Два сценарії для посткризової України

Майбутнє України, її відносин із сусідами, позиції в мінливому світі є однією з ключових тем сучасних дискусій. Останні роки оголили цілу низку проблем, які вимагають глибинного переосмислення засад внутрішньої та зовнішньої політики.

На жаль, досить часто формат обговорення обмежується розглядом специфіки нинішніх взаємовідносин України з Росією, США, Євросоюзом і НАТО. Таке звуження тематики виправдане з політичної точки зору. Найближчим часом основною політичною темою України будуть президентські вибори, і завдання аналізованих концепцій зовнішньої
політики країни — логічно обґрунтувати ті чи інші передвиборні гасла. Проте неминучим результатом такого самообмеження є і простота пропонованих рецептів «порятунку» України. В остаточному підсумку усе зводиться до дилеми: «Захід чи Схід», «Євросоюз чи ЄЕП». Водночас поза увагою залишаються більш глобальні зміни, які перетворюють зазначену дилему на предмет пустопорожньої суперечки.

Глобалізація економіки вже давно стала реальністю. Глобалізація економіки породжує і глобалізацію політики. І це з усією очевидністю показала світова фінансово-економічна криза. З Великої депресії 30-х кожна з країн вибиралася за рахунок мобілізації власних ресурсів і самотужки, що в кінцевому рахунку призвело до напіврозпаду світової економічної системи і, як наслідок, до світової війни. З нинішньої економічної прірви провідні держави світу мають намір вибиратися спільно.

Вже очевидно, що світова фінансова криза може спричинити радикальну зміну геополітичного ландшафту світу. Яскравим свідченням цього є поступове підвищення ролі G20, у якій поряд із традиційними провідними країнами світу — «великою вісімкою» — дедалі більшої ваги набувають нові економіки, які розвиваються. Це з усією виразністю підтвердив недавній саміт G20 у Піттсбурзі, на якому формат «групи двадцяти» було визначено як головний форум з міжнародного економічного співробітництва. «Великій вісімці» поки що віддають обговорення геополітичних питань. Проте поки що, оскільки, як говорить відома аксіома, політика є концентрована економіка. Від майданчика, де обговорюються питання міжнародного економічного співробітництва, до світового форуму, що визначає питання політичного розвитку, — кілька кроків. Питання в тому, коли, хто і як їх зробить.

Варто нагадати, що G20 — це 19 найбільших національних економік і Європейський Союз (ЄС), 90% світового валового національного продукту, 80% світової торгівлі (включаючи торгівлю всередині ЄС) і дві третини населення світу. Україна, з її великою територією, транспортним, ресурсним і промисловим потенціалом, виявилася поза «групою двадцяти». При цьому практично всі наші сусіди, за винятком Молдови і Білорусі, входять у цей клуб. Ми ж залишилися, як кажуть, «при своїх».

Протягом останніх років ми як заклинання повторювали: Україна — це Європа, ми — європейці, не помічаючи, що за цілою низкою параметрів наш спосіб життя і культури мало підходить під той, який ми звикли називати європейським. Світова фінансова криза, що дуже вдарила по Україні, показала ціну цим заклинанням. Ми опинилися поза «світовим клубом», покликаним вирішувати питання світової економіки. Мало того, як виявилося, наша політична культура, м’яко кажучи, далека від європейської. У країнах ЄС криза не спричинила зупинки політичного життя. Продовжувалася конкуренція між партіями і політиками, опозиція, як і раніше, критикувала уряд, проте при цьому всередині політичних еліт існував консенсус щодо необхідності дотримуватися стратегічної лінії в боротьбі з кризою. У нас, на жаль, такого консенсусу немає й близько. Немає навіть єдиної лінії поведінки стосовно міжнародних кредиторів. Навпаки, протиборчі сторони всіляко прагнуть показати недоліки та помилки своїх опонентів.

Хай як це важко, але нам необхідно бодай на час перестати займатися аутотренінгом і самозаспокоювати себе тим, що ми — частина Європи. Поки що ми є нею тільки географічно, але не більше. За всіма іншими параметрами ми — країна третього світу. Так, з високим рівнем освіченості, з іще наявним промисловим потенціалом, з такими високотехнологічними галузями, як ракетно-космічна та авіаційна промисловість. Ми завжди пишалися тим фактом, що можемо робити ракети, не помітивши, що останнім часом ракети навчилися виробляти й інші країни. Наприклад, ті ж Пакистан та Індія володіють не тільки ядерною зброєю, а й засобами її доставки.

