Дешева ковбаса в мишоловці

Бути першовідкривачем — справа вкрай невдячна. Дев’ять років тому блок «Трудова Україна» не зумів потрапити до Ради, але ім’я своє в історії вітчизняного піару залишив. Передвиборний ролик об’єднання став для просунутих виборців справжнім культурним шоком. Тим, хто забув зміст анімаційного шедевра (а таких, підозрюю, більшість), дозволю собі коротенько його нагадати.

Отже, уявіть собі виборчу дільницю. На стінах — портрети кандидатів. Одна до одної ситі фізіономії, потворно жирні шиї, прикрашені дорогими краватками і масивними ланцюгами. Повз них упевненою ходою руйнівника будь-яких засад простує височенний накачаний здоровань, одягнений у робочу спецівку. Гегемон гнівно дивиться на пики — карикатурні олігархи, бюрократи та бандюки оживають, злякано втягуючи голови в плечі. Мозолиста рука мультяшного про­летаря енергійно проштовхує бюлетень у вузьку шпарину урни. Яскраві титри закликають усіх класово свідомих громадян зробити єдино правильний вибір — віддати свої голоси за «ТУ».

Треба сказати, що список блоку майже весь складався із відомих «трударів» — таких як Сергій Осика, Олександр Омельченко et cetera. Тоді, 1998-го, колеги по цеху і журналісти підняли креативну знахідку представників «ТУ» на глум. Але, як з’ясовується сьогодні, ті просто випередили свій час. Нині заклик мільярдерів однієї партії розкуркулити мільярдерів іншої вже не здається ні дивним, ні кумедним. А відвертий примітивізм відповідного ролика, політтехнологи вважають надзвичайно вдалою знахідкою.

Примітивізація передвиборної агітації стала, мабуть, головним одкровенням нинішньої кампанії. Розрахунок робиться не стільки на повноту громадянських почуттів електорату, скільки на порожнечу передви­борних гаманців. Не хотілося б у це вірити, але, схоже, сталося неминуче — люмпенізація еліти. Тривалий процес заміни негідників дурнями ще не завершився, але вади такого «оновлення кадрів» уже стають очевидними. Навіть рік тому тотальний несмак, безідейність та безвідповідальність були не настільки помітні. Сьогодні вони волають ледь не з кожного плаката та білборда.

Мабуть, уперше за останні роки всі провідні політичні сили, не соромлячись, змагаються за голоси маргінесу. Причому роблять це з такою пристрастю, із таким запалом, що мимоволі починаєш тривожитися за країну — невже в ній справді настільки велика питома вага люмпена? Вірити в це якось не хочеться. Тому потішимо себе іншим поясненням. В останні роки пани політики занадто часто визнавали, що народ розумніший за своїх вождів. Можливо, вожді вирішили «дотягти» народ до свого рівня? Для досягнення, так би мовити, необхідного порозуміння...

Жарти жартами, але тим-таки комуністам є привід непокоїтися за своє парламентське майбутнє. Обіцяльників «узяти і поділити» наплодилося стільки, що хранителі заповітів Ілліча в цій, майже «мавзолейній», черзі можуть виявитися ледь не останніми.

Кумедно спостерігати, як серйозні політики задерикувато сваряться, намагаючись з’ясувати, кому саме належить ідея обрізання недоторканності парламентарів. Тимошенко? Ющенкові? Литвину? Не вгадали. 1996-го, у процесі роботи над проектом вітчизняної Конституції, проти інституту депутатського імунітету рішуче виступили лише комуністи. Усі інші до такої популістської ініціативи поставилися без належного розуміння. Ті, хто сьогодні називає злощасну 80-ту статтю Основного Закону ледь не першопричиною всіх наших нещасть, тоді лише поблажливо знизували плечима. Мовляв, що з них, учорашніх, візьмеш? Ми ж Конституцію завтрашнього дня пишемо, європейську Конституцію! Одинадцять років тому імунітет народного обранця більшістю законодавців сприймався не як привілей, а як ознака цивілізованості — усі держави з демократичним укладом ним користуються, а ми чим гірші?

Забулося? Але ще ж не стерся з пам’яті істинний, майже праведний захват, із яким помаранчеві лідери спостерігали за народженням Майдану. «І либонь не за гроші, не за обіцянки дешевої ковбаси! А за право довести, що вони народ, а не бидло!». Пам’ятаю навіть інтонації, з якими вимовляли ці слова, в яких, до речі, не було ані дещиці удаваного пафосу.

