Добрі наміри?

В умовах різкого загострення політичної кризи Віктор Ющенко цілком прогнозовано намагається максимально використати можливості Ради національної безпеки. Радбез залишився, по суті, єдиним виконавчим органом, який перебуває під його контролем. Стаття 3 закону, що регулює діяльність цієї структури, відносить до повноважень РНБОУ «координацію і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах військового чи надзвичайного стану, а також при виникненні кризових ситуацій, які загрожують національній безпеці України».

У тому, що нинішня кризова ситуація справді таїть у собі серйозну загрозу безпеці держави, сумнівів немає. Таке припущення підкріплюється не тільки правилами формальної логіки, а й буквою іншого, «спорідненого», закону — «Про основи національної безпеки України». У досить розлогому переліку загроз нацбезпеці, наведеному у статті 7 цього документа, значаться й такі:

— розширення корупції в органах державної влади, організованої злочинної діяльності, зрощування бізнесу та корупції;

— спроби використати в інтересах окремих осіб діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

— порушення органами дер­жавної влади та місцевого самоврядування Конституції та законів України, прав і свобод людини і громадянина, зокрема при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконанням законів України.

Як неважко переконатися, президент, який є главою Радбезу, цілком може порушувати питання про активізацію діяльності РНБОУ. Протягом останнього часу з’явилося чимало приводів для цього. До них насамперед можна зарахувати:

— заяви глави держави та групи парламентаріїв про факти підкупу депутатів Верховної Ради;

— інформацію в.о. глави СБУ, що дає підстави підозрювати суддів КС у корупції;

— аналогічні обвинувачення, висунуті рядом впливових політиків та чиновників на адресу керівництва Генпрокуратури і представників суддівського корпусу;

— оприлюднені президентським секретаріатом дані про можливий зв’язок представників організованих злочинних угруповань із представниками влади, а також про ймовірну загрозу життю державних діячів;

— ігнорування президентських указів незліченною кількістю державних органів і посадових осіб;

— незаконне використання «Беркута» у конфлікті навколо ГПУ.

Ми візьмемося стверджувати, що, спрямувавши міліцейський спецпідрозділ на Різницьку, міністр Цушко переступив межу допустимого. Це рішення не тільки суперечило здоровому глузду, воно було небезпечним із політичного погляду і неправильним із погляду права.

Стаття 11 Закону «Про міліцію» для виконання професійних обов’язків дає працівникам цього відомства право безперешкодно, у будь-який час доби входити на територію і в приміщення підприємств, установ та організацій. Дозволяє, у разі чинення опору чи протидії, застосувати засоби, передбачені законом. Цей-таки закон зобов’язує працівника міліції подавати допомогу народним депутатам у здійсненні їхньої законної діяльності, якщо проти них чиниться опір або їм загрожує небезпека з боку правопорушників.

Проте Генеральна прокуратура є режимним об’єктом, який містить таємну інформацію. До­пуск на такий об’єкт спеціально регламентований. Використання «Беркута», функція якого — боротьба з оргзлочинністю, було б виправданим, якби Святослава Піскуна, наприклад, взяли в заручники. У такому разі поява на території ГПУ співробітників органів внутрішніх справ і навіть застосування штурмових бригад спецназу напевно вважалися б адекватними і законними діями. Проте скривджений Святослав Михайлович добровільно і безперешкодно залишив Генеральну прокуратуру, повернувшись потім із групою підтримки.

Цушко, який віддав безпосередній і необґрунтований наказ, створив небезпечний прецедент. Досі сторони утримувалися від використання грубої сили. Після подій четверга руки в «яструбів» розв’язані. Нам достеменно не відомо, що підштовхнуло міністра до особистої участі в порушенні закону — правова необізнаність чи страх протягом 24 годин розпрощатися з кабінетом на вулиці Богомольця. Хай там як, виправдання такому вчинку знайти складно.

Цей та багато інших фактів і припущень прямо і побічно свідчать про виникнення реальної загрози безпеці держави. Що, безумовно, має підштовхнути Радбез до негайних і рішучих дій. Проте питання полягає в тому, що логіка як Конституції, так і законодавства передбачає єдність влади, спільну боротьбу дер­жавних органів із зовнішніми та внутрішніми загрозами. Як бути у випадку, якщо загроза є наслідком конфлікту різних інститутів влади, якщо у війну втягнені всі її гілки? Чи є бездоганний правовий вихід із такої ситуації? Дати відповідь на це запитання нелегко.

Не станемо забувати, що ситуація ускладнена фактичним паралічем Конституційного суду, а також використанням одне проти одного різних державних силових структур. Гіпотетично не виключено, що віч-на-віч можуть зійтися бійці підрозділів, законодавчо закріплених за одним і тим самим відомством. Теоретично можливе зіткнення спецназу МВС «Беркут» і спецназу ВВ «Омега» видається варіантом не тільки небажаним, а й, на щастя, наразі малоймовірним. Однак хто, скажіть, міг прогнозувати фактичний штурм ГПУ, очолюваний особисто міністром Цушком? Хто міг уявити справжнісінький вал узаконеного беззаконня, спільно організований Кабміном, Радою, президентським секретаріатом і безліччю всіляких судів?

