Дзвінок в минуле

"Не забудемо! Не вибачимо…" У лютому 14-го під час прощання з героями "Небесної сотні" тисячам людей, котрі повторювали цю фразу як заклинання, щиро здавалося: того, що сталося, не можна ні забути, ні вибачити.

Не те щоб забули. Не те щоб вибачили. Але тисячі нових смертей притупили гостроту болю, який здавався нестерпним після перших жертв. Роздратування, викликане "подвигами" нинішніх владарів, притушило полум'я люті, породжене діяннями "папередників". Чергове повідомлення з фронту - "один військовослужбовець загинув, троє отримали поранення…" - вже викликає менше емоцій, ніж повідомлення про чергове підвищення тарифів. Новина про "повне зібрання" швейцарських годинників у когось із депутатів привертає значно більше уваги, ніж новина про чергову аферу з військовими поставками.

Трьох років недостатньо, щоб забути. Але достатньо, щоб звикнутися. Недостатньо, щоб вибачити. Але достатньо, щоб перетворити тисячократно повторювані слова "про неминучість покарання для винних у злочинах" на "білий шум". Вчорашньою дорогою в безсмертя бредуть на планові "акції непокори" череди байдужих політичних заробітчан. Байдужі торговці совістю планово тривожать пам'ять покійних новими живими квітами й незмінною штучною скорботою.

"Спіритична" з'ява "вічно легітимного" викликає вже не нестримний гнів, а стримані насмішки. Багато нас ще плекають надію на справедливу відплату винним. Але віра в її невідворотність уже залишила багатьох.

Недавній скайп-допит Януковича, безумовно, викликав дуже жвавий інтерес. Але більшість глядачів шукали у запитаннях київських "медіумів" і відповідях ростовського "зомбі" не так нових даних про дні вчорашні, як свіжу інформацію про сьогоднішні настрої. Навіщо цей спіритичний сеанс Путіну (коли виходити з розумного припущення, що без його відома він був неможливий)? Навіщо Порошенкові одкровення політичного мерця (коли припустити, що він мав можливість перешкодити допиту)? Чи була змова між двома президентами?

Про практичну правову користь показань Януковича, який виступав свідком у "справі "Беркута", майже не розмірковували. Більшість коментаторів виходили з того, що цей допит київська влада розглядала виключно як PR-акцію для досягнення суто тактичних цілей. Яких?

По-перше, необхідно було продемонструвати українській аудиторії, що розслідування справи про розстріл "Небесної сотні" ведеться, і для цього використовуються всі можливі засоби отримання інформації.

По-друге, треба було показати світовій спільноті, що "справа "Беркута" - не політичне судилище, а відкритий, демократичний, змагальний процес (нагадаємо: клопотання про допит Януковича подав захист обвинувачуваних).

По-третє, неважко було прорахувати: скільки Віктора Федоровича не інструктуй, а належну порцію дурниць він усе одно видасть (що й сталося). На цьому тлі велеречивий і цілком артистичний Петро Олексійович виглядатиме виграшно навіть в очах тих, хто встиг у ньому добряче розчаруватися. І сумне "не за те стояли на Майдані" в якоїсь частини розчарованих може змінитися на мляво-оптимістичне "ну недарма стояли на Майдані".

По-четверте, згода Януковича вийти на контакт із українським судом давала можливість генпрокуророві заробити очки на гнівному оголошенні повідомлення про підозру. Незалежно від того, чи чув його візаві. І наскільки юридично бездоганною було таке діяння.

З усім сказаним вище можна погодитися. Але, з юридичного погляду, не все так безневинно й безпомічно, як може здатися на перший погляд. Згода на допит мала не тільки політтехнологічні, а й цілком правові цілі.

По-перше, відмова від допиту Януковича (ініційована захистом "Беркута") дала б згодом засудженим та їхнім адвокатам підстави оскаржувати об'єктивність встановлення істини і надавала б додаткові козирі у разі звернення до Європейського суду з прав людини.

По-друге, незалежно від того, чув Янукович спіч Луценка чи ні, його статус підозрюваного в іншому процесі пізніше був роз'яснений йому судом, і на цій підставі йому було запропоновано добровільно відмовитися від допиту або не давати відповідей на певні запитання. Однак він (і це здивувало ряд українських юристів) від наданого йому права відмовився. І адвокат, що сидів поруч, його не відговорив. Так, його показання як свідка в одному процесі не можуть бути використані проти нього в процесі іншому, де йому вготована роль обвинувачуваного. Але, як вважають деякі юристи, частина даних, отриманих від нього під час допиту 28 листопада, може бути використана під час розгляду й інших справ. Саме на підставі його добровільних зізнань, отриманих після роз'яснення його нового статусу. Втім, багато правознавців заперечують таку правову можливість.

