Донецький час

…"Вибори" у так званій ДНР. На виборчих дільницях гримить музика, працює буфет, поряд височіють гори мішків з тією самою картоплею по одній гривні.

Репертуар музичного акомпанементу цього фантасмагоричного дійства змінюється від дільниці до дільниці.

У центрі Донецька, десь у районі головного корпусу переміщеного у Вінницю університету, чути, що "ді-джей" підійшов до справи з розумом і душею. Програму відкриває Віктор Цой із його "Мы ждем перемен", потім ідуть західні виконавці з текстами на тему соціального протесту.

Зате в найближчій школі перші осінні сніжинки, вісники близької зими, падають на колонки, що вивергають обридлу кабацьку попсу.

На тлі музики - приглушені розмови.

- Юначе, як же ви проголосуєте без паспорта? - тітка типово вчительського вигляду суворо дивиться поверх окулярів на бойовика в камуфляжі. - Без паспорта не можна!

Той покірно зітхає і, закинувши на плече автомат, вирушає додому. Невдовзі повертається з документом - тим самим, із тризубом на обкладинці.

Інші юрмляться біля плакатів зі списком кандидатів (три людини) і громадських рухів, що беруть участь у "виборах" (два). "А цих я взагалі не знаю... Говорити з людьми треба, зустрічатися... Стій тут тепер, думай, хто такі..." - долинає звідти.

- За кого ж ви тоді голосували? - не втримуюся від запитання.

Підозрілі погляди - чи не провокатор? Потім пролетарського вигляду кряжистий дядько в дублянці похмуро кидає:

- За мир ми голосували, зрозумів? Щоб війна швидше скінчилася...

Автори проектів невизнаних "республік" укотре показали себе блискучими маніпуляторами, які тонко відчувають суспільні настрої цієї території.

Вони намагаються не світитися, однак втрапляють на очі. За зовнішньою ширмою простецьки-розхристаних "наших хлопців" з автоматами є інші. Із правильною мовою, лощеними манерами, характерним російським акцентом і слівцями, що видають західну освіту і тривале проживання в Європі. Навесні вони майстерно експлуатували фобії й амбіції жителів. І домоглися свого - примусили багатьох місцевих ухопитися за зброю, що несподівано з'явилося на сцені.

Тепер вони ж віртуозно відіграли запит на мир. Багато тих, хто йшов на дільниці 2 листопада, робили це не тільки прагнучи розжитися кількома кілограмами феноменально дешевих овочів. Вони щиро вірили, що після проведення псевдовиборів їм дадуть спокій, оскільки всі визнають "республіку" новим легітимним суб'єктом.

Усе вийшло з точністю до навпаки. Крім часового поясу (фразу "донецький час" місцеві вимовляють уже цілком звично), Донбас від іншої України від'єднав новий бар'єр - політичний. І це ще далі відсунуло можливе примирення.

Офіційний Київ відреагував на "вибори" погрозою блокувати останні убогі струмочки бюджетних надходжень, наміром скасувати закон про особливий статус і запевненнями в готовності армії виконати поставлені перед ЗСУ завдання.

Наступного дня тендітне перемир'я закінчилося, залпи й вибухи загриміли з новою силою. І найбільше постраждали саме ті, хто повірив, що голосує за мир.

…Селище Жовтневе. До аеропорту по прямій - кілометрів два з гаком. Лікарня. Я й лікар стоїмо на ґаночку.

У нашу розмову раптово вклинюється серія потужних вибухів. У сусідніх будинках тремтять подекуди вцілілі шибки.

Гучний ляскіт.

- Раз, два, три, чотири, п'ять, шість... - діловито відраховує лікар.

- Сім! - тріумфально загинає він останній палець. Останнє слово тоне у свисті й розкотистому гуркоті.

Відразу за гуркотом - сухий тріск. Це осколки прошелестіли по цегляних стінах п'ятиповерхівок і похилених парканах приватного сектора.

