Дзеркало для героїв

Згадався діалог, що нібито відбувся свого часу між Альфредом Хічкоком та Волтом Діснеєм. Магістр трилера публічно позаздрив метру анімації - мовляв, якщо тобі, старий, перестав подобатися якийсь персонаж, ти завжди можеш його стерти. На що співрозмовник резонно зауважив: навіщо ж відразу стирати? Можна переробити. На крайній випадок - перефарбувати.

Наші політики замалювалися так, що не зітреш. Хоч інколи дуже хочеться. І переробити їх, на жаль, неможливо. А ось перефарбовуванню вони піддаються дуже охоче.

Нинішнє політичне життя легко вкладається у прокрустове ложе банальної книжки-розмальовки. Вчора - червоний, сьогодні - помаранчевий, завтра - блакитний. Невиразно сірий чи похмуро-чорний легким рухом перетворюється на білого й пухнастого. У стомлюючому романі-хроніці про таємні злочини та прийдешні покарання, схоже, поставлено крапку. Настав час похабного коміксу. Невигадливі сюжети, немудрі персонажі. Надумані пристрасті, награні переживання. Опереткові негідники, примітивні герої.

Навколишня дійсність втратила щирість, гостроту і драматизм. Країна тужливо переживає тоскний період тотального краху міфів і повального розвінчання кумирів, руйнування системи координат і розпаду системи цінностей. Нереалізовані (чи нездатні реалізуватися?) живі легенди демонструють рідкісну схильність до суїциду. Люди, самою долею покликані виконувати роль якщо не моральних авторитетів, то хоча б третейських суддів, із незбагненною легкістю розмінюють служіння народові на служіння раптово розбагатілому хамству та стрімко вивищеній сірості. Персони, які нібито вже застовпили собі місце в підручниках історії, за якимось дідьком поповнюють лави довірених осіб, штатних помічників, позаштатних радників, безплатних агітаторів та високооплачуваних пропагандистів. Вчорашні герої зізнаються в боягузливості, заповзяті моралісти хизуються цинізмом, проповідники з мазохістською насолодою публічно відрікаються від віри.

Черговий акт добровільного політичного самоспалення днями скоїв Олександр Мороз. Власне кажучи, «зречення єресі» сталося досить давно.

Ще 2005-го незмінний керманич СПУ стверджував, що саме Леонід Кучма давав конкретні доручення колишньому міністрові внутрішніх справ Юрію Кравченку стосовно Георгія Гонгадзе. Того ж року газета «Това­риш», орган керованої Морозом партії, оприлюднила матеріали, з яких випливало, що саме екс-гарант був організатором убивства журналіста. Проте з 2006-го висловлювання про безпосередню причетність Кучми до загибелі Гонгадзе ставали все обережнішими.

У травні нинішнього року в інтерв’ю агентству УНІАН лідер соціалістів, схоже, остаточно змінив амплуа гнівного обвинувача на роль розважливого адвоката: «Я жодного разу не заявляв: «Кучма замовив Георгія». Він і залежні від нього люди, прикриваючись його впливом, по-дурному турбувалися про «честь мундира»... Джерело справи - банальне, примітивне. Він зміг використати певні риси характеру Леоніда Кучми, створену ним систему безвідповідальної й безкарної влади...»

Тоді одкровення Мороза не викликали масового резонансу. Ті ж самі слова, повторені ним через три місяці, збурили суспільство.

У чому причина? Вона проста - заяву колишнього спікера було зроблено за лічені дні до 70-ліття колишнього президента. У переддень ювілею, напевно, найбільш неоднозначної постаті в новітній історії країни Мороз повернувся до риторики десятилітньої давності. «У мене немає претензій до Кучми як до людини. Він такий, яким він є. З усіма його перевагами та недоліками. А оточення знає ще більше й успішно цим користується...», - це слова Мороза зразка 1998-го. «Зобов’язаний заявити, що замовником зникнення журналіста Георгія Гонгадзе є президент України Леонід Кучма, причому замовником, який систематично контролював хід виконання свого доручення...» І ще - «Якщо справа дійде до суду, то я надам усі свідчення, що Леонід Кучма наказав прибрати Гонгадзе». Це вже Мороз зразка 2000 року, Мороз часів Форуму національного порятунку та «України без Кучми», вождь і трибун, об’єкт захоплення і приклад для наслідування. Людина, якій виборці великодушно вибачили недавнє дуже образливе порівняння з баранами. Вибачили, щоб незабаром спростувати ще одне ущипливе Морозове зауваження - що «вони ще не дозріли до статусу народу, є просто людьми та населенням».