Зрозуміло, що визнання цього факту дуже болісно сприймається нашою свідомістю, це так само тяжко, як правдивий діагноз лікаря. Але саме такий діагноз дає надію на одужання.

Тільки усвідомивши всю критичність нашого становища, ми зможемо не тільки правильно позиціонувати себе на міжнародній арені, а й виробити внутрішню стратегію соціально-економічного, політичного та культурного посткризового розвитку.

Але, якщо чесно, вибір у нас невеликий. Очевидні два сценарії.

Перший передбачає, що післякризовий розвиток здійснюватиметься шляхом нарощування обсягів виробництва у традиційних локомотивах вітчизняної економіки — металургії та хімічній промисловості, причому реалізовуватися він буде на технологічно відсталій ресурсо- та енерговитратній базі. Як і колись, продукція цих галузей становитиме основну частку в експорті країни, у результаті чого зростання промислового виробництва, валютних надходжень і, в остаточному підсумку, добробут мільйонів громадян залежатиме від кон’юнктури світових ринків. Такий сценарій передбачає кількісне, а не якісне зростання.

Відповідно до цього типу економічного розвитку, вибудовуватимуться наші відносини і з Росією як основним постачальником енергоресурсів. Як відомо, щоб підсадити наркомана на голку, перші порції дають або задарма, або за заниженою ціною. А вже коли виникає ефект звикання, ціна наркотику стрімко зростає. Щось подібне сталося і з газом. У структурі споживання первинних енергоресурсів газ займає близько 41%, що вдвічі більше, ніж у світі і Європі. Дешевий газ і дешева робоча сила — ось два кити, на яких трималося українське «економічне диво» на межі XX і XXI століть.

Газові конфлікти 2008—2009 років не просто підірвали престиж Росії як основного постачальника газу на європейський ринок і України як головного транзитера. Їхній негативний вплив набагато глибший і ширший, ніж ми можемо припустити. Європа серйозно стурбована проблемою диверсифікації поставок енергоносіїв, про що свідчить відродження інтересу до проекту Nabucco. Отже, в недалекій перспективі при нинішній структурі енергоспоживання український ринок може стати ключовим для російських постачальників газу. Але з цього випливає також інший, украй неприємний для нас висновок — Росія об’єктивно може стати зацікавленою у збереженні технологічної відсталості української промисловості. Відповідно може змінитися і стратегія РФ стосовно України. Поряд із традиційними політичними методами, зокрема акцентуванням уваги на захисті прав співвітчизників, активно використовуватимуться методи лобіювання економічних інтересів.

За наявності високих цін на газ отримання надприбутків (а до іншого вітчизняний бізнес не звик) можливе тільки за рахунок одного джерела — дешевої робочої сили. Слабкість банківської системи компенсуватиметься черговим накачуванням доларами, як це було до кризи, і створенням нових фінансових бульбашок.

При такому економічному базисі неминуче збереження кланово-олігархічної системи політичної влади, «квазідемократії», де при всіх зовнішніх атрибутах демократичного ладу забезпечуватиметься політичне панування великого капіталу. Політика такої держави матиме свій «КПД» — корупція, популізм, доларизація.

У зовнішній політиці неминуче повернення до політики багатовекторності. Останнім часом сама ідея багатовекторності жорстко критикується. Наприклад, політолог Вадим Карасьов пише: «Сьогодні Україні доводиться мати справу з Росією, яка сформувалася в 2000-ні роки за часів Путіна, потім Медведєва—Путіна, і це зовсім інша Росія, яку навряд чи влаштовуватиме багатовекторність України».

Це правда, але лише почасти. Дійсно, Росія зараз інша, ніж у 90-ті роки. Проте слід визнати й інше: у нинішньому становищі України і Росії набагато більше подібного, ніж відмінного. Насамперед горезвісна радянська спадщина. Вона не у «спільному історичному корінні», не в якійсь цивілізаційній єдності — і ми, і вони залишаємося поки що «пострадянським простором», попри те що наші північні сусіди є членами і «великої вісімки», і «великої двадцятки». Суть цієї подібності — опора на потужності та ресурси, створені в радянський час. Мало того — хижацьке ставлення до цих ресурсів: природних, виробничих, людських. Добробут обох країн залежить від експорту сировини, а не готової, тим більше високотехнологічної, продукції.

