For hearts and minds

Доки триває історія з Донбасом, із тими, хто живе посеред зони бойових дій (а люди справді повертаються в залишені влітку будівлі, - за деякими оцінками, населення Донецька вже близьке до довоєнного) кояться страшні речі.

І це не тільки обстріли, перебої з водою, світлом, постачанням ліків та продуктів, відсутність роботи - кожен третій житель обласного центру вже безробітний (на периферії ще гірше), порожні кишені через параліч фінансової системи і блокування соціальних виплат.

Є ще одне явище, про яке мало говорять, але яке набирає цілком реальних обрисів. Не виключено (що скоро для всіх стане очевидним) - ми отримаємо наймасовіший у світовій практиці випадок "стокгольмського синдрому".

Міжнародні спостерігачі та перемовники, з якими мені довелося спілкуватися, одностайно запевняють: у цьому конфлікті головна війна йде не за території або одиниці знищеної техніки і живої сили противника. Головні бої точаться за те, що спеціалісти, які відпрацювали перемовниками в багатьох гарячих точках, називають "hearts and minds". Тобто за серця й уми місцевого населення.

І на цьому фронті справи не блискучі. М'яко кажучи. Можливо, навіть гірші, ніж на полях битв.

Спочатку ідея від'єднання Донбасу і створення особливого суб'єкта була маргінальною й радикальною навіть серед тих, хто навесні штурмував адміністративні будівлі й гучно оголошував післямайданну владу перехідного періоду нелегітимною. Вимоги учасників протестів були вкрай різноманітні, майже за Салтиковим-Щедріним - "то ли Конституции, то ли севрюжины с хреном", однак на територіальну цілісність країни частіше за все не зазіхали.

Але потім сталося те, що сталося, - перші постріли, "референдум", проголошення "республік", висування військ на Донбас, АТО, російська інвазія, а по суті - війна…

Питання, наскільки самі жителі Донбасу винні в тому, що сталося, - занадто суперечливе і, мабуть, уже не актуальне. Звісно, намальовані цифри підтримки на "референдумі" не говорять взагалі ні про що, - цей захід поспіхом готувався і надто своєрідно проводився, щоб говорити про об'єктивні результати, які можна перевірити.

Факт залишається фактом: мільйони людей, не виходячи зі своїх домівок, потрапили на війну. Десятки тисяч стали класичними біженцями і залишили країну. Сотні тисяч змінили регіон мешкання і отримали статус "внутрішньо переміщених осіб" (IDPs, Internally Displaced Persons).

Незалежно від політичних поглядів та самоідентифікації, формально всі вони залишалися громадянами України. Тобто мають право розраховувати на підтримку з боку влади, у тому числі з допомогою екстрених заходів та інноваційних рішень.

Що вони отримали?

Три місяці без бюджетних зарплат і соціальних виплат. Що поставило багатьох (особливо представників соціально уразливих верств) на межу виживання. Фізичного виживання. На Донбасі зареєстровані випадки смерті від голоду самотніх старих та дітей. У центрі Європи, у XXI ст.

Блокування казначейських рахунків місцевих органів влади. Це добило і так ледь живу комунальну інфраструктуру. Ледве тримається Донецьк. Судомно латають діри промислово розвинені міста, наприклад Ясинувата, де жінки-залізничниці за дві доби самовідданою працею відновили водогін.

Периферійні містечка й селища залишилися без водогону, і невідомо, як входитимуть у зиму. Що примітно, це стосується не тільки окупованих, а й визволених територій.

Правовий захист державою Україна своїх громадян взагалі став поняттям ефемерним.

Недавно було зроблено дуже важливі кроки: розроблено процедуру переоформлення соціальних виплат на визволених територіях і можливість там-таки брати участь у виборах. Ще кілька великих медичних установ Донецька, за деякими даними, після тривалої перерви отримали зарплату і медикаменти.

По суті, сьогодні це єдині тонкі ниточки, які пов'язують Донбас із українською державою.