«Я не можу себе зневажати. Я чесно робив свою справу, поважав себе за чесність і вважав, що люди мене за це поважають», - ділився потаємним із читачами «Всеукраинских ведомостей» Мороз 1998 року. А через чотири роки політик, який завжди цінував в оточенні насамперед послідовність і порядність, зробив ще одне душевне зізнання: «Боляче розчаровуватися в людях...»

Не можу сказати, що мене розчаровують учинки політиків. Пізнє розчарування є наслідком раннього зачарування, а його, на щастя, не сталося. Їхні вчинки мене ображають.

Причетність влади до вбивства журналіста, до фальсифікації виборів-2004, до отруєння кандидата в президенти. Все це - не просто список обвинувачень, колекція чуток або збірка легенд. Це стало набором формул, який в остаточному підсумку запустив довгожданий процес формування громадської самосвідомості. Усвідомлення того, що тодішня влада злочинна, що за злочином повинно настати покарання, що нова влада усуне безкарність.

Розслідування кожної з перелічених справ називалося справою честі. Але жодне так і не було доведене до кінця. Вбивці, фальсифікатори й отруйники не знайдені. Ті, хто вчора символізував антинародний режим, нині - у конфідентах у ставлеників народної влади. На колишніх кандидатів у зеки нині ллється дощ нагород. Як недавно гірко зауважив один із героїв Майдану, «спочатку нас позбавили віри в торжество справедливості, а тепер позбавляють віри в її існування».

Якщо й перебільшення, то невелике. Втім, я б сказав інакше. Спочатку зникла віра в справедливу владу. Потім зникла влада.

Кажуть, що в переддень ювілею Кучми збільшилася кількість написів «Данилич, повернись!» на столичних парканах. Я не схильний вірити, що значна частина населення справді щиро бажає такого «ренесансу». Втім, не стану розписуватися за всіх, скажу від себе. Якби виникла загроза повернення, автор цих рядків повернувся б на Майдан. Навіть ризикуючи опинитися в повній самотності.

Кучма й Янукович були уособленням цілковитої безнадії. Ющенко символізував боязку, сумнівну, але все ж таки надію. І якби повторилася осінь 2004-го, я був би там же. Незалежно від того, чи підсипали діоксин Вікторові Андрійовичу і чи платив комусь Борис Абрамович. Тому що особисто я був там не за гроші й не заради конкретного персонажа. В ім’я віри у справедливу владу. А тому, якби повторилася осінь 2004-го, я б кричав про те, про що тоді напівголоса застерігав. Чудово розуміючи, що один мій голос мало що змінить.

Кучма був уособленням тієї влади, пороки якої були очевидні. Ющенко приніс безвладдя. Що гірше? Ви знаєте? Я - ні.

Останніми днями з Банкової долинали чутки про те, що готується указ про присвоєння славетному ювілярові звання Героя України. Дадуть його Кучмі чи ні - питання. Але сам факт обговорення - прикметний. Справедливо це чи ні? Відповісти складно. Як на мене, він гідний такого звання не менше, ніж Засуха чи, скажімо, покійний Кірпа.

Він був сильним президентом. Він був сильним гравцем. Він був сильним суперником. Він був ворогом, про якого може лише мріяти кожен боєць, котрий себе поважає. Його влада була жорстокою. Але, як на мене, вона не була такою безсовісною. І вже точно не була такою безпорадною. У кожному разі, вона була.

Отож хоча б за це звання Героя України він заслуговує. Ось тільки мої уявлення про героїв, судячи з усього, відрізняються від уявлень колишніх і нинішнього президентів. Уявлення про Україну - також.