Дві перемоги Юлії Тимошенко

Кажуть, першими словами, які український Президент вимовив, зійшовши з трапа літака, що доставив його на батьківщину зі Стамбула, було: «Чому Тимошенко ще не сидить?» Оскільки першим, хто потиснув гарантову руку після повернення його з натовського саміту, був Віктор Янукович, запитання виявилося адресованим йому. Віктор Федорович швидко впорався з почуттям легкого здивування, яке охопило було прем’єр-міністра, котрий досі наївно вважав, що до сфери його компетенції не входять питання про притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів. І вже наступного дня представники парламентської фракції «Регіони України» включилися в активну роботу за втілення в життя президентського дороговказу.

Складність цього завдання полягала в тому, що до початку тижня три парламентські комітети (правовий, з питань боротьби з організованою злочинністю та із законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності) проголосували за те, щоб не виносити в сесійну залу питання про позбавлення депутатського імунітету лідера блоку свого імені Юлії Тимошенко. Згодом таке ж рішення прийняв і регламентний комітет Верховної Ради. Однак «регіонали», які поставили за мету позбавити Президента приводу й надалі звертатися до їхнього лідера з настільки несподіваними претензіями, зробили спробу «об’їхати» профільні комітети разом із їхніми рішеннями. Шанси на успіх підвищувалися наявністю у них таких союзників у цій справі, як об’єднані соціал-демократи, «Трудова Україна» і «Демократичні ініціативи» — «Народовладдя». І в парламенті почалося збирання підписів за внесення до порядку денного питання про розгляд подання Генеральної прокуратури стосовно Юлії Тимошенко.

Ініціативна група, яку очолив есдек Володимир Заєць, поставила за мету назбирати 226 депутатських автографів, хоча, відповідно до регламенту, вистачило б і 150. Але розробникам антитимошенківської операції потрібна була гарантія позитивного голосування в сесійному залі. Однак вони так і не змогли її забезпечити. Одного лише бажання Банкової як аргументу на користь того, що лідер БЮТ заслуговує стати підопічною Володимира Льовочкіна, для переконання народних обранців виявилося мало. Тригодинне засідання регламентного комітету ВР за участю генерального прокурора Геннадія Васильєва і слідчого прокуратури, котрий веде справу Тимошенко, за словами присутніх там, виявило очевидну безпорадність складачів подання. Певно, у зв’язку з явним «провисанням» системи доказів провини Тимошенко, під документом не став підписуватися Геннадій Васильєв, який лише завізував папір. До речі, одне лише те, що подання фактично внесено старшим слідчим з особливо важливих справ Генпрокуратури Якубовським, а не (як того вимагає закон про статус народного депутата України) генеральним прокурором, є приводом повернути його назад на Різницьку. Мабуть, напередодні президентських виборів піклуватися про своє політичне майбутнє властиво і генеральним прокурорам.

Не знайшлося достатньої кількості вступати в «чужу війну» і серед народних обранців. Передусім це стосується глави парламенту. Результат операції багато в чому залежав від позиції Володимира Литвина. І він її проявив, однозначно давши зрозуміти, що внесення до порядку денного Верховної Ради «посадкового» питання не буде. Причин для цього у Володимира Михайловича, швидше за все, було кілька. Можна припустити, що до їх числа входило бажання на ділі продемонструвати деклароване ним прагнення всіляко сприяти утвердженню авторитету законодавчого органу. Тож турботу про долю кожного окремо взятого парламентарія спікер вважає своїм прямим обов’язком. Немаловажним чинником, як видно, було також небажання прогавити можливість поламати гру «улюбленцям публіки» — соціал-демократам. Крім того, глава парламенту не має права не думати про майбутнє, котре ще невідомо як складеться. Ну, і, звісно ж, главу парламенту зовсім не надихала перспектива скандального завершення сесії Верховної Ради в той час, коли він уже приготував урочисто-прощальну промову.

Чимало зусиль для створення відповідних настроїв у депутатському корпусі доклали депутати з «Нашої України». Організована ними роз’яснювальна робота з колегами по парламенту, які вагалися, принесла суттєві результати у вигляді збільшення числа переконаних противників розгляду питання про позбавлення Тимошенко депутатської недоторканності. І нехай злі язики стверджують, ніби основним спонукальним мотивом «нашоукраїнців» було прагнення усунути причину можливого висування Юлії Тимошенко кандидатом на президентське крісло (якби питання про зняття з Тимошенко депутатського імунітету було вирішене, вона могла б спробувати отримати кандидатську недоторканність). Є надія думати, що в діях ющенківців переважали мотиви зовсім іншого характеру.

