплата в працівників була принизливо низькою — у середньому 616 гривень. Зараз вона зросла більш ніж утричі й підбирається до двох тисяч. Підкреслю, стільки в нас отримують не тільки в столиці, а й у регіонах. А там дві тисячі — дуже непогані гроші. До того ж усі чудово знають, за сумлінну працю ми платимо премію — до 100% заробітку. Соціальні гарантії та виплати в працівників і ветеранів-пенсіонерів «Мостобуду» перевищують державні. Щоб забезпечити настільки високі стандарти, акціонери постійно збільшують витрати на закупівлю нової техніки та сучасних технологій. У цьому наша відповідальність перед п’ятьма тисячами мостобудівників і членами їхніх сімей — громадянами України.

Далі. Обсяги робіт зростають. Хоча до кінця року залишилося небагато, але ми сподіваємося освоїти не менш як мільярд гривень. У наступному році — більше. При цьому дедалі частіше перед нами постає проблема дефіциту кваліфікованих кадрів. Проблема! Адже фахового мостобудівника не готує жодне ПТУ і жоден вуз. Професіоналами стають років через сім-десять роботи. Тому наші акціонери ставлять завдання добирати з будівельників тямущих хлопців — майбутніх інженерів, організаторів виробництва — і готувати їх до вступу в профільні вузи. Ми оплачуємо їхнє навчання, і ця схема вже працює. Навчальний процес побудований так, що студенти не відриваються від практики. Вони постійно бувають у «Мостобуді», багато хто поєднує роботу з навчанням, живе проблемами трудових колективів. Ми чекаємо на «своїх» випускників і вже готуємо для них цікаві посади.

У цьому ми вбачаємо свою відповідальність за майбутнє нашого мостобудування. І, природно, на мені величезна відповідальність перед найріднішими людьми —моєю сім’єю.

А все це разом породжує високу вимогливість до себе. Це зовнішньо життя мільйонера видається гарним та привабливим. Насправді почуття відповідальності не полишає ні у відпустці, ні вночі. Вранці ухвалюєш рішення в офісі компанії, увечері летиш на переговори на інший кінець світу. Так, я літаю VIP-класом, проте й у літаку працюю. Цікаві ідеї не приходять за розкладом. І правильні бізнес-ходи народжуються не лише в робочих кабінетах.

— Постачальники, звісно ж, «ловлять момент». Та й ми розуміємо, що з їхніми цінами довго не протримаємося. Тому сьогодні думаємо про власні кар’єри, де видобуватимемо сировину для власних заводів будматеріалів, на яких, до речі, випускатимемо не звичну цеглу чи цемент, а щось сучасніше. Технології не стоять на місці, уже є матеріали і дешевші, і кращі за якістю. Це не прожекти, наші заводи вже будуються. Ми багато чим самі себе забезпечуватимемо. Інакше не уникнути диктату постачальників і посередників. Акціонери компанії давно зрозуміли це й відповідно діють. У цьому наша відповідальність за майбутнє «Мостобуду», за його стабільність.

Так, я не сказав ще про один бік відповідальності. Дуже часто, узявшись за реалізацію цікавого проекту, доводиться ще й платити гроші за... замовника, якщо той вчасно не виконує зобов’язань щодо фінансування. Відверто кажучи, особисто я з великим задоволенням вкладав би ці кошти в підвищення зарплати мостобудівників, закуповував би нову техніку. Але доводиться виймати їх з обігу й авансувати будівництво. Це збитково й неправильно. Проте поки інакше не виходить. Така ціна відповідальності за імідж компанії.

Отже, для мене відповідальність — слово містке й багатогранне.

Про час (думки вголос)…

«Найголовніше — не прогаяти час, відчувати його пульс. Потрібно вирішувати сьогоднішні завдання, але думати про те, що знадобиться років через десять. Інакше упрешся в безвихідь. Є зужитий вираз: «Немає проблем». Добре, якщо в нього вкладають смисл, мовляв, немає невирішуваних проблем. Якщо ж людина справді повірила, ніби всі проблеми вирішено, — вона сліпа. Така в бізнесі не утримається. Бізнес, мов азартна гра: що більше виграш, то більший ризик, тим витонченішою має бути думка. Не втратити почуття часу — отже, передбачати наслідки сьогоднішніх рішень на сто, на двісті, на тисячі кроків уперед. Жити, випереджаючи час, — напружена робота розуму. Мені цікаво перемагати час».