Чому ж ті, хто вчора захоплювався безкорисливістю співгромадян, сьогодні намагаються купити їх у найбанальніший спосіб? Хто надав право ставитися, як до бидла, до народу, котрий одного разу довів право народом називатися?

Чомусь забулося й те, чим, власне, різнився Майдан від переважної більшості аналогічних явищ. Він не був голодним бунтом, не був сірою смутою. Він зародився як свідомий протест людей, яким не лише було за що боротися, а й було, що втрачати. Декласований елемент, котрий зазвичай становить критичну масу учасників велелюдних акцій, тоді був в очевидній меншості. Істинними творцями цього неабиякого суспільного явища в новітній історії України стали не особисті уболівальники Ющенка, не ідейні крикуни і не завербовані найманці. Майдан піднявся над плінтусом вітчизняної політики завдяки волі передусім тих, для кого не могли стати спонукальним мотивом для протесту ні скасування депутатської недоторканності, ні повернення вкладів, ні зниження цін на бензин, електроенергію чи ковбасу.

«Ковбасні» гасла «помаранчевих самбістів» і «біло-сердечних» — це ляпас тим, хто ще вірив. Це — масна крапка в сазі про невиконані обіцянки. Цим розділовим знаком учорашні тріумфатори-невдахи відокремили себе від значної частини тих, хто їм той тріумф забезпечив. Хтось із них вибори проігнорує, хтось із почуттям виконаного обов’язку поставить хрестик навпроти графи «Проти всіх». Вчорашні зірки майданних підмостків передусім не дорахуються голосів частини своїх думаючих прибічників. Неофіти, спішно рекрутовані в масах «споживацького електорату», цих утрат не заповнять. Якщо не в кількісному вимірі, то вже в якісному — напевне.

Хтось з ідейних «майданівців», безперечно, проголосує і «за». Але вже не в ім’я віри в майбутнє, а радше на знак поваги до минулого. Бо політична сила, яка спирається на маргінес (чи, що іще гірше, яка сприймає як люмпен цілий народ), навряд чи має майбутнє.

Це припущення однаковою мірою стосується всіх фаворитів парламентського забігу. Відмінності між різнобарвними загонами нагальна дострокова кампанія витравила практично без залишку. Суперники ревно змагаються у вульгарності та цинізмі, і поки що в них бойова нічия.

Та один передвиборний хід усе ж стоїть окремо. Коли материнство рекламують як джерело доходу, як набуття можливості «купити велосипед», це занадто. Бо така «робота з виборцями» межує з образою людської моралі. На тлі такого PR-ходу бліднуть і спроби одних виставити законодавчий орган як збіговисько ненажерливих дебілів і безнадійних лиходіїв. І безвідповідальні обіцянки інших «вже сьогодні покращити життя» завтрашнім призовникам і учорашнім вкладникам радянського Ощадбанку. Чи не згущаємо ми фарби? Століття тому товариш Ленін закликав партійних агітаторів під час роботи формулювати вимоги, але не називати мету. Чудово розуміючи, що перше — для мас, друге — для функціонерів. Можливо, і наші добродії, за кічовими вивісками ховають серйозні аналітичні плани? Хотілося б потішити себе такою ілюзією.

Проте не виходить. Надто очевидна у кожної з провідних політичних сил криза ідей. Надто помітна у ході їхнього взаємного спілкування криза розуміння. А шукати точки дотику доведеться. У країні відсутні як визнаний загальнонаціональний лідер, так і політична сила, підтримувана жителями більшості регіонів. Але при цьому щонайменше троє ключових гравців матимуть не лише певну владу над умами і серцями, а й і певну владу політичну. Не слід забувати про місцеві ради і суди, які де-факто перебувають під контролем різних сил. А тому будь-яка стратегічна програма приречена на успіх тільки тоді, коли вона узгоджена між суперниками. Та погано приховані амбіції навряд чи допоможуть знизити кількість принципових різночитань.

Прикро і те, що контакти між політичними силами зводяться до сварок і перемир’їв вождів. Партіям приділяється роль мовчазних статистів і безправних заручників. З кожним днем вони стають дедалі менш самодостатніми.