Конституція і законодавство передбачають заходи, здатні вберегти владу від узурпації. Але жодному законодавцеві не могло спасти на думку те, що відбувається сьогодні. Два центри політичного впливу влади дружно обвинувачують один одного в узурпації. Легітимних, визнаних усіма незалежних арбітрів, здатних встановити правовий порядок, немає.

Що робити? Ми не випадково обмовилися, назвавши Радбез структурою, яка перебуває під контролем президента. Філософія Конституції передбачає, що ця структура не повинна перебувати під впливом конкретної гілки влади, конкретного державного інституту або тим паче конкретної особи. Однак та ж таки Конституція розглядає РНБОУ ще і як механізм використання главою держави своїх функцій гаранта Основного Закону. Наважимося припустити: в умовах, коли обидві сторони вважають свої дії правильними, але при цьому дуже вільно поводяться з правом і не соромляться оголювати свою неправоту, у президента прав трохи більше. Доти, доки він перша особа держави і гарант Конституції.

Досі Віктор Ющенко давав не надто багато підстав підозрювати його в добросовісному виконанні функцій гаранта. Його поведінка в ході конфлікту далеко не завжди видавалася бездоганною. Що ж, у нього з’явився шанс продемонструвати, наскільки добре він розуміє дух Конституції. І наскільки повно усвідомлює відповідальність за те, що відбувається. Сукупність функцій глави держави, керівника Радбезу, Верховного головнокомандувача і гаранта дає йому моральне право взяти на себе відповідальність за ситуацію і взяти цю ситуацію під контроль, вибравши єдино правильне політико-правове рішення.

Перший крок у цьому напрямі Віктор Андрійович уже зробив, перепідпорядкувавши собі внутрішні війська й уповноваживши їх узяти під контроль охорону низки державних об’єктів. Такий рід діяльності, до речі, віднесений до повноважень ВВ статтею 2 профільного нормативного акта.

Проте, відповідно до статті 6 того ж таки Закону «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», вевешники підпорядковуються главі МВС. Президент не мав формального права перепідпорядковувати їх своїм указом, яким навіть не спирався на рішення Радбезу. Юридичний бік цього рішення критики не витримує. Але з політичної точки зору його можна назвати розумним. Міністр внутрішніх справ уже зважився на застосування сили, грубо порушив закон, свідомо пішов на загострення ситуації. Гарантії, що він не втягне у конфлікт набагато чисельніші внутрішні війська (до речі, оснащені бронетехнікою), немає. Крім того, за деякими даними, Цушко мав намір поставити ВВ під контроль одного зі своїх заступників, який належить до партії війни. Можливе активне використання внутрішніх військ могло призвести до необоротних наслідків. Щоб уникнути такого ускладнення, були потрібні негайні й жорсткі заходи. Одним із них і став указ про перепідпорядкування ВВ.

Багато хто може назвати демагогією тезу про те, що порушення букви закону можна виправдати, якщо воно зроблене відповідно до духу Конституції. В умовах незаперечного верховенства права таке неможливе. Але давайте не поспішати з висновками. Силова фаза політичного конфлікту неминуче призвела б до обмеження і порушення безлічі прав та свобод, про які йдеться в Основному Законі. Якщо президент діяв як гарант цих прав та свобод, якщо з допомогою указу про ВВ він мав намір вберегти країну від цих порушень, його дії можна не тільки пояснити сьогодні, а й, можливо, виправдати завтра. Ми можемо лише здогадуватися про справжні його наміри. Можемо лише сподіватися, що, взявши під особистий контроль не лише збройні сили, а й внутрішні війська, він не форсував підготовку до силового сценарію, а, навпаки, намагався зробити все можливе для того, щоб йому запобігти. Саме в цьому, крім усього іншого, і полягають його функції як гаранта Конституції.

Проте, обтяжуючи себе тягарем правозастосувальника, Вік­тор Ющенко зобов’язаний був старанно зважити всі «за» і «проти», зобов’язаний був усвідомити всю міру взятої на себе відповідальності. Бо зміна «силового розкладу» може як мати миротворчу функцію, так і зіграти роль серйозного подразника.

Усе вищесказане стосується й іншого кроку президента — розширення складу Радбезу за рахунок губернаторів. Правових підстав для такого заходу немає, політичні — наявні. РНБОУ залишилася єдиним інструментом впливу президента на ситуацію, глави обласних адміністрацій — єдиним механізмом втілення рішень Ради в регіонах.

Наскільки виправданим виявився останній хід Ющенка, ми довідаємося дуже скоро. Нам залишається лише сподіватися на праведність намірів президента, адекватність його опонентів і здоровий глузд обох сторін конфлікту, який видається нескінченним.