«Як «зв’язати» чиновника відсотком?»

— Так, начебто домовилися.

— Поговорімо й про це. І почнемо з того, що за всієї чиновницької могутності жоден столоначальник ніколи не піде на явну аферу. Розвалиться міст чи взагалі не буде побудований — доведеться відповідати. А чиновник, як і будь-яка людина, хоче працювати довго. Отже, реальних конкурентів завжди небагато. Тим паче в «Мостобуді». Наші аргументи — мости. «Покладіть» такі самі на стіл — розмовлятимемо на рівних.

От коли в конкурсі беруть участь рівні — тут справді щось залежить від чиновника.

— Знає, і це погано. Ось ти натякнув на хабарі? А якщо переробити схему навпаки?

— Нехай чиновник залежить від результату ухваленого рішення і офіційно отримує за це бонус.

Адже всі чудово знають, хто блефує, а хто робить конкретну справу; хто тільки хоче отримати замовлення за будь-яку ціну, а хто може його виконати. Тепер скажи, якщо чиновник розсудив чесно й новий міст вийшов надійним, довговічним, його побудували швидко, не «сплавляючи гроші за течією», то такий чиновник добросовісно виконав свою роботу? А якби генпідрядника визначили небезсторонньо, і він би не будував, а тільки розводився про свої проблеми, — скільки грошей втратила б дер­жава? Скільки часу страждали б люди? Чи не дешевше гідно заплатити за добросовісне, правильне рішення? Це було б справедливо. І нехай ці гроші відповідатимуть масштабу будівництва й залежатимуть лише від результату.

Давайте думати, як «зв’язати» чиновника відсотком. Особисто я з дорогою душею заклав би гонорар чиновника в кошторис будівництва. Адже ми оплачуємо експертів, проектувальників, консультантів, цілі інститути. Нехай і чиновник на своєму рівні бере участь у будівництві. Нехай працює з бюджетом, вимагає дисципліни від суміжників, давить на місцеву владу, аби та вчасно виділяла територію для майбутнього будівництва... Адже сьогодні, хай там як, цей клопіт лежить на плечах будівельників. А громадяни дивуються, чому вони змушені їздити в обхід або слухати музику в нескінченних тиснявах.

Уявляєш, як швидко ми будуватимемо, якщо будівельники робитимуть лише свою справу? Скільки розділених територій буде з’єднано довгоочікуваними мостовими спорудами?

Про бюрократію (думки вголос)…

«Ще з армії пам’ятаю, як кожному перевіряльникові, «контролерові» дякували за надану «допомогу», як годували-напували, як заносили «сувеніри», щоб... не заважав. Давайте всіх перевіряльників пов’яжемо круговою порукою за справу, за її результат. Певен, бізнесмени чудово розуміють, про що я кажу, і підтримають.

Ми не втомлюємося повторювати, що, мовляв, прагнемо в цивілізовану Європу. Тож учімося бути цивілізованими. Багато успішних країн відкрито визнали користь лобіювання і ухвалили закони, які його регулюють.

Не можу зрозуміти, хто визначає в нас пріоритети. Чому депутати не ухвалюють законів, котрі потрібні саме сьогодні? Нехай працюють закони, яких не треба буде порушувати. Згодний, немає законів другорядних, але є такі, що можуть почекати. Хто відсунув у далеку чергу найнагальніші? Будьмо реалістами. Приміром, знаємо, які величезні суми українських грошей працюють за кордоном. І як добре працюють! Щоб повернути їх в Україну, має діяти розумний законодавчий механізм. Покажіть мені людину, яка привезе гроші в країну собі на шкоду. Та ті ж таки депутати з чиновниками й не привезуть. Створіть реальний закон, від цього лише користь буде, і кожний українець житиме краще.