Додаються трелі стрілецької зброї. Кулемет звучить басом, автомати - на тон вище. Хтось десь із кимось зчепився на близькій відстані.

- Тут завжди так, не звертай уваги, - кидає медик. Він незворушний.

Проте вираз обличчя змінюється, коли він озирає лікарняний корпус. Вікна забиті дошками й затягнуті поліетиленовою плівкою. Тріщини заткнуті сірими лікарняними ковдрами.

- Але ж ти розумієш, що це все - до перших морозів? - ось тепер у голосі лікаря справжнє занепокоєння. Він, як і всі тут, із жахом чекає близької зими.

Лікаря нарешті прориває, і він починає говорити про те, що його справді хвилює. Про те, як нечисленний персонал, що залишився, кілька місяців виживає без зарплатні й намагається лікувати місцевих жителів без поставок медикаментів та обладнання.

Лікувати - у тому числі оперувати поранених цивільних після обстрілів та боїв. Це роблять усі, незалежно від довоєнної спеціалізації. "Я сам не розумію, що роблю. Щось ріжу, щось дістаю, щось зашиваю..." - поскаржився в аналогічній ситуації інший лікар, спеціаліст дуже високої кваліфікації, але, на жаль, іншого профілю.

Про те, як їм соромно було клянчити продуктові набори для себе й медсестер у гуманітарних організацій. Але довелося, бо голод примусив забути про гордість.

Про те, як медики з простягненою рукою ходили по селищу, збираючи обігрівачі, тепловентилятори й невеликі грубки.

Про те, як зношена проводка не витримувала навантаження від опалювальних приладів і відключалася по кілька разів на добу...

"Ви оцініть красу гри", - мабуть порадив би в цій ситуації один недоброї пам'яті парламентський "диригент".

Момент для нової ескалації конфлікту вибраний бездоганно.

Скажімо, всі представники міжнародних інституцій залишили Донецьк напередодні "виборів". Вони боялися дискредитувати себе, освятивши власною присутністю цей сумнівний захід.

Відтак, незалежне розслідування трагічних інцидентів із загибеллю дітей внаслідок обстрілів, якого вимагав очільник українського МЗС, стало просто неможливим. По гарячих слідах проводити його нікому. Тут немає навіть неодноразово обвинувачених у надмірній довірливості й сліпоті спостерігачів ОБСЄ.

Для міжнародного співтовариства "ДНР" стала terra incognita. Піратською республікою зі своїми законами, раєм для її господарів і пеклом для решти.

…У Донецьку - нова мода. Бойовики заклеюють старі номерні знаки новими - з гербом невизнаної республіки та своїми позивними.

Потужна військова вантажівка "Дизель" пре акурат по центру дороги, розлякуючи зустрічні машини.

Услід за нею мчить мікроавтобус, із відчинених бічних дверцят якого стирчить ствол кулемета. У цього на номерах несподівано ніжний позивний "Васильок".

На блокпосту оглядає транспорт, припаркувавши свою невибагливу й надійну "Ниву" збоку, "Мотиль".

А в центрі міста можна зустріти законодавців моди. Вони були першими. Мікроавтобус із білим написом на борту "Док и Проныра", включивши аварійну сигналізацію, хвацько підрізає цивільні авто й пролітає світлофори на червоне...

Олександр Захарченко, що відзначив пишною інавгурацією обрання "головою республіки", тут-таки оголосив свої пропозиції для переговорів із Києвом. І взагалі озвучив готовність до переговорів від імені самопроголошеної "ДНР".

Насправді його зовнішня впевненість - багато в чому просто блеф. Оскільки в нього як не було, так і немає повноцінного єдиного механізму управління та достатнього впливу, щоб давати якісь гарантії.

"ДНР" нині - це близько п'ятдесяти польових командирів, кожен із яких претендує на суб'єктність і вкрай вибірково сприймає повідомлення та розпорядження з "Білого дому", де раніше містилася обласна адміністрація, а тепер - "Будинок уряду".