І в цьому ще один урок нинішньої кампанії. Навіть торік спостерігалася принаймні якась подоба змагання ідеологій і програм. Нині усе зводиться до боротьби обіцянок і конкуренції керманичів. Майстерні косметологи, маститі дизайнери, витончені спічрайтери, спритні політтехнологи, щедрі меценати спільними зусиллями зліпили з них добротних зірок. Допоміг і науково-технічний прогрес. Відійшли в минуле збільшені фото з партквитків, випнуті очі, вимучені посмішки, більше схожі на передсмертний оскал. Майстри фотошопу надають чарівності, зворушливості або мужності обличчям, на яких зазначені риси ніколи б не змогли з’явитися природним чином. Проте на тлі сусального блиску партійних примадонн особливо контрастний вигляд мають ідейні злидні самих партій. І це дивно.

Оскільки події 2004/2005 років (хоч би як хто до них ставився) створили передумови для зростання впливовості партій. По-перше, були забезпечені умови для існування більш-менш повноцінної свободи слова. Без якої, як відомо, політичний плюралізм і реальна багатопартійність неможливі. По-друге, виникли умови для нормальної конкуренції. Сьогодні громадяни можуть не боятися, що їх звільнять з роботи за те, що вони записалися (або, навпаки, відмовилися записуватися) у якусь політичну організацію. Підприєм­ці, готові фінансово підтримувати ту або іншу структуру, можуть не боятися жорстоких репресій голосних пересудів. Партійні функціонери майже позбулися страху провокацій, кримінальних переслідувань, фізичних розправ. Звичайно, не все так безхмарно. Бувають різні випадки, але вони є, швидше, винятками, які лише підтверджують правило. Тому що випадки ці свідчать найчастіше про чиюсь дурість. Боротьба з інакомисленням перестала бути державною політикою.

І, нарешті, третє. Нещадно критиковані конституційні зміни дали партіям шанс стати найбільш дійовим механізмом здійснення політики. Тільки партії віднедавна формують виборчі списки. Отже, саме партії, в остаточному підсумку, мають визначати і конфігурацію правлячої коаліції, і склад уряду. Мають, але не визначають. Вони виявилися не готовими до цього.

Змушені знову звернутися до подій минулих років. Хто пам’ятає, що серед вимог, які висувалися націонал-демократами в 1990-му були не лише проголошення державної незалежності, легалізація синьо-жовтого прапора і тризуба, а й перевибори Ради на багатопартійній основі? Хто пам’ятає, що через рік ініціатори заборони КПУ пояснювали цей крок, зокрема, й потребою створення реальної багатопартійності з чистого аркуша?

Саме з підвищенням ролі партій вітчизняні ідеологи європейського курсу багато років пов’язували надії на побудову демократії. Сьогодні багато з них говорять про повернення «мажоритарної» системи, про згортання парламентаризму.

Парадокс: у країні — 140 партій, але, мабуть, жодна з них не має реальної ваги. Останні політ­організації, які бодай із натяжкою претендували на роль носіїв ідеології, перестали бути такими ще в минулому столітті. У ХХІ століття ми увійшли, маючи легіон слабеньких гуртків за інтересами і десь із п’ять великих фан-клубів.

Нинішні вибори — хороший привід задуматися про природу серйозної кризи ідеологій і еліт. Партії не продукують нових ідей, не народжують нових лідерів. Здорову думку ніколи не піднімуть на партійний стяг, якщо вона не збільшує багатство вождя або не зміцнює його влади. Талановитий політик ніколи не проб’ється на партійний олімп, якщо бонза бачить у ньому суперника. Підбір і розстановка партійних кадрів, як і раніше, здійснюється за принципом особистої відданості, а розум, професіоналізм і чесність рідко сприймаються як плюс. Почуття власної гідності взагалі шкодить партійній кар’єрі — із гордих людей рідко виходять здібні підлабузники. Партійні верхівки покриті мохом старих кадрів і корою старих підвалин, через які рідко можуть пробитися паростки нового.

Спроба сховатися за вивісками іменних блоків — пряме свідчення слабкості партій, домінування інтересів осіб над цілями організацій. Часта втеча від дискусій на животрепетні теми — демонстрація не лише відсутності в партіях реалістичних планів облаштування країни, а й дефіциту людей, котрі мають необхідні знання, стратегічне бачення. Навчити базіку, здатного підтримати розмову на «ковбасну» тематику, значно простіше, ніж знайти, виховати чи зберегти професіонала. З цього не випливає, що в партіях зовсім не водиться інтелект. Носії розуму, знань, порядності та послідовності, безумовно, є в лавах кожної з політсил, але вони віддалені від системи прийняття рішень.