Чи ось іще. На словах усі начебто проти зарплати «у конвертах». При цьому півкраїни бере конверти, не дуже зважаючи на заклик: «Заплати податки і спи спокійно». Попрацюйте з податками, зробіть їх зрозумілими й реальними. Будь-який підприємець із великою радістю заплатить податок. Але це має бути справедливий податок! Який? Сьогодні навіть школяр знає, скільки коштує перевести гроші в готівку. Платити податки має бути вигідно — і вся арифметика. Чому на виробництві платять гроші за конкретну працю, за товар, за кінцевий результат, а у Верховній Раді — за міжусобиці? Що це за монстр — дер­жава, яку щодня годує кожен громадянин, а вона живе своїм життям?

Адже що таке податки і скільки разів ми їх платимо? Розписався за зарплату — перерахуй у казну. Купив ковбасу — відріж шматочок чиновникові. Вставив зуб — і депутатові на пломбу дай. Хто вигадав формулу «дер­жавний службовець»? Народові служити треба! Адже на його праці все тримається, і передусім держава».

— Просто треба перестати грати в хованки. Ти колись пробував дати хабар постовому поліцейському десь у Штатах чи Канаді?

— А ти помічав, що їхні регулювальники не ховаються в кущах, а допомагають водіям.

— Тому що люди роблять справу. І платять їм, зокрема, за добросовісність. Система така: візьмеш десятку незаконно — втратиш сто.

—А це та сама пісня про безвідповідальність чиновників. У Києві міська влада кілька років не може відселити кілька десятків дачників і підприємств із території, якою має пройти траса майбутнього мосту, а стогне все місто. У Запоріжжі роками не перераховували гроші мостобудівникам. «Мостобуд» на це будівництво щомісяця вилучав із свого обігу до 30 млн. грн., а замість подяки — пальчиком пригрозили, мовляв, до суду подамо.

Що тут сказати? Я ще не бачив договору чи контракту, які не наділяли б одну сторону лише правами, а іншу — обов’язками. Замовник має платити, а виконавець — будувати. Міська влада має виділити територію для будівництва, а мостовики — будувати мости. Крапка.

— Ще ніхто не зміг побудувати міст із грошей, нехай навіть із мільйонів. Будівництво запрацювало на повну силу, лише коли надійшли будматеріали, металоконструкції, механізми. Що ж нам зривати людей і влаштовувати їм колективний перекур у Запоріжжі? Ми звикли гроші заробляти, а не отримувати зарплату за байдикування. Слава Богу, роботи вистачає і на інших об’єктах. З лютого справді почали надходити необхідні кошти. Ми терміново зв’язалися з постачальниками, перерахували їм гроші, ті взялися виготовляти мостові конструкції. При цьому на багатьох наші замовлення звалилися як сніг на голову. Адже суміжники не планували, що гроші надійдуть саме в лютому, у них були свої замовлення, а наші надійшли ніби поза графіком...

На все це потрібний час. Коли все необхідне для подальшого будівництва надійшло до Запоріжжя, усі фахівці вже були на місці й відразу розпочали роботи.

Це тільки казка хутко мовиться, та не хутко діло робиться.

— Не раніше, ніж міська влада домовиться з останнім дачником на трасі будівництва.

«Чем я больше трачу, тем становлюсь безбрежней и богаче»…

— (Відповідає не задумуючись.) До заздрощів. Скількох чудових людей занапастили заздрісники! Є ж такий контингент, якому до чужого життя більше діла, ніж до свого! Вибач за різкість...

Праведників на Землі немає. До певного віку кожний робив помилки, про які згадувати не хочеться. І вже тим паче неприємно виносити їх на суд натовпу. На те воно й особисте життя. Якось почув історію про повію з Окружної, яка, вдало вийшовши заміж, почала на кожному розі обговорювати аморальність своїх колишніх напарниць. Який бруд!..

Що штовхає на це? Прагнення виправдати себе за рахунок інших? Заздрість? Така людина — хоч би скільки чистила зуби, — дихає гнилизною.

Іноді таке про себе читаю!.. Справді, звикнути важко. Тільки, знаєш, можна навчитися не зважати й на підлість. Допомогла одна людина, вона просто назвала суму, яку платять за написання пасквілів про мене, за копирсання в моїй брудній білизні. І додала: «Компромат — це той самий товар: один платить, інший виготовляє. Стався до компромату як до поганого товару, оминай його і спокійно йди далі».

Цього навчитися важко, але можливо.