І перед Росією, і перед Україною сьогодні стоїть завдання подолати технологічну відсталість. Криза серйозно підмила основи концепції «великої енергетичної держави». У середовищі російської політичної еліти зростає розуміння того, що розвиток держави з опорою виключно на енергетичний сектор неминуче призведе до відставання.

Про це свідчить, наприклад, стаття президента Росії Дмитра Медведєва «Росіє, вперед!». Цілком зрозуміло, що від констатації наміру до його реалізації чимала відстань, але сказати правду — це вже важливий крок.

На жаль, в Україні сьогодні переважає бажання затушувати наявні труднощі. Само слово «реформи» стає непопулярним, оскільки воно передбачає вихід з існуючої в суспільстві і політикумі «зони комфорту». Тим більше що реформи — це боротьба влади з народом.

Так чи інакше, але переважна більшість налаштована на те, щоб було, «як раніше» — «як при Союзі» або «як при Кучмі», погано. Нове лякає, тому що впровадження будь-яких нововведень у сфері управління державою, у способі ведення бізнесу, у порядку сплати податків, в оплаті праці або нарахуванні пенсій неминуче торкнеться інтересів цілих соціальних верств.

Сьогодні обом країнам однаково необхідно вийти із зони комфортного існування, розпрощатися з ілюзіями, що на старій економічній основі можливий вихід на нові рубежі, що все буде, «як колись», — ціни на нафту, газ і метал зростатимуть, а разом з ними зростатимуть доходи російських і українських олігархів, а паралельно, нехай і в набагато менших розмірах, доходи простих громадян. Такий варіант розвитку нагадуватиме не рух по спіралі знизу вгору, а рух по колу. Щоразу економіки і Росії, і України повертатимуться у вихідну точку, і щоразу запас міцності вичерпуватиметься, ресурси виснажуватимуться, а частота обертів по колу зростатиме.

Варто визнати й інший неприємний для нас факт: провідні економіки світу, у тому числі й деякі з економік, які називають такими, що динамічно розвиваються, сьогодні об’єктивно зацікавлені у збереженні status quo, існуванні Росії і України в ролі сировинних та енергетичних придатків, а також ринків збуту готової продукції, починаючи від елітних автомобілів і закінчуючи дешевим ширвжитком (як мовиться, кожному по доходах). Безумовно, з Росією, як ядерною та енергетичною державою, рахуватимуться набагато більше, ніж з Україною, але суті це не змінює. І нас, і їх намагатимуться тримати на відстані.

Напевно, недарма президент Росії на прес-конференції за підсумками Піттсбурзького саміту G20 заявив: «Потрібне й зміцнення інших форматів. «Двадцятка», звісно, це сукупність найбільших світових економік, але у світі існують не 20 країн і не 20 економік, тому нам потрібно подумати про те, як здійснювати взаємодію між самою «двадцяткою» та іншими державами, які не входять до цього клубу».

Однак повернімося до теми багатовекторності в контексті українсько-російських відносин. Та багатовекторність, яку так жорстко критикують сьогодні, — це саме політика країни третього світу, країни, залежної енергетично, фінансово, технологічно і, як наслідок, політично. Це політика, спрямована на отримання скороминущих вигод від сильних світу цього, політика розрухи в головах і сидіння на двох стільцях, політика буфера, об’єкта в грі провідних держав. І це — наше цілком імовірне майбутнє.

До чого вся ця розмова? Насамперед до того, що консервація наявної економічної системи з усіма її недоліками та перспектива остаточного закріплення за Україною статусу країни третього світу в стратегічній перспективі є набагато більш серйозною загрозою національній безпеці та національним інтересам нашої держави, ніж нинішній стан відносин з Росією. У принципі, якщо в недалекій перспективі це все ж таки станеться, нам буде вже однаково, в яку систему безпеки входити — загальноєвропейську, євроатлантичну чи ОДКБ. У будь-якому випадку Україна опиниться в підпорядкованому становищі.

