ДВОЄДИНИЙ КАНДИДАТ

Єдиним кандидатом від влади буде Віктор Янукович, або єдиного кандидата не буде взагалі. Прем’єр твердо вирішив піднятися на ще одну, останню сходинку у вищій державній ієрархії, і його руху вже не зупинити. Рішення влади просувати в президенти когось іншого автоматично породить, як мінімум, двох провладних кандидатів: Януковича і цього самого «когось». А де два кандидати-«центристи», там і три, а то й усі десять — свої амбіції має лідер кожної, навіть найменшої фракції парламентської більшості. Будь-яке розпорошення сил напевно означає повну поразку і беззастережну капітуляцію нинішньої влади на президентських виборах. Запорука її можливого успіху — тільки в єдиному кандидаті, на перемогу якого чесно працюватимуть усі, і дуже дружно. Прем’єр ненав’язливо, але безкомпромісно підводить усіх до думки, що цей кандидат — саме він.

Заяви про безальтернативність кандидатури Януковича вже звично чути з вуст кращих людей Донбасу, які становлять ядро Партії регіонів. Їхні передвиборні активи і резерви приведені в повну бойову готовність, маховик потужної кампанії невблаганно розкручується. Чим ближче до виборів, тим менше їм втрачати. Прем’єр, не соромлячись і не боячись долі попередників, «формує власний політичний імідж». Нарощуються прибульцями з вугільних регіонів медіа-ресурси, акумулюються в мозолистих шахтарських руках фінанси і джерела їх поповнення. Донбас уже давно сказав своє слово: «Дядя Віктор — наш кандидат!»

А ось аналогічна думка у вустах речника СДПУ(о) Леоніда Кравчука — це не просто обмовка, це вже симптом. Слід зазначити, що Леонід Макарович іноді вирізнявся певним вільнодумством і «вільнослів’ям», час від часу дозволяючи собі йти врозріз із генеральною лінією партії. Проте є вагомі підстави припускати — його «месідж» про те, що єдиним кандидатом від влади має стати саме Віктор Янукович, був старанно продуманий і спланований. Він пролунав у потрібному місці й у потрібний час. У кожному разі його процитували всі основні, і передусім підконтрольні владі, ЗМІ, що явно свідчить про «важливість та актуальність» цієї теми. СДПУ(о) публічно підтримує кандидатуру Януковича ще до старту виборчої кампанії і навіть до закінчення переговорів про єдиного кандидата. До чого б це?

Заява Кравчука була опублікована безпосередньо напередодні підписання всіма десятьма фракціями парламентської більшості договору про створення «Широкої демократичної коаліції». Формально цей документ фіксує зобов’язання сторін довести до завершення конституційну реформу, забезпечити перемогу єдиного кандидата на президентських виборах 2004 року, створити умови для стабільної й ефективної діяльності коаліційного уряду протягом 2004—2006 років, а також взяти участь єдиною коаліцією в парламентських виборах 2006 року. Підписання, як годиться, пройшло в дуже урочистій обстановці в «освячених» численними схожими акціями стінах Українського дому. Однак за пафосними промовами основних підписантів вчувалися погано приховувані суперечності. Уїдливі коментарі окремих представників НДП ще можна було б списати на вічне політичне невдоволення колишньої «партії влади». Та й сам текст договору, вочевидь, є продуктом жорсткого компромісу між двома ключовими політичними силами парламентської більшості.

Численні кулуарні коментарі свідчать про те, що акція з самого початку була ініційована Банковою, а точніше — керівником «президентської канцелярії». Схоже, прем’єра вимушено і в терміновому порядку вирішили поставити перед фактом його неминучого балотування. У цьому контексті ключовим є саме пункт про єдиного кандидата. Різношерсту більшість зв’язали обіцянкою зробити ставку на очевидного фаворита майбутнього забігу, а його самого — гарантіями не зійти з дистанції. Причому заповітне ім’я буде назване дуже скоро, на Форумі демократичних сил, запланованому на березень. Навіть раніше, ніж почнеться офіційна виборча кампанія. Поквапливість, яка, на думку деяких технологів, межує з фальстартом.

Водночас свої правки в остаточний текст документа, як стверджують поінформовані джерела, вносили і на Грушевського, в будинку Кабміну. Положення про стабільність уряду протягом найближчих двох років, яке випадає із загального контексту, — явно звідти. Мотивування створенням «можливостей для підвищення якості життя громадян до загальноєвропейських стандартів і набуття Україною повноправного членства в міжнародних інституціях» виглядає явно натягнуто. Схоже, прем’єр відчув нехороше і вирішив трохи підстрахуватися.

До думки про сумнівність перспектив президентського шляху зміцнення влади Януковича неминуче мали підштовхнути дедалі чіткіше вимальовувані результати політреформи. Важко уявити, щоб політик такого масштабу раптом вирішив добровільно й остаточно відмовитися від «сакрального» місця, яке до останнього часу символізувало майже абсолютну владу в країні. А його ймовірні сумніви цілком виправдані. Янукович спробував прем’єрства «під патронатом» Кучми і цілком конкретно може собі уявити «вольницю» керівника уряду при парламентсько-президентській формі правління. На пряме запитання про перспективи свого «єдиного кандидатства» він уже не залишає остаточне рішення ні за своєю партією, ні за Президентом. За його словами, свою думку, безумовно, має сказати парламентсько-урядова коаліція. А вже потім він «прийме рішення». Особисто.