Адже весь цей час велася активна підготовка до підписання коаліційної угоди між блоком Юлії Тимошенко та «Нашою Україною», котра передбачає, по-перше, об’єднання зусиль у передвиборній кампанії, а по-друге, відмову від президентських амбіцій Юлії Володимирівни. Потрібно зауважити, що для укладання союзу, про можливість якого так багато говорилося, до найостаннішого моменту майже нічого не робилося. У лавах «нашоукраїнців» утворилися два протиборствуючі табори: в одному з них зібралися активні прибічники альянсу з Юлією Тимошенко, в іншому — пасивні противники. Публічно демонструвати свою позицію останні не наважувалися, але всіляким чином саботували об’єднавчий процес, гальмуючи його просування.

І активізувати його вдалося лише напередодні старту виборчої кампанії. Проблема полягала в тому, що об’єднанням зусиль під час президентських перегонів коло питань, обговорюваних двома сторонами напередодні підписання угоди, не обмежувалося. Вагомою частиною змістовної частини договору, за деякими даними, повинні були стати принципи післявиборного (точніше сказати, післяперемогового) співробітництва. Найрадикальніше налаштовані прибічники ідеї самодостатності Віктора Ющенко домагалися самостійного виступу лідера «Нашої України» у президентських перегонах. Менш переконані «самостійники» вважали, що обіцянки Юлії Володимирівні віце-прем’єрського крісла цілком достатньо для її відданого служіння «пралею в штабі Ющенка». І тільки зусиллями тих, хто готовий був на максимально рівноправний союз, він, цей союз, і відбувся. Щоправда, сама Тимошенко, за деякими даними, довго опиралася і не хотіла виносити домовленості про розподіл кадрового ресурсу в публічну частину угоди. Але перед самісіньким її підписанням великим досягненням їй, судячи з усього, повинно було здаватися хоча б те, що схему поділу владного пирога у разі перемоги Ющенка взагалі вдалося зафіксувати. Нехай і в так званому секретному протоколі.

У коаліції під назвою «Сила народу» є координаційний комітет, котрий очолив Віктор Ющенко. Юлія Тимошенко стала його першим і поки що останнім заступником. Відповідно до офіційних коментарів, при розподілі державних посад у разі перемоги на виборах учасники коаліції мають намір виходити «із принципу квот результатів політсил на виборах до Верховної Ради 2002 року». Якщо прикинути співвідношення відсотків, набраних на парламентських виборах БЮТ (7,26%) і «Нашою Україною» (23,57%), вийде один до трьох. Однак, за неофіційною інформацією, у схемі розподілу портфелів, закріпленій в залаштунковій частині угоди між БЮТ і «НУ», спостерігаються трохи інші пропорції. За деякими відомостями, трохи більше половини ключових державних посад закріплено за ющенківцями, трохи менше третини — за тимошенківцями. Залишок прийнято вважати резервним фондом для інших ймовірних союзників.

Розписувати цю частину пакту по персоналіях, якщо вірити поінформованим джерелам, не стали. За винятком однієї, дуже важливої деталі — за деякими, непідтвердженими відомостями пост прем’єра все-таки закріпили за Юлією Володимирівною.

Хоча наполегливі спроби надати документу значно конкретнішого вигляду спостерігалися. У справі досягнення консенсусу між Ющенком і Тимошенко чималу роль зіграв Юрій Костенко — лідер Української народної партії, яка входить до блоку «Наша Україна». Захопившись, певно, своєю об’єднавчою роллю, Юрій Іванович передбачив в одному з початкових проектів угоди цілих вісім посад для своїх однопартійців. Можливо, кадровий потенціал УНП і чималий, проте непогано було б співвіднести його з можливостями й амбіціями інших членів коаліції, вирішили, мабуть, в остаточному підсумку підписанти. Крім того, у документі розподілено регіони, за збирання електорального врожаю в яких відповідають учасники коаліції. За БЮТ, наприклад, закріплені Кіровоградська, Дніпропетровська, Донецька та деякі інші області.

Таким чином, за короткий проміжок часу Юлії Тимошенко вдалося здобути цілих дві перемоги: залишитися на свободі й обміняти свої президентські амбіції на більш-менш конкретні зобов’язання з боку Ющенка. Найцікавіше, що в обох випадках можна також говорити і про перемогу здорового глузду.