З цього, звісно, аж ніяк не випливає, що варто й надалі випробувати українсько-російські відносини на міцність. Швидше, навпаки. Налагодження конструктивних відносин між Києвом і Москвою може істотно поліпшити міжнародне становище як України, так і Росії.

Було б надто просто списати тон, яким сьогодні Москва розмовляє з Києвом, на «вічні імперські амбіції Росії». Її поведінка багато в чому диктується кризою. Формування образу зовнішнього противника відволікає російську громадську думку від наявних внутрішніх проблем. Але водночас складається враження, що українське керівництво робить усе, щоб цей образ міцно засів у свідомості російського обивателя.

Власне кажучи, і в Україні відбувається щось подібне. Протистояння з Росією та негативні наслідки, що випливають із цього, не дають змоги ширше поглянути на кардинальні зміни, що відбуваються сьогодні у світовій політиці, і усвідомити місце нашої країни в новому міжнародному розкладі.

Світовий уряд в особі «двадцятки» ще не став реальністю. Надто вже різні державні системи й різні економіки в ньому представлені. А це означає, що в України ще залишається шанс реалізувати другий сценарій посткризового розвитку.

Визнавши, що на сьогодні ми є країною третього світу, потрібно докласти зусиль для того, щоб вирватися з цього стану й сконцентрувати всі сили на реалізації ключових завдань, активно використовуючи політику дирижизму. Не треба боятися слова «планування». Складання довгострокових планів уже давно активно застосовується в ряді економічно розвинених країн. В Україні поки що взагалі неможливе планування на будь-який строк. У нас існують десятки програм, затверджених як парламентом, так і урядом. Можна сперечатися про їхню якість, але, у принципі, всі вони важливі. Водночас коштів у державній скарбниці для всіх не вистачає і в міру розширення кола програм не вистачатиме дедалі більше. Як наслідок — фінансування програм щорічно переглядається, і це питання залежить від активності лобістів. Вирішення дуже багатьох проблем на тривалий період затягується, і залежить воно часто від доброї волі того чи іншого високого чиновника. У підсумку держава намагається врятувати металургію, вугільну промисловість, сільське господарство, а насправді не рятує нічого й нікого. Наприклад, ми активно намагаємося боротися з бідністю, забуваючи про те, що ця боротьба в бідній країні нагадує абсурд.

Потрібні пріоритетні національні проекти з особливим режимом фінансування, розраховані не на рік, а максимум на п’ять років. Причому цей режим фінансування не має змінюватися залежно від зміни урядів чи президентів.

Такого роду національні проекти повинні носити структурний характер і бути спрямовані на збереження та посилення конкурентоспроможності країни на світовому ринку за рахунок розвитку наукоємних технологій та інноваційної сфери. Роль організатора, координатора та головного інвестора зобов’язана взяти на себе держава. Як приклад можна навести Францію, де в докризовий період було взято курс на індустріалізацію в галузі високих знань і технологій та створення «полюсів конкуренції». До речі, на момент розробки даної програми передбачалося, що фінансуватимуться ці наукоємні проекти за рахунок коштів, отриманих від приватизації. У нас же, як відомо, приватизація проводиться з однією метою — залатати діри в бюджеті. І якщо вже уряду так кортить приватизувати Одеський припортовий завод чи «Укртелеком», то давайте використаємо отримані кошти з користю — на розробку нових технологій.

Адже навіть на сучасному етапі нам потрібен навіть не технологічний прорив. Досить гучних слів. Необхідно принаймні знизити рівень енерговитрат на одиницю продукції до рівня розвинених країн. А на це потрібні як державні кошти, так і система стимулів, які заохочують бізнес впроваджувати енергозберігаючі технології.

Іншим так само важливим напрямом діяльності держави може стати розвиток транзитного потенціалу країни. Щось у цьому напрямі вже робиться. Приміром, рішення уряду про збільшення фінансування робіт на каналі Дунай—Чорне море. Але те, що робиться, — це дещиця, навіть коли врахувати, що якась частина коштів перепаде на розвиток транспортних комунікацій у рамках підготовки до Євро-2012. Але європейський футбольний чемпіонат завершиться, а проблеми залишаться. Вихід — в ініціюванні державою великих інфраструктурних проектів. Власне кажучи, довідатися, наскільки ми відстали від високорозвинених країн, можна дуже просто — з різниці між середньою швидкістю, з якою рухається потяг у Європі, і швидкістю, з якою рухається потяг в Україні. Ці проекти також вимагають планового підходу, а не принагідних рішень.

