ГАНЬБА «ЛЬВІВСЬКОЇ СЛАВИ»

Святкування 10-ї річниці незалежності України у Львові вилилося в скандал. Конфлікт спалахнув навколо конкурсу «Львівська слава», заснованого до ювілею Львівською обласною радою. Законодавча влада області вирішила відзначити преміями досягнення місцевих діячів культури та мистецтва, котрі своєю творчістю зробили вагомий внесок у становлення молодої Української держави. У рамках цього конкурсу передбачена і премія імені В’ячеслава Чорновола в галузі журналістики й публіцистики.

Львівська обласна організація Національної спілки журналістів України (ЛООНСЖУ) на її здобуття висунула кандидатуру Георгія Гонгадзе. У заяві секретаріату організації так мотивовано цей крок: «Обираючи серед можливих інших гідних претендентів саме Георгія Гонгадзе, ми керувалися інтересами сучасної української журналістики і вважали, що він найбільше з-поміж інших зробив для утвердження такої потрібної в Україні сьогодні свободи слова». Однак одностайне рішення секретаріату, що базувалося на думці переважної більшості редакційних колективів, не сподобалося організаторам конкурсу.

Керівництво області, схоже, не чекало такого «сюрпризу». Спілка журналістів уже одного разу демонструвала свою опозиційність. «Хвиля свободи», нещодавно прокотившись Україною, була б неможлива без однозначної підтримки об’єднання журналістів. Чи були якісь рефлексії з цього приводу із центру, невідомо. Швидше за все, прагнення «виправити помилку» колективного рішення журналістів виникло на місцевому рівні. Певне, директиву «поставити дисиденствуючих на місце» породило догідливе бажання не викликати зайвий раз високого гніву: щоб не було приводу потім у болісних вибаченнях пояснювати, мовляв, у нас тут на вас чхнули. Щоб уникнути можливого прояву алергії першої особи країни на прізвище «Гонгадзе», треті особи області заходилися «працювати» з ідейно незрілим керівництвом журналістського об’єднання.

Степану Курпілю як голові обласного відділення НСЖ спочатку просто порадили переглянути своє рішення. І обгрунтування начебто знайшлося переконливе: «адже цей грузин не львів’янин». У кабінетах облради й облдержадміністрації буцімто ніхто не знав що Гонгадзе вчився у Львові, у цьому місті сформувався як журналіст і чимало зробив для становлення тієї ж таки демократії. Обласне відділення НСЖ наполягало на своєму. Щодо секретаріату
ЛООНСЖУ можна було казати: «Товариші не розуміють!»

Тоді організатори «Львівської слави» знайшли новий «юридичний» аргумент. Раптом виявилося, що в загальному положенні про премії немає пункту, який дозволяв би нагороджувати посмертно, але не було й жодних заборон на посмертне присудження премії. Більше того, у спеціальному положенні про журналістсько-публіцистську премію виписано пункт, що передбачав можливість присудження премії посмертно як виняток. Обласне керівництво через управління культури навздогін повідомило, що «спеціальне положення» ніким не затверджене...

Раніше організатори конкурсу нічого не мали проти пункту про виняткові випадки. Про це можна судити бодай із того, як розвивалися події з висування кандидатур «у сусідньому жанрі» - образотворчому мистецтві. Видавництва «Місіонер» і «Каменяр» висунули на посмертне нагородження художницю Софію Караффа-Корбут. Її роботи навіть допустили було до участі у виставці номінантів. (Гонгадзе, до речі, такої можливості не надали.) Після того, як на ЛООНСЖ не вплинув аргумент про нельвівськість Гонгадзе, творчість Караффа-Корбут також розцінили як непідходящу для «Львівської слави». На думку С.Курпіля, це було зроблено, аби створити прецедент для Гонгадзе.

Влада навіть вдалася до аргументу, який убиває своєю наївною безпардонністю. «Нам говорили, - згадує недавні події голова ЛООНСЖУ, - що Гонгадзе виступав проти влади і що тому владі тепер ніяково давати йому премію. Оскільки конкурс фінансується владою. Таке враження, що функціонери витягали преміальні гроші з кишені глави облдержадміністрації! Ці гроші виділяються з обласного бюджету - це гроші платників податків. Тому такі заяви з боку «слуг народу» - це елементарне нерозуміння своєї ролі в суспільстві і своїх функцій».

Спільної мови з представниками журналістського цеху знайти не вдалося. Зате об’явилися штрейкбрехери у сусідніх творчих спілках. На журналістську премію було висунуто альтернативних претендентів: Ірину Калинець, яка в радянському минулому зазнала репресій, багаторічного політв’язня Богдана Когута і викладача факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Василя Лизанчука. Заради справедливості слід визнати, що ці автори інколи з’являються в періодиці чи в електронних ЗМІ з публікаціями або виступами, але безпосередньо до власне журналістської праці вони не причетні. На премію з журналістики і публіцистики справді поважних авторів висунули за літературні досягнення.

Обговорення кандидатур, які претендували на участь у конкурсі, мало відбутися на «попередньому засіданні журі», куди входять і голови творчих спілок. Та саме на це попереднє засідання голову Спілки журналістів області й не запросили. Якби він не був журналістом, про те засідання так і не дізнався б. Однак голова Спілки журналістів прибув на засідання журі, спробував дізнатися про причину такої «неуважності» до очолюваної ним організації. Організатори конкурсу, природно, «ні сном ні духом»: доручення всіх запросити давали, але «хтось десь погано спрацював». Цього «когось», природно, знайти не вдалося... І не це головне - збори членів журі з приводу Гонгадзе нічого не вирішили.