Є структури, які відносно ефективно працюють. Більшість їх створені зовнішніми консультантами. Ці органи відрізняються від місцевих саморобок вищою злагодженістю і системністю роботи - просто через різний клас виконавців.

Нездатність регулярних частин розбити конгломерат розрізнених угруповань - це нові докори й запитання на адресу військового командування.

А дієздатність самої "ДНР" як структури найкраще ілюструють успіхи (точніше, відсутність таких) в організації життя мирного населення.

Інколи намагаються, але не можуть. Люди, як і раніше, залишені напризволяще і виживають як можуть.

…Донецькі підземелля тепер - окремий всесвіт зі своїми похмурими законами. Підвали й бомбосховища, релікти "холодної війни", напхані людьми.

Одних жене сюди страх. Не кожен може спокійно ночувати у себе вдома, якщо це останній уцілілий будинок на всій вулиці.

Іншим просто ніде жити. Вони і є ті самі сусіди перших, яким не пощастило.

Пожива для тіла й розуму тут - крихти їжі, що випадково перепали, та уривки чуток, що інколи сюди долітають.

Усі вкутуються в якесь жахливе ганчір'я, що чекало свого часу в далеких закутках запилених шаф. Не до краси - тільки б гріло.

Під стелею - тьмяні лампочки. На стінах - темні розводи, рештки штукатурки та фарби. Сірі обличчя. Важке застояне повітря, замішане на запаху давно немитих тіл та амбре їжі, яку тут-таки готують. Де є електрика - на плитках. Де немає - на відкритому вогні. У голові крутиться настирлива думка: "Ні вже, краще вдома під обстрілами посиджу, ніж так..."

Із цієї гнітючої картини вибиваються тільки діти. Вони єдині, хто всміхається і сміється. Вони бігають між кустарними лежанками, граючись у свої ігри. Вони всі давно подружилися, і всі іграшки тепер - спільні.

- Про що ти мрієш? Чого тобі хотілося б? - запитую хлопчика років восьми.

Малюк відповідає не замислюючись:

- Вийти туди, - тикає пальцем у стелю. - І покататися на велосипеді!

Під землею вогко й холодно. За першої-ліпшої нагоди всі виповзають нагору подихати. З насолодою мружаться на ласкаве осіннє сонечко.

З якоюсь ніжною тугою, ніби навіки прощаючись, дивляться на давно знайомі околиці. Знайомі, але невпізнанно інші. Раніше он той терикон був просто купою породи, а чахла посадка біля його підніжжя - місцем для недільних посиденьок із шашликами та горілочкою. Тепер це лінія фронту. Трохи далі - Мар'їнка, буферна зона між бойовиками і позиціями української армії. Звідти чути гуркіт артилерії.

Такі ж звуки долинають звідкись ззаду, з міста.

Під ногами крутяться собаки, що прибилися до людей.

- Це наша "сигналізація", - пояснюють мешканці притулку. - Вони обстріли відчувають.

"Сигналізація" раптом задирає морди й починає синхронно вити.

Близький вибух! Його не чути, просто відчувається удар по барабанних перетинках.

Усі скочуються крутими східцями назад в укриття. Притихлі діти дивляться вгору. Собаки крутять хвостами й розчулено заглядають в очі, вимагаючи нагороди за виявлену пильність.

Несподівано хтось хапає за рукав. Старий. Він майже не ходить після інсульту і вкрай рідко з кимось говорить.

- Скажіть, коли закінчиться війна? - запитує він...

Попри всю розмаїтість, варіанти відповіді на це запитання зводяться до двох слів - не скоро. Найвідчайдушніші оптимісти подовжують терміни до весни. Трохи обережніші оптимісти, які писали закон про особливий статус, що готується до скасування, - відводять три роки. Решта (іноземні військкори, спостерігачі, конфліктологи) говорять про багато років протистояння попереду.

Час миру колись настане. Але, очевидно, не тепер.