Нарешті ще один важливий аспект — стимулювання малого та середнього бізнесу шляхом спрощення процедур реєстрації нових підприємств та отримання дозволів на окремі види діяльності. Цей захід, здавалося б, слабко поєднується з посиленням ролі держави. Але так уже склалося, що в нас держави занадто мало там, де вона повинна бути присутня, — наприклад у стратегічному плануванні, і забагато там, де її присутність має бути зведена до мінімуму.

Автор цих рядків не прибічник гасла «економіка понад усе» хоча б тому, що розуміє: в нашій країні економіка, якщо можна так висловитися, надто політикозалежна. Разом з тим без міцного економічного фундаменту, який базується на нових технологіях, ми не зможемо вибудувати правильні взаємовідносини з нашими сусідами, передусім з Росією.

Хоч як парадоксально, але наукове та науково-технічне співробітництво може стати хорошою підмогою для встановлення конструктивних стосунків з росіянами як мінімум тому, що вчені використовують для діалогу мову формул, а не політичних гасел. А якщо реально, то сьогодні обидві країни, нехай і різною мірою, опинилися в схожій ситуації. І перед ними стоїть одне й те саме завдання — не дати витіснити себе на узбіччя світового розвитку. Ніхто, природно, не скасовував конкуренції, ніхто не скасовував і боротьби за лідерство. Тертя між Україною і Росією були, є і будуть. Але, як відомо, надто інтенсивне тертя деталей двигуна може спричинити перегрів та поломку. Щоб вони не перегрілися, використовують мастило. Бажано, щоб воно було високої якості.

Ще раз повторюся. Порівняно з вирішенням питання про вихід за рамки третього світу, все інше — частковості.

Це стосується і теми приєднання України до тієї чи іншої системи колективної безпеки, яка останнім часом активно дебатується. Відповідь очевидна: тут має бути взаємний інтерес.

Можна наполегливо намагатися сховатися під «парасольку» НАТО, а по-простому кажучи, під «парасольку» США, як це намагається зробити українське керівництво. А можна намагатися разом з об’єднаною Європою будувати нову архітектуру європейської безпеки, в основі якої лежатиме відсутність конфронтації. Вступ до Північноатлантичного альянсу тією чи іншою мірою передбачає посилення конфронтації з Росією.

Пошлюся на аналітичну доповідь «Україна і НАТО: непотрібна дилема», підготовлену Американським інститутом в Україні. Експерти інституту зазначають, що «заявка на вступ у Європейський Союз у поєднанні з декларацією нейтралітету є розумним рішенням для України».

Зауважимо, що нейтральний статус та небажання його порушувати був одним з аргументів Ірландії проти Лісабонського договору. Як відомо, Ірландія погодилася провести повторний референдум після того, як лідери ЄС у червні цього року надали країні політичні гарантії, що, в разі схвалення Лісабонського договору на повторному референдумі, набрання ним чинності не буде поєднане з виконанням низки умов, зокрема і скасуванням воєнного нейтралітету. Це багато в чому своєрідний сигнал для української еліти, яка і досі із сумнівом ставиться до самої ідеї набуття Україною нейтрального статусу.

Нейтралітет у поєднанні з курсом на вступ у ЄС дає, серед іншого, можливість уникнути повернення до тієї ж таки політики багатовекторності, яка була характерна для України на початковому етапі незалежності, політики виляння між провідними геополітичними гравцями. Втім, навіть стосовно нейтралітету, за всієї виграшності цього статусу для України, не варто плекати райдужних ілюзій. Гарантії дадуть тим, хто їх заслужить.

Не тільки ми маємо бути зацікавлені в тому, щоб разом із кимось будувати спільну систему безпеки, а й у нас мають бути зацікавлені. Це станеться тільки тоді, коли будуть упевнені в міцності наших основ і коли нас перестануть сприймати як слабку країну з ризикованою економікою.