Пам’ятаєш, у Єсеніна:

«…В грозы, в бури,

В житейскую стынь,

При тяжелых утратах

И когда тебе грустно,

Казаться улыбчивым и простым —

Самое высшее в мире искусство»…

Просто так подібні слова не народжуються, їх треба вистраждати. Тому й поет народний. Тому й близький.

Є такі фрази, поради, які змушують дивитися на світ по-іншому.

— Ось у Шекспіра вичитав: «Чем я больше трачу, тем становлюсь безбрежней и богаче»… Знаєш, душа очищається, коли можеш полегшити чиїсь страждання і робиш це.

Ще одне правило підказала мудра людина: «Якщо хтось звернувся до тебе по допомогу — значить, більше не було до кого звернутися». Вслухайся, який глибокий людський смисл. Я достатньо заробляю, щоб допомагати. І ця допомога повертається сторицею — подякою людей. Цьому немає ціни.

— Це так само природно, як дихати.

Про добро (думки вголос)…

«Людина повинна бути благородною. Приємно розуміти, що в якійсь сім’ї, у якомусь будинку люди тепло думають про мене, цінують мою допомогу, що десь тост піднімуть за моє здоров’я. Хіба це не природно? Такий позитивний заряд отримую!»

— (Ненадовго замислившись.) Нещодавно почув в одному хорошому кінофільмі. Дивився із середини, тому назви не пам’ятаю, а фраза запала в душу… Там одна літня людина сказала іншій: «Мені знайома ваша печаль. Ви хочете, щоб про вас піклувалися ті, кого ви любите».

— Спортом займаюся щодня: якщо й не тренуюся особисто, то фінансую, — усміхається Володимир. — Практично щодня хтось звертається, мовляв, хочемо відкрити спортивний зал, бракує футбольних м’ячів, допоможіть купити тенісні столи, боксерам потрібна нова форма... Дістаю гроші: «Тримайте». Роблю це щиро. Я ж розумію, фізкультуру і спорт треба підтримувати не тільки оплесками з трибун.

Ну й себе намагаюся підтримувати у формі. Звичайно, на регулярні тренування часу не вистачає, але до фітнес-центру ходжу регулярно. Потягаю «залізо», з інструктором відпрацюю кілька ударів. І зникає втома, відступають проблеми, а ломота в суглобах нагадує, що живий іще, усім чортам на зло (сміється).

Коли годин по двадцять на добу приймаєш людей, сидиш у кабінеті, літаку чи за кермом автомобіля, то без спорту ніяк. Дуже швидко видихаєшся.

Ми розпочинали нашу розмову з того, що я керую опікунською радою Федерації боксу України. Це, звичайно, забирає чимало часу, але морально загартовує. Я пишаюся, коли на честь наших спортсменів піднімають прапор України і звучить державний гімн.

А адже бокс — не просто поєдинок. Це філософія і стиль життя (як, до речі, й бізнес). Я розумію проблеми великого спорту. Хлопцям потрібний простір, досвід змагань різного рівня, географія. Тому нещодавно організував і спонсорував поїздку талановитих хлопців до Австралії, де вони тренувалися і перемогли в товариських зустрічах із зарубіжними однолітками. У Сіднеї їх приймав чемпіон світу серед професіоналів, легендарний спортсмен, володар трьох найпрестижніших поясів — Всесвітньої боксерської ради (WBC), Всесвітньої боксерської асоціації (WBA) і Міжнародної боксерської федерації (IBF) — Костя Цзю, з яким мене зв’язують тісні дружні стосунки. Цього року ми зустрілися з ним на українській землі. За запрошенням промоутерської ліги «Зірки професіонального боксу України», яку я очолюю. Костя побував у Львові і Києві, поспілкувався з вітчизняними спортсменами та шанувальниками боксу.

Пам’ятаючи про свої «вуличні університети», приводжу молодь у спортзали, де хлопці вчаться бути стійкими та мужніми. Нехай гасять свою енергію в спортивних секціях. Вулиця не всіх загартовує — багатьох ламає…

— ...коли ти живий, здоровий, можеш усміхатися, спілкуватися й у тебе є близькі люди, з якими ти можеш щастям поділитися».

* * *

Нашу розмову несподівано перериває голос секретаря:

— Володимире Степановичу, ви цікавилися рейсом до Німеччини. О 17.05 — зручно?

— Купуйте квиток!..