Посилити сумніви прем’єра може і майбутній звіт уряду перед парламентом. Януковичу є чим похвалитися перед коаліцією, що поставила його керувати виконавчою владою: ВВП і промислове виробництво зростають, бюджет виконується, зарплати підвищуються, пенсії не відстають. Однак і опозиція не дрімає. Підстави для критики знайдуться завжди, варто хоча б порушити тему фальсифікації планки мінімальної зарплати, що вже давно мала б відповідати тому рівню, до якого Кабмін героїчно прагне. Можна згадати і хлібну кризу, і багато іншого... Загалом, було б бажання, і уряд навіть отямитися не встигне, як опиниться у відставці. Потрібно буде тільки трохи допомогти опозиції голосами незадоволених фракцій більшості. І тоді неминуче стартувати в президенти (іншого вибору у нього вже не буде) прем’єрові доведеться вже з префіксом «екс».

Насправді ж відставний прем’єр має значно більше шансів на президентських виборах, аніж діючий. Це ноу-хау вперше впровадив у сучасну українську політику особисто Леонід Данилович Кучма на виборах 1994 року, а потім блискуче використав Віктор Андрійович Ющенко, уже три роки успішно підтверджуючи його ефективність своїм непохитним рейтингом. Можливість застосувати цю технологію до Януковича багатьох може дуже приваблювати. Провладні сили таким чином підвищують свої шанси поставити біля керма країни «свою» людину (тобто «людину системи»). Водночас прем’єрське крісло звільняється для того, хто відчуває в собі сили, контролюючи парламентську більшість, залишитися керівником уряду і після президентських виборів. Причому дуже сильним керівником, як це передбачено політреформою. При новій системі влади сильний прем’єр, який спирається на домінуюче в парламенті депутатське угруповання, зможе ефективно проводити свою політику за будь-якого президента. Особливо якщо це буде слабкий президент. У такого прем’єра обов’язково постане запитання: чи є сенс вергати виборчі гори і нариватися на гнів Заходу, щоб отримати поруч із собою сильного Януковича, коли можна не напружуючись, просто допустити на це місце давно очікуваного «всім прогресивним людством» «слабкого» Ющенка? Навряд чи Віктор Федорович готовий зіграти на виборах роль усього лише «весільного генерала», який демонструє «порох у порохівницях» влади. «Ця роль лайлива, попрошу до мене її не застосовувати», — відповів би в аналогічній ситуації відомий кіногерой.

Таким чином, в остаточному вигляді договір про «Широку коаліцію» вигідний насамперед донеччанам. Якщо документ буде реалізований у повному обсязі, за свою згоду «спалити» Януковича президентськими виборами вони отримають гарантії його безхмарного прем’єрства до парламентських виборів 2006 року. Якщо він буде реалізований, тобто якщо цим гарантіям можна вірити...

Не випадково минулий вівторок став днем відразу двох політичних угод. Другий документ, серед підписантів якого, окрім парламентської більшості, фігурують також фракції КПУ і СПУ, гарантує реалізацію політреформи до президентських виборів. Дуже важливий нюанс — цей договір, окрім, власне, внесення вже проголосованих у першому читанні змін до Конституції, передбачає також обов’язкове запровадження пропорційної системи парламентських виборів. Воно, здавалося б, і зрозуміло: без цього пункту конституційний законопроект не підтримають ні Симоненко, ні Мороз. Якщо з Петром Миколайовичем ще можливий компроміс, то Сан Санич сприймає нову систему влади тільки в повному вигляді, вистражданому ним за багато років парламентської боротьби. У його баченні, партії мають вирішувати все. І від жорсткої 4-відсоткової «пропорціоналки» він не відступить ні на один відсоток. А без Мороза ніякої реформи не буде, «Наша Україна» про це подбає.

З іншого боку, формальний політичний договір про цю реформу не потрібен ні комуністам, ні соціалістам — вони вже готові голосувати за нього прямо хоч зараз. Не потребують його ні СДПУ(о), ні НДП — ці партії і так бачать своє найближче майбутнє виключно в парламенті. До нової, частково вже обкатаної політичної системи неважко буде схилити і малі фракції більшості, які в минулому складали одну велику «ЗаЄдУ», — права власного вибору у них немає й ніколи не було. Цей документ зв’язує жорсткими зобов’язаннями переходу до партійної системи обрання депутатів практично виключно «донецьких». Тільки Янукович, окрилений президентськими перспективами, може дозволити собі замислитися над тим, а чи не допомогти ющенківцям і тимошенківцям заблокувати внесення жаданих для всіх решти змін в Основний Закон. Багато для цього не треба — досить одній сміливій групі переконаних мажоритарників, які представляють благодатний шахтарський край, обуритися тим, що їхніх інтересів не враховано в новій системі обрання повноважних представників народу у вищий законодавчий орган, і саботувати голосування конституційного законопроекту в другому читанні. І тоді новий президент отримає всю нинішню повноту влади.

А чи зможе стати цим новим президентом Янукович — досі під великим запитанням. Його рейтинг досить високий навіть як для прем’єра, але деякі сторінки темного минулого, добре відомі широкій публіці, не дають підстав для впевненості у всенародній любові. Йому поки що не випало дискредитувати себе перед Заходом, але так і не вдалося знайти гарантовану підтримку на Сході. Він представляє нинішню правлячу еліту і зараз лояльний до всіх конкуруючих угруповань, але не дає стовідсоткових гарантій збереження статус-кво у разі отримання у свої руки повновагих важелів влади. Чітких гарантій сьогодні ніхто нікому не може дати. Зміна політичної системи ще більше порушить усталені стосунки серед владної еліти, а також відкриє можливості для нових альянсів та компромісів. Її консервація, навпаки, поглибить наявні суперечності. Навіть соціалісти з комуністами визнають, що у разі провалу конституційної реформи єдиного кандидата від влади український народ може не дочекатися. А цей сценарій найвигідніший саме для опозиції.