"Народні республіки" проблем того народу, заради якого все нібито затівалося, вирішувати теж активно не прагнули. Максимум, на що їх вистачило, - перегризтися між собою за право розподіляти гуманітарну допомогу з Росії. І дуже здивуватися, що, виявляється, є й інші гуманітарні організації, крім російських. Плюс незграбні спроби брати під контроль соціальні об'єкти: лікарні, школи, дитячі садки.

Силові питання давалися бойовикам "республік" легше. Блокпости, патрулі, мобільні групи посилення, стислий перелік простих і жорстоких покарань для тих, хто тут вважається злочинцем, - така собі ілюзія порядку зберігається, у великих містах розгулу криміналу та масового мародерства не видно.

Але є одна принципова різниця. України на цих територіях немає, а ДНР і ЛНР - залишилися. Так вирішили Путін і Порошенко.

І чим довше зберігається таке становище, тим більших масштабів набирає явочна легітимація "республік" в очах місцевого населення. Горезвісний "стокгольмський синдром" примушує бачити в закоренілих на фронті бойовиках людей, здатних знову надати хай непривабливого, але структурного вигляду навколишній дійсності.

І підписаний президентом Порошенком закон про особливий статус визнає за ними право встановлювати тут свої порядки.

Право, яке давно вже не оскаржується багатьма місцевими жителями. Просто тому, що інших порядків тут немає.

У Донецьку більше не вважається непристойним зателефонувати в "поліцію ДНР", наприклад у разі ДТП. Хоча раніше це було рідкісним явищем, водії зазвичай самі виясняли стосунки.

Старі звично оббивають пороги колишньої ОДА з пачками документів і питаннями з приводу пенсії та запису на гуманітарну допомогу.

За розпорядженням "міністерства освіти" самопроголошеної республіки, школи 1 вересня відкрилися. Закінчилося це, нагадаємо, трагічно - того дня снаряди потрапили в одну зі шкіл Київського району, загинуло три особи: вчитель біології, бойовик і батько, який привів свою дитину на лінійку.

Працівники комунальних служб уже цілком звично в робочому порядку звертаються до польових командирів по супровід і охорону на час ремонтних робіт у небезпечних районах.

Вони ж, і не тільки вони, буденно телефонують у "МНС ДНР" і просять прислати сапера, виявивши боєприпаси, які не вибухнули. Сапери, що характерно, приїжджають. Це один із рідкісних випадків, коли в невизнаній республіці є ефективна структура.

Більше того - вже з'являються перші, хто за звичкою поспішає продемонструвати вірнопідданські настрої.

- Але я хочу сказати, що я за нашу владу!

- Це яку?

- Ну, за ДНР…

Головний чинник, що допомагає поволі утверджуватися на Донбасі владу "республік", - сильна девальвація запитів і потреб населення. У благополучні часи у громадян завжди більше претензій до держави і потреб взагалі. Нині ж основне очікування дуже чітко сформулювала продавщиця вуличного фаст-фуду: "Треба, щоб був мир і щоб у людей була робота".

Це правда, втомленим від війни мільйонам людей більше нічого не треба. Їхні hearts and minds на першому етапі завоює той, хто дасть їм усе це. Їм, по суті, байдуже, хто це буде.

Багато розумних аргументів про нежиттєздатність "республік", про вади проживання в невизнаних утвореннях погано сприймаються людьми, які готуються зустріти зиму в бомбосховищах в обнімку з дітьми та убогим скарбом.

Необхідність виживання паралізує здатність міркувати абстрактно, у тому числі й про питання самоідентифікації. Скажемо відверто: великої кількості патріотів, для яких "Україна" є таким собі абсолютом, тут немає. Досі жителі Донбасу не без зусиль прийняли нашу країну як константу суспільного буття, але у своєму ставленні до неї остаточно не визначилися.

Це не робило їх менш повноправними громадянами, але робило вкрай уразливими для маніпуляцій.

Ті, хто визначився, переважно регіон уже залишили.

Ті, хто залишився, під дією горезвісного "стокгольмського синдрому" віддаляються від України. І роблять це так само, як прийшли на війну, - не полишаючи своїх домівок.