По-третє. Ніхто не чекав від Януковича одкровень. Було зрозуміло, що він брехатиме або відмовчуватиметься. Але в прокурорів і захисників потерпілих жеврів обережний розрахунок на те, що десь забрешеться. А десь проговориться. За деякими даними, розрахунок частково справдився. У чому саме Віктор Федорович дав маху - таємниця слідства. Подальший судовий розгляд покаже. Збирачі обмовок і нестиковок не спішать ділитися своїми знахідками. Дай Боже щоб зуміли ними розумно розпорядитися.

Але на підсудних виливання свідка, наскільки можна судити, вплинули деморалізуюче. Слова вдячності "беркутам", яких він не шкодував, практичної користі в суді не принесуть. А ось заява про те, що співробітники спецпідрозділу перевищували свої повноваження, і постійні запевнення, що особисто він жодних наказів не віддавав, а хто і які віддавав - не знає або не пам'ятає, можуть вилізти боком.

Упевненість, із якою тримаються обвинувачувані в убивствах "беркути", має цілком поясниму природу. Їм постійно нагадують із волі, що про них пам'ятають, їх не кинуть, їх не здадуть. "Одкровення" Януковича могли похитнути їхню впевненість у безкарності. Втім, підсудні, наскільки відомо, запевняють: навіть у разі визнання вини їх обміняють. За нашими даними, "з того боку", як мінімум, двічі хотіли виміняти Аброськіна й Зінченка. Не відома й реакція на таку пропозицію "цього боку".

Надихає п'ятірку "чорноротівців" історія з їхнім "поплічником" Садовником, який утік із легкої руки судді Світлани Волкової, що "вчасно" змінила йому запобіжний захід. Кажуть, екс-командир спецроти натякнув, що може й зайве сказати, коли його не звільнять з-під варти. І його звільнили. Про що міг сказати Садовник, хто і які гарантії давав тим, хто уможливив його втечу, можна тільки здогадуватися.

Немає незаперечних доказів, що влада свідомо перешкоджає розслідуванню злочинів, пов'язаних із Революцією Гідності. Але немає й приводу стверджувати, що вона робить усе, від неї залежне, аби вони були розслідувані швидко та скрупульозно. Приводів вважати, що більшості тих, хто ламав кістки протестувальникам біля стели і в Маріїнському, хто стріляв на Інститутській та Грушевського, влада виписала індульгенцію в обмін на лояльність до нового режиму, цілком достатньо.

Тих, хто намагається завадити такому "договірняку", все ще багато. Але вже менше, ніж у лютому 14-го. Але вони є. І це дає шанс на справедливість навіть на тлі набутого звикання до несправедливості. Дзвінок по скайпу цілком може стати прелюдією до подзвону. І не тільки по "беркутах".

Чи міг Київ перешкодити допитові Януковича? Міг, як мінімум, зволікати з процесом, поки не опитають усіх потерпілих. Готовність екс-гаранта давати свідчення Банкову (наскільки можна судити) спочатку налякала. І потішне блокування Лук'янівського СІЗО було саме спонтанною реакцією влади на можливі одкровення Януковича (автозак міг спокійно виїхати через інші ворота, але ніхто нікого не збирався нікуди везти). Чи то розраховували, що після зриву першого допиту Москва відмовиться від початкового наміру показати світові "живий труп" призабутого "астановіста". Чи то брали паузу, аби вивідати, про що скаже "небіжчик". Чи то справді довідалися й заспокоїлися. Чи то вирішили ризикнути...

Нам невідомий мотив Путіна, але, випадково чи ні, саме ростовсько-київський допит дав новий імпульс розмовам про Майдан як про "змову олігархів". Було б наївно заперечувати вплив (у різній формі, різною мірою та в різний час) на те, що відбувалося в українській столиці з листопада 13-го по лютий 14-го, Льовочкіна і Фірташа, Коломойського й Ахметова. Але так само наївно було б вважати, що вони і/або Порошенко, Яценюк, Турчинов беззастережно впливали на реальну подію. Вони лише (хтось більш успішно, хтось - менш) підлаштовувалися під обставини, які регулярно змінювали їхні плани. Хто з них міг розрахувати, скільки людей і як довго зможуть вистояти на морозі під обстрілом? Хто міг запланувати готовність беззбройних іти під кулі? Хто міг розрахувати межі терпіння чи силу люті?

І ще наївніше було розраховувати, що все, що сталося, забудуть. І всім вибачать.