Двері, що нас відчиняють

- Як же мені туди зайти? - ще голосніше повторила Аліса.

- А це ще, знаєте, не вгадано, - сказав слуга, - чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так?

Л.Керрол "Аліса в Країні чудес"

Принаймні говорить і навіть подекуди поводиться саме так. Воно, може, й правда, бо отримати/втратити доступ до суспільних ресурсів - то є переломна подія в житті. Об'єктивно ж…

Утім, якщо все-таки взяти гіпотезу про наближення апокаліпсису як базову, то й тоді слід пам'ятати, що після відділення козлищ від агнців і розміщення останніх по кабінетах насамперед у будівлях на вулицях Банковій і Грушевського внутрішні й зовнішні проблеми нікуди не подінуться, Україна залишиться чи не найбіднішою країною Європи, що відповідно управляється. Російська агресія триватиме. Невпинно наближається перше січня 2020 року, коли спливе термін дії контрактів на постачання і транзит газу територією України. Мільярди доларів і, що важливіше, мільярди кубометрів фізичного, а не паперового газу.

Зі стратегічного погляду, найвагомішим результатом останніх років стала зміна набору базових сценаріїв, за якими може розвиватися ситуація. Жоден із цих варіантів не може реалізуватися в чистому вигляді, реальність неминуче буде гібридною. Тим важливіше їх описати.

П'ять років тому Україна вибирала між асоціацією з ЄС і приєднанням до російських інтеграційних проектів. Президент В.Янукович у жовтні 2013 року раптом змінив свою думку і вибрав другий сценарій, при цьому забувши, що не можна вважати себе найрозумнішим. Українське суспільство вирішило інакше. Західні партнери теж, сказати б, не заперечували. Спроби Кремля нав'язати українцям свою волю провалилися.

Сліпці ті, хто каже, що за п'ять років нічого не змінилось. У силовому полі війни українське суспільство було істотно трансформоване. Можливо, не в той спосіб, який уявляли ліберальні інтелектуали років десять тому, але шляхи Божі незбагненні. Для атеїстів і агностиків, так само як і для людей віруючих.

Стара пострадянська Україна майже сконала. Першою зникла толерантність, якою в нас так пишалися перші 20 років незалежності. Україна вимушена виживати під "хижий рик московської навали". Отже, збулися прогнози тих, хто думав, що відрив від Росії необов'язково означає приєднання до Європи.

Ми живемо в реальності, яка ще вчора здалася б фантастичною. На наших очах розгортається культурний підйом, українці пишуть і публікують вірші й романи, знову знімають і дивляться фільми, записують і чують по радіо сучасні пісні. Ми є свідками, хоча багато хто цього не усвідомлює, нового етапу розвитку української культури. Українське стає модним, насамперед серед молоді. Головне - щоб надовго, і бажано - щоб для ширших суспільних кіл.

Вулиці та проспекти вже змінили назви з Леніна і Московської на Бандери і Петлюри. Постаменти, нарешті звільнені від комуністичних вождів, ніби чекають нових господарів, державою забороняється російський культурний продукт, а діяльність радіо та телебачення регулюють мовні квоти. Післяреволюційна піна вкрай повільно, але осідає. Патріоти, як і їхні попередники з минулих століть та інших країн, вголос апелюють до спецслужб, очікуючи допомоги проти ворогів. Людина в однострої (далеко не конче військовому) знову помітна в міському натовпі. Політично мотивоване насильство знов у грі. Все як годиться в країні, котра обстоює своє право на існування.

Ще п'ять років тому безнадійно утопічна програма правих радикалів - майже втілена у закони та державні практики. Їх, ці норми й практики, реалізують як завжди. Але хто міг наважитися сподіватися на більше?

Політики дедалі частіше клянуться традиційними цінностями, слово "лівак" перетворилося на страшну лайку, натомість "москаль/кацап" усюди, крім модерованого з Дубліна Facebook, втратив нецензурне забарвлення. У головному гаслі громадянського руху 1970-х- 2010-х років "права людини понад усе" місце прав людини посіла нація. Чи все ж таки держава? Остаточної визначеності поки що немає. Але не людина - це точно.