Дострокові вибори, хоч би хто й що про них казав і думав, — унікальний шанс для кожної з партій донести до виборців нові думки, свіжі ідеї. Але ВСІ без винятку обмежилися тюнінгом допотопних ридванів.

Еліта країни потребує оновлення. Застій у процесах формування генерації нових вожаків і створення системи нових пріоритетів (що його ця кампанія зафіксувала з нещадністю медичного діагнозу) пояснюється, на наш погляд, двома причинами. Причина об’єктивна — природна зміна поколінь. До Майдану у владі домінувала радянська еліта, після Майдану віжки правління перейшли до еліти пострадянської. Час національної еліти, на жаль, ще не настав. Що ж залишається? Чекати?

Ні, наздоганяти. Надолужу­вати згаяне. Щоб час появи повноцінної вітчизняної еліти наблизився, необхідно усунути другу, суб’єктивну, перешкоду. На думку автора цих рядків, головною кузнею нових кадрів мають стати саме партії. Але поки що вони слугують для потенційних лідерів крематорієм.

Як налагодити повноцінний партійний побут? Питання, що потребує серйозної фахової дискусії. Але деякими власними – небезперечними – міркуваннями можемо поділитися. Країні не потрібно так багато партій. Орга­нізації, котрі не беруть участі у виборчих кампаніях, повинні зніматися з реєстрації. Суворо, але, на наш погляд, виправдано. Політично стурбовані диваки мають право об’єднуватися в клуби за інтересами, бути завсідниками гайд-парків. Але вихолощувати саму ідею структуризації суспільства і політикуму не повинні.

Напевно, є сенс внести зміни до виборчого закону, які передбачали б запровадження заборони на створення блоків і підвищення відсоткового бар’єра. Таким чином, хай і трохи штучно, можна домогтися злиття одних партій, остаточного зникнення інших і стимулювання росту для третіх. Як природну компенсацію необхідно позбавити так звані парламентські партії преференцій при створенні виборчих комісій.

Не виключено, що такі заходи прискорять кінець такого не досить порядного явища, як горезвісна «торгівля партіями». Дуже багато політичних організацій існують лише для того, щоб напередодні виборів «підставити плече» амбітному лідерові, який не має партійної прописки. За певну суму він оперативно здобуває права на організацію і посаду її лідера, після чого спокійно створює іменний блок. Авторитету інститутові партій у цілому така практика, звісно, не додає.

Та все ж описані нами прийоми дозволяють лише підкоригувати ситуацію, але не змінять її докорінно. Застрільниками оновлення партійного життя повинні виступити самі рядові партійці. В їхніх інтересах внести до статутів організацій заборону на довічне лідерство. Якщо партія знатиме, що час перебування на посаді вождя обмежений, наприклад, двома термінами, то вона змушена буде піклуватися про підготовку кадрів. Виникнуть умови для зростання поповнення, будь-який амбітний талант отримає шанс.

Напевно слід передбачити й відповідальність верхівки партії за результати кампанії. Процеси виборів керівництва і формування передвиборних списків мають бути максимально прозорими й демократичними, щоб абсолютно унеможливити келійність та підкилимність. Так звані праймеріз, або процедура формування відкритих списків, зроблять партійців ближчими одне до одного, а самі партії наблизять до мас. Поширена практика введення у передви­борні реєстри «представників спонсорів», одноосібно ініційована вождями, має вважатися дуже грубим порушенням партійних законів.

Ну, і, звісно, всі партії повинні дозріти до того, щоб перетрясти свої програми, зробити їх адекватними новим політичним реаліям і новим викликам часу.

Тільки так партії зможуть не боятися, що відставка лідера означатиме їхню нагальну смерть. Тільки тоді організації, а не вдало розкручені одного разу персонажі, будуть суб’єктами політичного процесу. Тільки в такому разі можна буде говорити про послідовність їхнього курсу, про еволюцію ідей, про спадкоємність поколінь.

Партструктури не мають права бути масовкою для прим, тупим знаряддям задоволення їхніх апетитів, маскувальною сіткою, що приховує зашкарублість і безідейність вітринних стернових.

Тільки тоді вибори (Бог дасть!) стануть битвою програм, змаганням ідей, боротьбою за виборців. А не ловитвою голосів із допомогою дешевої ковбаси.