На засідання, де планувалося все ж таки визначитися з кандидатурами, Степана Курпіля запросили, але в бюлетенях, підготовлених для таємного голосування, прізвища Гонгадзе не виявилося. Це при тому, що Спілка журналістів своєї заявки не відкликала, а переконливість «аргументів» влади щодо вилучення журналіста зі списку претендентів не витримувала критики. Голова Спілки журналістів вимагав ввести Георгія до списку. Співголова конкурсу, заступник глави облдержадміністрації Володимир Герич був невблаганний. Вочевидь побоювався, що члени журі, серед яких багато достойних людей, могли б під час таємного голосування вчинити так, як їм велить совість. Голова ЛООНСЖУ на знак протесту залишив збори. Результат був визначений. Журі присудило премію Ірині Калинець і Богдану Когуту. Думкою громадської організації журналістів, яка об’єднує близько 700 фахових журналістів, було грубо знехтувано.

День вручення нагород неодноразово переносили. Не в останню чергу, очевидно, через те, що організатори шукали потрібних слів для виправдання своєї поведінки. Церемонія відбулася аж 28 серпня. Ірина Калинець одержувати свою премію не з’явилася.

У такій ситуації навколо премії імені В’ячеслава Чорновола ЛООНСЖУ ухвалила рішення присудити Георгію Гонгадзе (посмертно) свою спеціальну премію в галузі журналістики та публіцистики. Її вручать Лесі Гонгадзе до першої роковини трагічної загибелі її сина. Ініціатива ЛООНСЖУ набула широкої підтримки не лише серед журналістів. Свої пожертви роблять партії, громадські організації, підприємницькі структури, звичайні люди. На сьогодні вже зібрано набагато більшу суму, ніж та, яка могла бути вручена.

Попри всю витонченість дій обласної влади, інтелектуально сильними описані її ходи назвати важко. Замість того, щоб з усіх сил виштовхувати ім’я покійного журналіста зі списку претендентів, можна було б, трохи поміркувавши, використати ситуацію собі на користь. Голова ЛООНСЖУ з цього приводу каже: «Якщо Президент відхрещується від зникнення Гонгадзе, то зазначені дії обласних бюрократів наштовхують на певні підозри. Прийнявши нашу кандидатуру, влада тільки виграла б. Може визнання опозиційного журналіста і не було б дуже щирим, але авторитет влади хоч якось підвищився б. Взагалі ж, я вважаю, що журналістам не слід брати участі в конкурсах, організованих владою. Це все профанація. І в цьому разі премію в галузі журналістики та публіцистики потрібно назвати не ім’ям Чорновола, а ім’ям Леоніда Кучми. Тоді це відповідатиме духу проведення цього конкурсу».

Галичани - народ запопадливий. На відміну від степовиків, наші люди зазвичай намагаються догоджати владі, начальству, сусідові в очі говорити приємні речі. Особливо на це грішать, так би мовити, інтелігенти. У цьому сенсі нинішні львівські журналісти, схоже, ламають усталений стереотип. І, здається, не тільки тому, що безкомпромісної громадянської позиції від працівника ЗМІ вимагають професійний обов’язок, журналістська етика. У навколишніх областях також працюють професійно підготовлені журналісти. Однак уявити собі, щоб журналісти, скажімо Тернопільської області, наважилися повторити подвиг львівських колег, трохи важко. У сусідів преса - «зашугана», куди там навіть «совітським» часам. Там якщо хто й наважиться на якесь одкровення, то робить це тихенько, у традиціях Езопа.

Прецедент непокори львівської журналістської організації радше можна пояснити обставинами економічного характеру. Львів усе ж таки потужне міське утворення і, до того ж, має свою журналістську школу. Медіа-ринок у місті став реальністю. Тих-таки газет у Львові - як собак. У ситуації жорсткої конкуренції небюджетним виданням невигідно кому б там не було догоджати - тиражі падають моментально. Неагресивні ЗМІ у плані виживання можуть розраховувати лише на подачки влади.

Чому безпринципними виявилися в цій ситуації інші творчі спілки області? За ними не стоїть самостійна економічна база - ринків живопису, співу, драми, художнього слова в нашій області, як, утім, і в інших, поки що немає. Наші різноманітні митці переважно орієнтовані на створення «високохудожніх творів». (Так, власне, витвори багатьох художників не сягають рівня справді високого мистецтва і часто є наборами складних та заплутаних символів і метафор.) А так зване елітарне мистецтво потребує дотацій, оскільки воно малодоступне більшості реципієнтів. За великим рахунком, творчим спілкам часто немає чого ринку запропонувати. У тій-таки спілці письменників домінує естетика 60-х або 70-х.

У світлі сказаного напрошується висновок, певною мірою несподіваний для наших патріотів. Свобода реальніша, якщо її домагатися не в площині моралі, а у площині економіки. Обурюватися аморальністю бюрократії, тим більше бюрократії слабодемократичної держави, - все одно що критикувати комара за пристрасть до чужої крові. У природі влади - «відчужуватися від інтересів натовпу», вести ігри у стилі інтриг. Сподіватися на те, що управлінці колись поводитимуться відповідно до законів етики, і життя від цього стане святом, - щонайменше, наївно.