Все це, добре і погане, - продукт еволюції українського суспільства та його істеблішменту які вони є. Але й наслідок російської агресії, як і 13 тисяч загиблих українців та понад мільйон чоловіків і жінок, що змушені залишити свої оселі.

І останнє, але не за важливістю: російські слова та дії, політика Кремля, що загалом відбиває волю російського суспільства, вкрай обмежують поле можливостей для України. Важко концентруватися на розвитку, коли мілітаризується окупований Крим, на ТОТДЛО розгорнуті 1-й і 2-й армійські корпуси, а у прикордонні - 150-та, 3-тя і 144-та дивізії, 8-ма, 49-та 20-та загальновійськові армії, 1-ша гвардійська танкова армія. І вся ця потуга готова до вторгнення.

Поки що ж В.Путін не дав наказ, ФСБ РФ разом з ГРУ ГШ ЗС РФ і СЗР РФ активно провадять розвідувально-підривну діяльність проти України, а московська пропаганда шаленіє від самого слова "Україна". Після десятиліть чергової смутної доби Москва знов у наступі. Ймовірно, останньому, але нам від цього не легше.

З вовком жити, по-вовчому вити. Успішне протистояння ворогу потребує запозичень найефективніших його практик, військових і не тільки. І вся історія свідчить про це. Втім, важливіше інше - як і які конкретно практики запозичимо та впровадимо. Наскільки і в чому ми станемо схожими на ворога.

У листопаді 2019 року, як, утім, і сьогодні, для нас є можливими кілька сценаріїв, базовими з яких варто визначати таких три: "Брама Європи", "Великий компроміс"; "Розпад".

"Брама Європи" - цей сценарій виходить із протистояння агресорові як головного і чи не єдиного змісту теперішнього часу. Ми захищаємо Україну і Європу від російської агресії, одночасно переконуємо європейців і себе в цьому. Зміцнюємо сектор безпеки та оборони, як це називається в офіційних документах і протокольних промовах. Розвиваємо безпекові відносини зі США та державами ЄС. Усе або майже все для фронту.

І тут є дві можливості.

Перша, значно простіша й зрозуміліша, а отже - й реалістичніша. Як в Україні, так і за її кордонами багато хто прагне втілення саме такого варіанту, понад те - бачить лише його. Загальні обриси десь такі. Оборона і безпека вже потребують і потребуватимуть дедалі більше грошей. Наближається час великого переозброєння. Великі іноземні інвестиції Україні малоймовірні, економічне зростання незначне, отже зростатиме частка суспільного багатства, спрямованого на оборону та безпеку. Соціальна держава демонтується, а незгодні з цим грають на боці агресора. І не інакше.

Дедалі більше риторики про героїзм, дедалі важливіша Традиція. Саме так, з великої літери. Зовнішній ворог, що очевидно, завжди має внутрішніх посіпак і поплічників. Їх пошуки - справа захоплива. Політичний режим ставатиме жорсткішим (хоча навряд чи винахідливішим). Гібридність зміщуватиметься в авторитарний бік.

Омріяна автокефальна церква, шлях до якої, з участю українських мудреців, героїв та мучеників, тривав майже рівно сто років, поступово перетворюється на квазідержавну. Дедалі авторитарніша держава і константинопольська за формою та сергіанська за сутністю церква зливаються в єдності.

Все це не заперечуватиме і окремих проявів багаторазово ганьбленого/оспіваного сучасного Заходу, навіть проведення гей-парадів, і певної, звісно - ідейно виваженої, свободи слова. Мейнстрімні медіа залишаються слухняними посіпаками найкращих громадян республіки, а всілякі розслідувачі… Якщо не схаменуться, то хай собі гавкають, аби жити й заробляти не заважали.

Людина з рушницею - головний публічний герой цього сценарію, за лаштунками якого - капітани промисловості, латифундисти і фінансисти. Ті, кого в Україні звично лають олігархами. Куди ж без них?

Тиск Європи триває, якісь реформи реалізуються. Але проблеми в Євросоюзі зростають, Україна поступово втрачає свою цінність та інтерес для Берліна і Парижа. Поклони європейським цінностям потроху рідшають, а клятви у відданості та згадки про євроінтеграційний курс вщухають.

