ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ І ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ВИМАГАЮТЬ ЗМІНИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Дискусія про роль еліти в житті суспільства триває вже кілька тисячоліть. За цей час поняття еліти багато разів трансформувалося. Початок XXI століття, очевидно, вирізняється своїми особливостями у формуванні еліт, підвищеними вимогами до тих, хто належить до політичної, бізнесової чи інтелектуальної верхівки нації — адже коло та рівень завдань, що їх доведеться вирішувати в епоху глобалізації і комунікаційного буму, надзвичайно ускладнюються.

У більшості країн, де усвідомили складність нових викликів, на зміну тим, хто визначав долю країни й суспільства наприкінці XX століття, прийшли нові покоління. Безумовно, кожна система й кожна країна формують власні вимоги до лідера. Але певні критерії до тих, хто претендує на роль провідника в різних сферах суспільного життя, є однаковими для будь-якої спільноти. Перш за все — це високі професійні та моральні якості, хороша освіта. Безумовними й обов’язковими ознаками лідера мають бути професіоналізм і патріотизм.

Дефіцит авторитету влади і авторитетів
у владі

Україна сьогодні перебуває на зламі епох. Закінчується період застою, в суспільстві формується критична маса людей, які б хотіли бачити країну більш демократичною. Проблема нинішньої української псевдоеліти в тому, що ментально вона належить до радянської епохи, сповідує її цінності. Україною і досі керують типові представники радянської партноменклатури. Сформовані в тоталітарній системі, вони на генетичному рівні послуговуються авторитарними принципами в управлінні країною.

Я економіст і звик довіряти цифрам. Якщо соціологічні опитування свідчать, що рівень повної довіри до найвищих державних посадовців вже кілька років тримається на позначці 6–8%, то ця цифра і є справжнім показником авторитету нинішньої влади. Цей факт не може не турбувати. На жаль, непопулярність певних політичних персон проектується й на ставлення до органів влади загалом, формує стійке несприйняття владних інститутів, політичної еліти та навіть контреліти.

Суспільство відчуває гострий дефіцит моральних авторитетів, імен, осіб, думка й позиція яких були б беззаперечними для нації. Авторитети ж (у первинному, не спотвореному українськими реаліями, сенсі) в політиці, безумовно, потрібні. Завдання політичної системи, що хоче мати майбутнє, — формувати особистості, а з особистостей — авторитети.

Аналіз ефективності системи, з точки зору здатності формувати еліту, передбачає врахування не лише особливостей тієї чи іншої моделі, а й інших суспільних факторів. Нинішня політична система в Україні довела свою недієздатність і хибність, тому перед демократичними колами стоять два завдання: зміна влади та зміна системи влади. І, як це завжди буває в перехідний період, конфлікт, що спочатку виник між владою і народом, сьогодні вже розгорається не лише в координатах «влада—опозиція», а й між представниками самої влади. Звичайно, ці процеси впливають і на формування та кристалізацію нової еліти.

У цьому контексті показовими та надважливими для суспільства є дискусії навколо політичної реформи та Угоди про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП). Вибір України, її зовнішній і внутрішньополітичний вектори, без перебільшення, визначатимуть майбутнє не лише нашої держави, а й усієї Європи.

Сьогодні в Україні, чи не вперше в її історії, відбувається непроста, не завжди публічна, дуже гостра полеміка навколо шляху, яким піде країна. І в цій дискусії політики та бізнесмени, інтелігенція та експерти, журналісти та просто небайдужі громадяни — ті, кого відносять до еліти нації, демонструють професійність, порядність, патріотизм — або ж їх відсутність. Саме зараз чітко визначаються погляди та переконання кожного учасника дискусії, його бажання зайняти незалежну чітку позицію, що не змінюється залежно від «рекомендацій» влади, чи, навпаки, звичка жити за вказівкою. Хтось бачить себе в Україні, а хтось думає про Україну для себе, хтось здатен на вчинок і знаходить у собі мужність відстоювати свої переконання, бо керується національними інтересами. А дехто на перше місце ставить власні, далеко не альтруїстичні інтереси.

Нинішня дискусія чітко ставить питання про відповідальність влади, а значить, еліти, перед суспільством. Примітно, що визнання необхідності справжньої політичної реформи та несприйняття псевдореформи заради працевлаштування кількох осіб сьогодні об’єднують здорові політичні сили як в опозиції, так і в провладних колах.