Відносини зі США будуються за відомим принципом "сучий син, але наш сучий син". Не надто надійно, часом доволі витратно, проте цілком реалістично (і підтверджується практикою: історія багатьох країн Латинської Америки - того наочний приклад).

Жодна пропаганда не може зрівнятися з правдою, а російська загроза - неспростовна реальність. Матеріалістична ж мотивація на великих дистанціях завжди програє в суспільній мотивації абстрактним ідеям. За великим рахунком, ідеї, релігійні й національні в тому числі, потужніші за суто економічні міркування (звісно, не для згаданих капітанів промисловості, латифундистів та фінансистів).

Це може тривати довго, дуже довго. Головна проблема - те, що під приводом захисту від РФ, яка, безперечно, є загрозою самому нашому існуванню, ми стаємо дедалі більше схожими на Росію. Відбувається своєрідний псевдоморфізм. Ну що ж, "немає гірш, як буть собі нудним: Не гіркість яду - кислощі цитрини".

Друга можливість - складніша й майже фантастична. Україна, наше суспільство і держава, знаходить у собі сили для розвитку, хай повільного й суперечливого, але поступального. Вікно для нього ще відчинене. Ми говоримо собі неприємну правду, визначаємо жорсткий, але справедливий діагноз. Спрямовуємо сили не на самопоборювання, а на розбудову.

Публічні інститути сяк-так розвиваються і принаймні не заважають, а в ідеалі, бажано, сприяють економічному розвиткові та суспільному поступу. Інфраструктура модернізується, а не занепадає під шумовиння прогресивних гасел. І головне: скорочується сумнозвісна "дельта". Олігархи підкоряються республіці і служать їй. Чи принаймні беруть до уваги національний інтерес України.

При цьому варто пам'ятати, що в РФ держава давно вже з'їла суспільство, а більшість громадян повернуто до холопського стану. Наше ж основне завдання полягає в тому, як примусити державу сприяти суспільному поступу, а не вигадливо створювати для нього нові й нові перепони.

Видатки на армію та сили безпеки збільшуються насамперед за рахунок економічного зростання. Об'єктивно необхідні обмеження прав та свобод зрозумілі для громадян і запроваджені у законний спосіб.

Політика України щодо Росії виходить із необхідності захистити наші інтереси і зміцнити позиції, а не, як багато хто бажає, з пошуку нагоди болючіше вкусити чи голосніше гавкнути. Світ "рішучих, хто заганяє себе в капкан, спеціально для того, аби потім гризти собі задню лапу, гнівно виючи від обурення", поступається світу раціональному.

Волання про чистоту риз, щоразу нових, поступаються місцем змістовній дискусії. А духовні нащадки Хлєстакова і О.Бендера перестають у ній домінувати.

Героїзація воїна доповнюється сучасною освітою, медициною і наукою, а протистояння з Москвою не заперечує європейських цінностей. Українські медіа стають відповідальнішими, рівень освіченості й відповідальності журналістів (як і громадянського суспільства загалом) зростає.

Православна церква України відмовляється від петровсько/сталінського спадку і виробляє сучасні соціальні практики. Держава залишається світською.

Вкрай повільно, але зростає підтримка з боку Європи, насамперед Німеччини. Щодо України поширюються погляди на кшталт - "Вони дивні, але наші, європейці". У відносинах із сусідами домінують не питання складної й суперечливої історії, а бачення спільного майбутнього.

Зміцнюються відносини зі США на основі продуманого порядку денного, і не тільки безпекового.

Ми чітко визначаємо політику щодо КНР, добре усвідомлюючи її велич, можливі позитиви і небезпеки та обмеження співробітництва з Китаєм.

Попри відчайдушний спротив, зокрема і власний, Україна поступово стає європейською державою, повільно, але послідовно розвивається. Цей шлях теж на десятиліття, але принаймні місце призначення не таке безперспективне, як у першому варіанті.

Як бачимо, навіть уявити, не кажучи вже про втілити, цей сценарій складніше, але його риси назагал таки зрозумілі, і повторимося, що шанси на втілення (хотілося б вірити) все ж таки не нульові.

"Великий компроміс". Банальною є мудрість, що солом'яна згода краще за золоту зваду. Втома більшості суспільства від війни, безперспективність ситуації, що дедалі гостріше відчувається, величезні економічні збитки підштовхують до спроб пошуку компромісу з РФ. Тим паче основні рамки такої домовленості, що може здаватися прийнятною для росіян, визначити дуже просто: Крим за дужками, тобто де-факто визнаний російським, ТОТДЛО - особливий адміністративний район (майже держава в державі), європейські санкції знімаються, євро- і євроатлантична інтеграція просувається без зайвого поспіху, а точніше - залишається риторичним прийомом, який використовується дедалі рідше. Україна закріплюється в "сірій зоні". Відносини зі США підірвано, багато хто в Німеччині і ЄС загалом сприймає черговий український фінт із великим полегшенням.

Не слід забувати і про нашу фірмову елегантність втілення компромісних рішень. Усі помилки, які можна зробити, буде зроблено. Всі, кого можна буде образити, будуть ображені. Всі відносини, які можна зруйнувати, будуть зруйновані.

Ми входимо в коротку, але яскраву епоху багатовекторності по-новому, коли напрями, з яких прилітають стусани, максимально диверсифікуються й урізноманітнюються. Таке собі повернення у 2013 рік, тільки без Криму й Донбасу. З сотнями тисячами стволів на руках, з бойовим досвідом у незгодних, з організаційними структурами спротиву. Недовго чекати на зрозуміле завершення у вигляді чергової революції, яку держава в її сьогоднішніх кордонах навряд чи переживе. А те, що залишиться, буде вимушене в набагато гірших умовах повертатися до компромісного сценарію. На війну вже не вистачить ресурсів. Така собі рекурсія. (І це в найкращому з можливих варіантів).

Звісно, теоретично можливий і інший, значно позитивніший, розвиток сюжету. Такий, коли основних інтересів України буде дотримано, а Росія збереже обличчя. Йдеться насамперед про ширший компроміс у межах формування коаліцій навколо США і КНР. Звісно, нічого про нас без нас. Але й про Quod licet Jovi non licet bovi не слід забувати. Втім, забагато протипоказань. Тямущих виконавців геніальних задумів шукати вдень зі свічкою.

Але головне - поганий час. Із цією російською владою горшка не зліпиш. Із наступною, ймовірно, теж, але шанс усе ж з'явиться. Інше питання - коли з'явиться ця нова російська влада? Але то питання до володарів кришталевих куль та інших магічних інструментів.

"Розпад". Про третій сценарій писати не хочеться, але слід. Цей сценарій - "російська мрія", точніше сподівання найдурніших, найреакційніших сил у Москві. Отже, процитуємо В.Леніна зразка 1919 року: "Тепер на Україні кожна банда обирає псевдо, одна вільніше іншої, одна демократичніше іншої, і в кожному повіті - по банді".

Минуло рівно сто років. Залізниця - більше не найвище досягнення технічного прогресу. Побудовані і працюють атомні електростанції, трубопроводи, аеропорти, інша інфраструктура. В таких умовах російські миротворці сприйматимуться західними партнерами, та й багатьма громадянами, особливо на Лівобережжі, як менше зло.

Інші регіони можна умиротворити інакше. Охочі долучитися до "шляхетної справи" порятунку знайдуться. Таким чином, давні фантазії про три України втілюються в життя. Путін переміг, Україна (та й Росія, зрештою) програли.

Звалитися у цю прірву можна, не тільки невдало шукаючи компроміс, а й завзято боронячи національні цінності. Найстрашніший наш ворог - ми самі.

Звісно, окреслені сценарії схематичні, майже карикатурні. Звісно, у світі існують чорні лебеді, і гніздяться вони не тільки в Австралії. Звісно, час має значення, та й у Росії зворотний відлік добігає кінця.

Але, перш ніж відчинити двері, слід добряче подумати, чи варто це робити. І навіть коли на думання не лишилося ані часу, ані можливостей, варто хоч інколи замислюватися над непередбачуваними наслідками наших цілеспрямованих дій. У кожному скетчі є частка скетчу. Думаємо разом.