Вимога прийняти угоду про створення ЄЕП із застереженнями, згідно з якими нова структура не повинна зашкодити інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур і має відповідати Конституції та законодавству України й міжнародним нормам, теж здатна консолідувати певну частину опозиційних і провладних політиків. Переконаний, що ця полеміка матиме історичне значення: аби країна стала на шлях демократії, суспільство має прийняти демократичні стандарти. Цей шлях пройшли наші сусіди в Польщі, Угорщині, Чехії, країнах Балтії.

Нова епоха вимагає нової політичної поведінки

Ознакою зрілості демократії є здатність громадянина захистити себе. Суспільство, держава, зі свого боку, мають гарантувати захист прав і свобод громадянина. Якщо говорити про уроки новітньої української історії, то еліта повинна замислитися над тим, як створити механізми, що не допустять диктатури? Де межа між авторитетом та авторитарністю, як встановити запобіжники, що не допустять рецидивів зловживання владою?

Безумовно, тема ролі особистості в історії є важливою, але я проти персоніфікації усіх проблем. Більш актуальним, на мій погляд, є питання: як відбувається трансформація «особистість — авторитет — лідер — авторитарна система»? І якою має бути імунна система, що запобігає цій трансформації?

За 12 років незалежності Україні не вдалося зробити головне — сформувати систему, що гарантувала б демократію. Саме через це ми були свідками того, як носії начебто демократичних гасел через певний час демонстрували диктаторські нахили. У владі цінувалися посередності, які не претендували на самостійну позицію. Влада ніколи не намагалася об’єднати націю, навпаки, українців весь час роз’єднували за мовою, ідеологією, конфесіями, бо так легше керувати країною в «ручному режимі». Досі не створена політична модель, яка б вимагала справжньої економічної реформи. Політика, економіка, інші сфери суспільного життя так і не набули прозорості та публічності.

Але нинішня влада — це епізод, що завершується. Тому демократичні кола, які, впевнений, отримають перемогу на президентських виборах у жовтні 2004 р., серед нагальних мають порушувати питання не лише про економічну та соціальну реформи, а й про формування об’єднавчої ідеї, європейської політичної традиції. Нова політична еліта, влада та опозиція, повинні усвідомити власну відповідальність перед народом. Політичне кредо «з нами воює вся країна, і ми воюємо з усією країною», проголошене одним із апологетів нинішньої влади, має піти в небуття.

Нова епоха вимагає нової політичної поведінки, що грунтується на повазі до опонента, вмінні чітко аргументувати та відстоювати свою позицію, здатності до компромісу заради вищих цілей. Сьогодні «влада сильна як ніколи» лише своїм адміністративним ресурсом. Але насправді сила влади в іншому — в підтримці народу. Еліта повинна докласти чимало зусиль, аби повернути довіру громадян до владних інститутів.

Переконаний, що вже сьогодні еліти повинні підтверджувати свою відданість європейським політичним стандартам — керуватися у своїй діяльності насамперед державними інтересами. Саме таку політику демонструє «Наша Україна»: як опозиція, ми єдині в оцінці діяльності нинішньої влади і в тому, що ця влада має піти у відставку. Ми готові до пошуку нових союзників серед парламентських і позапарламентських кіл для забезпечення проведення демократичних президентських виборів. З іншого боку, з багатьох питань економічної і соціальної реформ ми співпрацюємо з фракціями більшості, оскільки переконані, що не можна втрачати жодного шансу посилити рівень захисту прав і свобод громадянина. Тема бюджету, його соціальної спрямованості, пенсійна та медична реформи, проблеми освіти, культури вже зараз можуть стати предметами компромісу та певної узгодженої позиції між різними політичними силами. Що до зовнішнього вектора, то сьогодні більшість політичних сил єдині в тому, що Україна повинна активізувати роботу в напрямі інтеграції до європейських і євроатлантичних структур. Отже, двома провідними ідеями, навколо яких мають згуртуватися еліти, є демократизація суспільства та європейська інтеграція України. Переконаний, ці ідеї повинні врешті об’єднати не лише еліти, але й націю.